Гражданско-процессуальные правоотношения

Цивільна процесуальна правоздатність – встановлена законом можливість

мати цивільні процесуальні права та обов’язки, а саме, бути учасником

цивільного процесу.

Закон надає цивільну процесуальну правоздатність в рівній мірі всім

громадянам та юридичним особам (ст.100 ЦПК), маючи на увазі тільки

можливість їх участі у цивільному процесі як сторін та приведених до них

осіб. В цьому розумінні цивільне процесуальне законодавство не припускає

ніяких обмежень процесуальної правоздатності.

Всі особи, що мають суб’єктивне матеріальне право, повинні мати

можливість звернення за його захистом, отже мати цивільно-правову

правоздатність.

Цивільна процесуальна правоздатність пов’язана з правоздатністю в

матеріальному праві (цивільному, трудовому, сімейному, земельному,

адміністративному), коли визначається можливість бути стороною чи третьою

особою. Судовий захист передбачає, що особа, яка звертається за ним може

мати спірне право. Тому цивільна процесуальна правоздатність виникає

одночасно з правоздатністю в матеріальному праві. Процесуальна

правоздатність громадян виникає з моменту народження та припиняється зі

смертю. Але якщо правоздатність в матеріальному праві виникає з визначеного

віку (наприклад трудова, шлюбна), то відповідно й процесуальна настає з

того ж моменту.

Юридичні особи мають процесуальну правоздатність з моменту виникнення.

Припинення юридичної особи веде до припинення його процесуальної

правоздатності.

Однак за змістом правоздатність в матеріальному праві не тотожна

процесуальній правоздатності. Якщо правоздатність в матеріальному праві –

можливість мати відповідні матеріальні права та обов’язки (цивільні,

трудові, шлюбно-сімейні), то цивільна процесуальна правоздатність –

можливість мати цивільні процесуальні права та обов’язки, а саме бути

стороною, третьою особою.

Всі громадяни та організації наділені законом однаковою процесуальною

правоздатністю на відміну від цивільного права, що встановлює, як правило,

спеціальну правоздатність юридичних осіб.

Для виконання процесуальних прав та обов’язків в суді через виконання

процесуальних дій необхідно мати процесуальну дієздатність.

Цивільна процесуальна дієздатність – можливість особисто виконувати

свої права та передавати ведення справи представнику, а саме можливість

особисто виконувати процесуальні дії 9самому пред’являти позов, укладати

мірову угоду, відмовитися від позову чи визнати позов, заявляти клопотання

в процесі, доказувати і т.д.). в цьому відмінність цивільної процесуальної

дієздатності від дієздатності в матеріальному праві (можливість особисто

укладати угоди, отримувати власність і т.д.).

Юридичні особи мають процесуальну дієздатність з моменту виникнення.

Процесуальні права та обов’язки юридичної особи виконуються його органами

безпосередньо чи через представників.

Повна процесуальна дієздатність громадян виникає з досягненням

повноліття, а саме з 18 років(ч.1 ст.101 ЦПК), а у випадку емансипації – з

16 років. Права та інтереси неповнолітніх у віці від 14 до 18 років, а

також громадян, визнаних обмежно дієздатними, захищаються в суді їх

законними представниками. Однак суд повинен у таких випадках залучати до

участі у справі самих неповнолітніх чи громадян визнаних обмежено

дієздатними. Такі особи мають право виконувати всі процесуальні дії. Будь –

яких обмежень процесуальної дієздатності закон не дозволяє. Дії по

розпорядженню матеріальним правом (відмова від позову, визнання позову)

вони можуть виконувати тільки за згоди законних представників.

У випадках, передбачених законодавством, по справам, що виникають з

трудових та шлюбно-сімейних право відношень, з угод, пов’язаних з

розпорядженням отриманим заробітком, а також у справах, що виникають з

нанесення шкоди, неповнолітні мають право особисто захищати в суді свої

права та інтереси. Залучати законних представників до участі в справі у

таких випадках не обов’язково, вирішення питання залежить від точки зору

суду.

У випадках, коли законом дозволяється вступ у шлюб до досягнення 18

років, дієздатність в повному обсязі набувається з моменту вступу у шлюб.

Це положення повністю співпадає з цивільною процесуальною дієздатністю.

За осіб, повністю недієздатних (малолітні, особи, що не досягли 14

років та ін.), процес ведуть їх законні представники.

Дії недієздатного, в тому числі пред’явлений ним позов, можуть набрати

чинності у випадку підтвердження їх законними представниками. Законний

представник може підтвердити всі дії недієздатного чи деякі з них, не

підтверджені ним дії втрачають юридичне значення. Це стосується тільки

абсолютно недієздатних осіб.

