Адміністративно-правові методи

У числі адміністративно-правових методів були згадані і засоби

індивідуального характеру, використовуючи які виконавчі органи забезпечують

необхідний вплив, що упорядковує регулювання суспільних відносин. У своїй

сукупності міри примусового забезпечення належного поводження підлеглих

складають інститут адміністративного примусу. Природно, що в першу чергу

маємо на увазі адміністративно-правові норми, що регулюють застосування

такого роду засобів.

Будучи різновидом державного примусу, адміністративний примус

використовується головним чином як крайній засіб забезпечення й охорони та

по забезпеченню суспільної безпеки і т.п.

.Правовий примус правопорядку в сфері державного управління, виконує

каральну функцію. Однак його значення не вичерпується тільки цим. Одночасно

з метою охорони права адміністративно-примусові міри виконують і іншого

роду функції тобто застосовуються не тільки як покарання за правопорушення,

але і для їхнього попередження. Це означає, що їх варто розуміти значно

ширше, ніж реалізація санкцій адміністративно-правових норм. У такім

розумінні вони забезпечують суспільний порядок і суспільну безпеку.Для

адміністративного примусу характерно наступне:

а) як правило, позасудове застосування передбачених законом чи

підзаконними актами правових мір владою уповноважених на те виконавчих

органів;

б) застосування примусових мір не усіма без винятку виконавчими органами, а

лише тими, котрі наділені спеціальними повноваженнями по здійсненню

адміністративної влади;

в) примусові заходи застосовуються з метою забезпечення дотримання не всіх

адміністративно-правових норм, а тільки тих, котрі формують обов'язкові

правила поведінки в сфері державного управління, що не мають відомчих меж.

г) як правило, примусові заходи застосовуються виконавчими органами,

уповноваженими на здійснення правоохоронних функцій у сфері державного

управління.

Особливе місце приділяється примусовим заходам, реалізованим у рамках

державно-службових відносин. Воно полягає в тім, щоб забезпечити належне і

своєчасне виконання кожним органом нижчого підпорядкування управління, його

структурним чи підрозділом окремим службовцем розпоряджень вищих органів,

підрозділів і посадових осіб. Мова йде про забезпечення вимог необхідної

дисципліни там, де вони не дотримуються добровільно. Як міри

дисциплінарного примусу застосовуються, з одного боку, психічний, вольовий

примус, спрямований на те, щоб зажадати, змусити виконати відповідне

розпорядження, а з іншого боку - дисциплінарна відповідальність. Однак

безпосередніми примусовими заходами вони не є, тому що не кожен керівник

наділений повноваженнями адміністративної влади.

Примусові заходи різноманітні. По цільовому призначенню вони можуть бути

розділені на три групи:

- адміністративно-попереджувальні міри;

- адміністративно-припиняючі міри;

- міри адміністративної відповідальності.

Кодекс України про адміністративні правопорушення ( КпАП ) виділяє також

міри процесуального забезпечення провадження по справах про адміністративні

правопорушення. Однак вони самостійного юридичного значення не мають, тому

що поглинаються трьома названими видами примусових заходів.

Адміністративно-попереджувальні міри примусового характеру, застосовуються,

як це випливає з їхнього найменування, з метою попередження можливих

правопорушень у сфері державного управління, запобігання інших, шкідливих

для режиму суспільної безпеки явищ.

Незважаючи на яскраво виражений профілактичний характер, міри подібного

роду здійснюються в примусовому порядку, тобто в процесі однобічної

реалізації юридично-владних повноважень компетентних виконавчих органів.

Адміністративно-попереджувальні міри не зв'язані зі здійсненням

правопорушень. Вони їх запобігають і, у цьому контексті, передують

застосуванню інших примусових заходів, спрямованих проти винних у

здійсненні адміністративних правопорушень.

Міри такого роду різноманітні, застосовуються в різних областях

громадського життя і різних суб'єктів з компетенцією контрольно-наглядового

характеру. В основному вони носять галузевий профіль, але можуть

здійснюватися й органами з загальною управлінською компетенцією.