Суб’єкти, що ведуть справу

Серед безпосередньо зацікавлених у результатах юридичного процесу

суб’єктів є група, що виконує свої функції для забезпечення реалізації

“чужих” інтересів, маючи своєю метою найбільш ефективний розгляд юридичної

справи. Основним членом цієї групи є суд.

Ст.55 Конституції України каже:

Права та свободи людини та громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи

бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових

та службових осіб.

За цивільно-процесуальним законодавством судом розглядаються справи :

- по суперечках, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та

кооперативних правовідношень, якщо хоча б однією з сторін в

спорі є громадянин, за винятком випадків, коли рішення таких

суперечок віднесено до ведення інших органів;

- справи, що виникають з адміністративно-правових відношень,

перелічених в ст.236 ЦПК (деякі порушення закону про вибори,

скарги на дії посадових осіб та ін.)

- справи особливого провадження, перелічені в ст.254 ЦПК

(визнання громадянина беззвітно відсутніми чи померлими,

всиновлення дітей, встановлення фактів, які мають юридичне

значення).

Можливість застосування судової влади для захисту прав, законних

інтересів та свобод громадян та організацій постійно розширюється, про що

свідчить встановлена підвідомчість суду справ по трудових, земельним,

державним, адміністративним, фінансовим правовідношенням.

Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової системи

на основі створення єдиного та рівного для всіх громадян та організацій

державного суду з покладенням на нього виконання функцій правосуддя по

справах, що виникають з правовідношень, врегульованих нормами цивільного,

трудового, сімейного, земельного, адміністративного та інших галузей

матеріального права у об’єднаному процесуальному порядку.

Виходячи з діалектичного зв’язку цивільного права з цивільним

процесуальним (єдність змісту та форми), цивільну процесуальну форму в

ототожненні з цивільним судочинством можливо розглядати умовно в тому

плані, що їй забезпечується життя (реалізація, захист) цивільного права

(змісту), однак слід мати на увазі, що цивільне судочинство має свій

притаманний йому зміст та процесуальну форму.

Змістом буде діяльність суду та учасників процесу (дії та

правовідношення), а цивільною процесуальною формою – об’єктивний

(зовнішній) вияв створення, закріплення та оформлення відповідної

діяльності.

Наприклад, діяльність суду по розгляду справи складається з сукупності

дій спрямованих на розгляд доказів за допомогою визначених законом засобів

доказування. Така діяльність виконується у чітко визначеному законом

порядку, по встановлених правилах, у встановленій процесуальній формі

судового засідання, безпосередньо, усно, а саме процесуальні дії

виконуються у визначеній процесуальній формі та фіксуються у визначених

процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відбивається у деяких нормах ЦПК :

ст..137 – позовна заява подається до суду у письмовому вигляді; ст..211 –

постановлене судом рішення виноситься у письмовому вигляді; ст..159 –

розгляд справи проходить в судовому засіданні; ст..160 – розгляд справи

проходить безпосередньо, усно та при незмінному складі суддів. Таким чином,

під цивільною процесуальною формою слід розуміти встановлений цивільним

процесуальним правом зовнішній засіб виконання процесуальних дій, що

виконуються по встановленим правилам, у встановленому порядку судом,

органом судового виконання та всіма учасниками процесу при розгляді та

вирішенні справи, перевірці законності та обґрунтованості постановленого по

ньому рішенні, а також закріплення процесуальних дій у передбачених

процесуальних документах.

Цивільна процесуальна форма обумовлена існуючими в Україні суспільними

відношеннями та характеризується демократизмом, який базується на

закріплених в нормах цивільного процесуального права принципах, оптимально

поєднуючи в собі простоту та доступність, необхідність та доцільність, вона

має забезпечити як оперативність так й результативність виконання завдань,

покладених на цивільне судочинство.

Ось чому діяльність суду у цивільному процесі чітко регламентована

ЦПК. Суд (суддя) не може виходити у процесі ведення справи за рамки прав та

обов’язків, що йому надано законодавством.

Кожна стадія процесу чітко обмежена нормами права для більш глибокого

та правильного розгляду справи судом та винесення відповідного,

відповідаючого нормам закону рішення.

Об’єкти цивільно-процесуальних правовідношень

Різні суб’єкти вступають у правові відносини, преш за все, з метою

задоволення певних своїх інтересів і потреб: матеріальних, політичних,

духовних та інших. Для досягнення поставлених цілей суб’єкти, в рамках

правових відносин, шляхом реалізації своїх прав та обов’язків здійснюють

певні дії, чим досягається результат, заради якого і відбулося

правовідношення і зветься він об’єктом правовідношення.