Найбільш типовими є наступні адміністративно-попереджувальні міри:

а) контроль і наглядові перевірки;

б) огляд речей і особистий огляд (митний, міліцейський);

в) перевірка документів, що засвідчують особу;

г) введення карантину (при епідеміях, епізоотіях);

д) припинення руху транспорту і пішоходів при виникненні погрози суспільної

безпеки;

е) огляд медичного стану особи і санітарного стану підприємств громадського

харчування;

ж) реквізиція майна;

з) закриття ділянок державного кордону і т.п. Застосування цих і інших мір

строго регламентовано.

Адміністративно–припиняючи міри за своїм призначенням мають припинення

протиправних дій і запобігання їхніх шкідливих наслідків. Самі по собі вони

не є мірами адміністративної відповідальності, але забезпечують можливість

застосування таких мір і звичайно передують їм.

а) заборона експлуатації транспортних засобів, технічний стан яких не

відповідає установленим вимогам;

б) заборона обмеження ремонтно-будівельних робіт на дорогах і вулицях,

якщо не дотримуються здійснюється за допомогою юрисдикційних, актів.

Примус застосовується строго на підставі закону. Юридичні норми регулюють,

які норми, при яких умовах, у якому порядку і яких органах можуть

застосовуватися.

Тільки держава в праві видавати юридичні норми і застосовувати Тільки

держава в праві видавати юридичні норми і застосовувати встановлені

санкції, і володіючи спеціальним апаратом примусу, вправі застосовувати

примусові міри до громадян.

Таким чином, примус, як спосіб забезпечення правопорядку, повинен

застосовуватися строго на правовій основі, як правило, спеціально

уповноваженими державою органами, тільки до конкретних суб'єктів права в

зв'язку з їхніми неправомірними діями, шляхом прийняття актів застосування

права.

Оскільки примусові заходи різноманітні і мають численні ознаки, можлива

різна класифікація їх у залежності від обраного критерію.

Так, по суб'єкті можна розрізняти:

- державно-правовий примус, що у свою чергу поділяється на судове і

позасудове,

- суспільно-правовий примус.

Основна задача примусових актів - захист правопорядку За способом його

охорони, по функціональному призначенню варто розрізняти:

- припинення;

- відновлення;

- покарання (стягнення).

Адміністративно-правовий примус - один з видів державно-правового примусу.

Тому йому притаманні всі ознаки останнього.

У той же час він володіє колом особливостей, що визначають його якісну

своєрідність.

Особливості адміністративно-правового примусу:

- примусові заходи застосовують у зв'язку з адміністративними

правопорушеннями.

- воно здійснюється в рамках позаслужбового підпорядкування.

- множинність суб'єктів, що здійснюють адміністративну юрисдикцію.

- воно всебічно регулюється адміністративно-правовими нормами Примус

здійснюється з метою охорони правопорядку. Ця мета досягається різними

способами: шляхом припинення правопорушень, відновлення шкоди, заподіяного

провиною, покарання. Тому в залежності від тієї безпосередньої мети, заради

якої використовуються засоби примусу, можна розрізняти запобіжний заходу,

припиняючі міри, стягнення.

На відміну від інших авторів Д.Н. Бахрах вважає, що не можна поділяти на

міри попередження, припинення і покарання.

Приводом є те, що на думку колективу авторів (А.П Алехина, Ю.М. Козлова )

мірами попередження є різноманітні засоби, що направляються на запобігання

правопорушень і інших наслідків. При наявності надзвичайних обставин органи

змушені встановлювати додаткові обов'язки, що поширюються на багатьох

громадян, більшість з них виконує дані обов'язки. Однак на думку Д.Н.

Бахраха примусові міри застосовуються до тих, хто не виконує обов'язки,

порушує заборони, тобто робить правопорушення. Відзначаючи велике значення

примусових мір, варто визнати, що вони не є примусовими засобами. А от

санкції ( знос самовільно зведених будівель, вилучення незаконне отриманого

й ін. ) - це особливий вид адміністративної відповідальності[3]

5. Управління в системі внутрішніх справ

1. Організаційно-правові засади управління внутрішніми справами

Основними завданнями органів внутрішніх справ є: гарантування особистої

безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів; забезпечення

охорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших

правопорушень; своєчасне виявлення, розкриття і розслідування злочинів,

розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення дорожнього руху; захист власності

від злочинних посягань; накладення адміністративних стягнень; гарантування

пожежної безпеки.

До обов'язків міліції (як складової частини МВС України) належать участь у

наданні соціальної та правової допомоги громадянам і сприяння в межах своєї

компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям

незалежно від форм власності.

Відповідно до п. 17 ст. 92 Конституції України виключно законами України

визначаються основи національної безпеки та забезпечення громадського

порядку. Забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою

належить до сфери завдань публічної адміністрації (органів виконавчої

влади), Президента України як гаранта державного суверенітету та додержання

прав людини і громадянина, Кабінету Міністрів України, місцевих

державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Таким чином,

забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою громадян в

широкому плані є завданням як державних, так і недержавних організацій.

Сутність управління у галузі внутрішніх справ і його особливість полягають

в тому, що в процесі такого управління здійснюється безпосередня охорона

прав і свобод громадян, а також забезпечується громадський порядок та

громадська безпека.

Громадський порядок — це певна система відносин, належний порядок, що

склався у суспільстві, який відповідає інтересам держави і всіх її

громадян. Це сукупність встановлених у державі правил поведінки у

громадських місцях, які регулюються правовими, моральними та іншими

соціальними нормами.

Під термінами «громадська безпека» і «громадський порядок» взагалі

розуміється певний позитивний стан, що існує в суспільстві, забезпечення

якого гарантує уникнення певних небезпек як перед суспільством, так і перед

окремими громадянами. Цінності, яким загрожує небезпека, є досить

різноманітними.

Якщо йдеться про громадську безпеку, то з точки зору цього поняття на

перший план виступає елемент загрози, що посягає на такі цінності, як

життя, здоров'я, власність, тобто це система відносин, яка складається в

процесі запобігання та усунення загрози життю, здоров'ю громадян та їх

майну. У більш широкому розумінні громадську безпеку можна визначити як

стан, в якому громадяни не позначені індивідуально, як і інші державні

об'єкти, і їм не загрожує жодна небезпека, а також не існує загрози

порушення щоденного життя суспільства і нормального функціонування

державних і недержавних організацій.

Причинами виникнення небезпеки можуть бути стихійні лиха, епідемії,

неправомірні дії, що посягають на такі цінності, як життя, здоров'я,

власність, неконтрольоване використання механізмів і машин, що є джерелом

підвищеної загрози, а також проведення окремих робіт, пов'язаних з ризиком

для населення, тощо.

Безпосереднє управління в галузі забезпечення громадського порядку та

громадської безпеки здійснюють МВС України та його органи на місцях.

Функції органів внутрішніх справ визначені як в законах України, так і в

підзаконних актах, серед яких важливе місце посідає Положення про

Міністерство внутрішніх справ України від 7 жовтня 1992 р.1

Відповідно до головних завдань МВС України здійснює і основні напрями своєї

діяльності, а саме: забезпечує державну політику боротьби зі злочинністю;

організує роботу органів внутрішніх справ щодо охорони громадського порядку

на вулицях та в інших громадських місцях, запобігання та припинення

адміністративних правопорушень; організує здійснення органами внутрішніх

справ профілактичних та оперативно-розшукових

заходів з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів,

провадження дізнання і попереднього слідства; безпосередньо здійснює роботу

по виявленню, припиненню, розкриттю і розслідуванню злочинів, що мають

міжрегіональний та міжнародний характер, веде боротьбу організованою

злочинністю і наркобізнесом, зі злочинами у сфері економіки, забезпечує

профілактику правопорушень; бере участь у наукових, кримінологічних і

соціологічних дослідженнях, розробках на їх основі державних програм

боротьби зі злочинністю та охорони правопорядку; вживає разом з іншими

державними органами за ходів щодо запобігання дитячій бездоглядності та

правопорушенням серед неповнолітніх; забезпечує здійснення державного

пожежного нагляду, пожежну охорону населених пунктів; організує на

договірних засадах охорону майна різних власників; бере участь у розробці

проектів міжнародних договорів (угод) України з питань боротьби зі

злочинністю, забезпечує в межах своїх повноважень виконання укладених

Україною договорів (угод) та ін.