Таким чином, об’єкт правовідношення – це матеріальні, духовні та інші

соціальні блага, що служать задоволенню інтересів і потреб громадян та їх

організацій, з приводу яких суб’єкти вступають в правовідносини і

здійснюють свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Коло можливих об’єктів правовідносин визначається законом.

Об’єктом цивільно-процесуального правовідношення є суспільні відносини

по захисту в суді порушеного матеріального права чи охоронюваного законом

інтересу.

Дані суспільні відносини виникають виключно з ініціативи суб’єктів –

позивачів, а набирають розвитку тільки після прийняття позову до розгляду

судом (судією).

Об’єктом процесуальних правовідносин слід назвати інтерес учасників

процесу, безпосередньо зацікавлених в його результатах. Що здійснюють

притаманні їм функції у межах своїх повноважень.

Підстави виникнення та припинення цивільно-процесуальних правовідносин

Виникнення, зміну або припинення правових відносин норми права

пов’язують з конкретними життєвими обставинами – юридичним фактами. Без

юридичних фактів правовідносини неможливі. Отже, юридичні факти, як і

правосуб’єктність є необхідною умовою виникнення, зміни або припинення

правовідносин.

Виникнення суб’єктивних особистих та майнових прав громадян та

організацій, їх зміну та закінчення закон завжди пов’язує з настанням або

зміною визначених обставин, а саме з юридичними фактами. У більшості

випадків підставою для виникнення цивільно-процесуальних правовідносин є

подання громадянином, юридичною особою позову про захист свого порушеного

матеріального права. Саме позов у цивільному процесі є основною підставою

для виникнення правовідношення.

Право на судовий захист є засобом встановлення порушених суб’єктивних

цивільних, сімейних, трудових прав. Відповідно до ст..4 ЦПК будь-яка

зацікавлена особа може у порядку, встановленому законом звернутися до суду

за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охоронюваного законом

інтересу. Засобом такого захисту найчастіше є позов, зовнішнією формою

якого є позовна заява. Саме в ньому проявляються та втілюються всі сторони

позову. Таким чином, позов – це звернена через суд до відповідача

матеріально-правова вимога про відновлення порушеного чи оспорюваного

права.

Як і позов, поняття “право на позов” є складним, має дві сторони :

матеріально-правову та цивільно-правову. Матеріально-правова сторона права

на позов – це право на його задоволення. Цивільне процесуальне право

визначає процесуальну сторону права на позов, а саме на пред’явлення

позову.

Право на пред’явлення позову мають всі громадяни та юридичні особи.

Якщо в суб’єктивних цивільних правах можуть бути обмеження у встановлених

законом випадках, то в праві на пред’явлення позову ніхто не може бути

обмежений . Більш того, ст.4 ЦПК не дозволяє навіть самообмеження в цьому

праві: відмова від права на звернення в суд недійсна.

Наявність чи відсутність права на звернення до суду з позовом у

кожному конкретному випадку у кожного конкретного суб’єкта залежить від

визначених обставин, що мають назву передумов виникнення права на

пред’явлення позову. Тому передумови права на позов можна визначити як

обставини, з наявністю або відсутністю яких процесуальний закон пов’язує

можливість пред’явлення позову до суду.

Передумови можуть залежати від особи, що звертається до суду або не

залежати. Тому їх можна поділити на суб’єктивні та об’єктивні. Суб’єктивною

передумовою права на пред’явлення позову є правоздатність особи, що

звертається до суду з заявою. В літературі по цивільному процесу часто

стверджують, що наявність правоздатності треба перевіряти тільки у

організацій: чи є вони юридичними особами. Для громадян це робити не треба,

тому що правоздатність у громадян виникає з моменту народження, отже всі

вони правоздатні. Здається це неправильно. Перевіряти правоздатність треба

в усіх випадках, тому що стосовно юридичних осіб та громадян по конкретній

справі перевіряти треба не наявність взагалі цивільної процесуальної

правоздатності, а правоздатності по даній справі, а саме особистої

юридичної зацікавленості. В ст.4 ЦПК вказано, що будь-яка зацікавлена особа

може в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом

порушеного чи оскаржуваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Передумови діляться на позитивні та негативні, залежно від того з їх

наявністю чи відсутністю закон пов’язує можливість пред’явлення позову.

Позитивні передумови – це передбачені в цивільному процесуальному

законі обставини, які мають бути в даному випадку при пред’явленні позову.

Позитивних передумов дві.

Відповідно до п.1 ст.136 ЦПК право на пред’явлення позову є та суддя

повинен прийняти заяву якщо вона підлягає розгляду в суді. Що таке

підлягає? Заява підлягає розгляду в суді, якщо :

А) особа, що звертається з вимогою про судовий захист правоздатна,

юридично зацікавлена у цій справі;

Б) її вимоги підвідомчі суду

В) захист даної вимоги законом не забороняється, наприклад закон

забороняє подання заяви про розлучення чоловіком, коли жінка вагітна або

має дитину віком до одного року;

Г) вимога не відноситься до фактично незначущих для права (деякі

вимоги, що походять з шлюбних відносин).

Відповідно до п.2 ст.136 ЦПК право на пред’явлення позову у

звертающогося є та суддя повинен прийняти цю заяву, якщо позивачем

додержано передбачений законом для даної категорії справ порядок

попереднього позасудового вирішення справ.

Негативні передумови – це такі обставини, яких не має бути, щоб суддя

відповідно до закону прийняв заяву. Вони передбачені законом для того, щоб

не дозволити винесення суперечливих та взаємовиключаючих рішень суду:

- відповідно до п.3 ст.136 ЦПК суддя приймає заяву якщо немає

постанови, рішення що набрала чинності по тотожній суперечці;

- якщо у провадженні суду немає справи по тотожній суперечці;

- якщо немає рішення товариського суду по тотожній суперечці;

Пред’явлення позову виконується поданням позовної заяви. Порядок її

подання визначається встановленими в законі умовами реалізації права на

пред’явлення позову. Якщо аналіз суддєю передумов дає йому відповідь на

питання чи є право на пред’явлення позову, то аналіз умов дає відповідь на

питання, чи правильно реалізується право на пред’явлення позову.

По наслідках, що їх тягнуть встановлені законом умови, їх можна

поділити на дві групи. Порушення умов першої групи тягне відмову у

прийнятті позову так само, як й порушення правил про передумови. Але на

відміну від останнього відмова тут не є абсолютною перешкодою для нового

звернення. До таких умов відносяться:

- відповідно до п.2 ст.136 ЦПК суддя відмовляє у прийнятті

заяви, якщо зацікавленою особою не додержано встановленого для

даної категорії справ порядок попереднього позасудового

розгляду справ. На відміну від недодержання правил про

аналогічну передумову п.2 ст.136 “працює” як умова, якщо ще не

втрачена можливість поновлення даного пропуску, а саме не

закінчився ще строк звернення з претензією;

- якщо справа не підсудна даному суду;

- подано заяву недієздатною особою ;

- якщо від імені зацікавленої особи заяву подано особою, що не

має повноважень на ведення справи.

Перелік підстав для відмови в прийнятті заяви наведено у ст.136 ЦПК та

він є вичерпним. [4]

При додержанні всіх вимог, що визначають право на позов та порядок

пред’явлення позову, суддя приймає позовну заяву. Прийняття заяви тягне

ряд матеріально-правових та процесуально-правових наслідків.

Матеріально-правові наслідки:

- переривається позовна давність;

- аліменти присуджуються з моменту подання заяви;

- добросовісному набувачу (відповідачу) відшкодовуються витрати

по утриманню спірного майна у випадку його повернення;

- майно стає спірним та обмежується в обігу

Процесуально-правові наслідки:

- порушується цивільна справа;

- виникають цивільно-процесуальні правовідношення, а відповідно

й передбачені законом процесуальні права та обов’язки.

Висновок

Вже зараз на Україні є у достатній кількості теоретичний та практичний

матеріал для того, щоб виділити вивчення питань юридичної техніки у

спеціальну юридичну науку. Професіональні знання юриста потрібні не тільки,

коли необхідно застосовувати закон, відновити порушене право, притягнути до

відповідальності винного, але й тоді, коли треба грамотно написати правовий

акт, правильно виконати слідчу дію і зафіксувати її результати.

Таким чином, значення процесуально правових норм, як у правотворчості

так і у застосуванні полягає в удосконаленні діяльності різних органів і

організацій, що приймають участь в управлінні суспільством. Процесуальне

урегулювання цієї діяльності забезпечує недоторканість законності,

підвищення відповідальності і дисципліни у посадових осіб державних

органів.

Література

1. Конституція України, 1996 рік.

2. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар.-

Х.:Консум, 2000

3. Цивільний кодекс України: Науково – практичний коментар.-

Одеса:Одисей, 1999

4. Збірка Постанов Пленуму Верховного Суду України з цивільних та

кримінальних справ.- К.:Освіта, 1999.

5. Колодій А.М., Копєйчиков В.В. та ін. Теорія держави та права.-

К.:Юрінформ, 1999.

6. Тертишніков В.І. Цивільний процес.Учбовий посібник.- Х.:Фірма

“Консум”, 2001.

Страницы: 1, 2, 3