Завдання та напрями діяльності МВС України визначають функціональну

структуру його органів, яка складається із міліції, слідчого апарату

органів внутрішніх справ, внутрішніх військ, пожежної охорони.

МВС України здійснює державне управління в галузі внутрішніх справ шляхом

централізованого керівництва через відповідні нижчі органи внутрішніх

справ, а також безпосередньо.

Систему управління внутрішніх справ України утворюють МВС України, у складі

якого функціонують головні управління, управління та" служби (керівництво,

штаб, кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, міліція по боротьбі

з організованою злочинністю, Головне слідче управління, відділ організації

дізнання в органах внутрішніх справ, Управління Державної пожежної охорони,

Головне управління внутрішніх військ та ін.); Головне управління МВС

України в АРК; Управління МВС України в області, містах Києві та

Севастополі; районний відділ управління МВС України в області; міське

управління МВС України в області; районний відділ міського управління.

Для колегіального обговорення і прийняття найбільш важливих управлінських

рішень з питань діяльності МВС України, органів внутрішніх справ в

областях, містах Києві та Севастополі, АРК створюються колегії.

Систему територіальних органів внутрішніх справ побудовано відповідно до

адміністративно-територіального поділу держави.

Діяльність органів внутрішніх справ на транспорті поширюється на територію

кількох областей, носить міжтериторіальний характер. Вони забезпечують

охорону громадського порядку та боротьбу зі злочинністю на залізничному,

повітряному, морському та річковому транспорті; на території вокзалів і

портів; на залізничному та

водному транспорті, що рухається. Система органів внутрішніх справ на

залізничному транспорті підпорядкована Управлінню внутрішніх справ на

транспорті МВС України. На Північно-Західній, Південній, Придніпровській,

Одеській, Донецькій та Львівській залізницях діють УМВС центрального

підпорядкування; на великих залізничних станціях — лінійні відділи УМВС; на

інших — відділення і пункти міліції. У великих аеропортах, крупних морських

і річкових портах функціонують відділи внутрішніх справ, підпорядковані

територіальним УМВС областей, міст.

Транспортні органи внутрішніх справ у порівнянні з територіальними мають

більш просту побудову. До них входять всі основні служби, але вони не

здійснюють такі функції, як нагляд за безпекою дорожнього руху, пожежний

нагляд та деякі інші.

У селищах міського типу, мікрорайонах і віддалених населених пунктах можуть

створюватися відділи (на правах райвідділів) і відділення міліції, які

входять до складу територіальних органів внутрішніх справ.

На окремих промислових підприємствах, в установах і організаціях,

діяльність яких пов'язана з особливим режимом роботи (оборонний характер,

особливо висока технічна небезпека виробництва та ін.), створюються відділи

вщ'іпрішпіх справ для роботи па закритих об'єктах.

Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають

особливе народногосподарське значення або постраждали внаслідок стихійного

лиха, екологічного забруднення, катастрофи, МВС України з дозволу Кабінету

Міністрів України можуть створюватися спеціальні підрозділи міліції.

Організаційна структура центрального апарату МВС України відповідає

юридичне закріпленим основним напрямкам діяльності міністерства. В усіх

органах внутрішніх справ існують такі види структурних підрозділів:

1) галузеві (підрозділи міліції, слідчі апарати, пожежна охорона);

2) функціональні (кадрові, фінансово-економічні, господарські, медичні),

які виконують функції забезпечення;

3) загального керівництва (штаби, чергові частини, інформаційно-аналітичні

центри), які виконують функції загального керівництва.

Служба в органах внутрішніх справ

Проходження служби в органах внутрішніх справ складається з прийому на

службу, переміщення по службі, присвоєння спеціальнихзвань,

Страницы: 1, 2, 3