Книга: Історія села Чемеринці

Гнатяк (дівоче Грендиш) Ірина Дмитрівна, 1930 р.н., втекла під час вивезення її сім’ї в Сибір, була арештована і випущена, не визнавши звинувачень, розповідає:

— Батько, Грендиш Дмитро, був вояком УГА, входив до сітки ОУН ще за Польщі. Брав активну участь в організації сільської молоді у товариство "Січ". При забороні властей добивався дозволу проводити заняття у себе у дворі. Кулеба Ілько, Василь та Микола, Гицькайло Ярослав постійно збиралися у них. Тут проводили стройові заняття, співали пісні, говорили про січових стрільців, героїв Крут. Старші діти Марія, Надя і Степан брали активну участь у роботі "Просвіти".

Ірина згадує, як одного разу батько, ідучи з дружиною і старшими дітьми в поле, сказав їй, що, якщо прийдуть чоловіки купляти корову, то нехай вона скаже, щоб вони відпочили на сіні під оборогом, а він на обід прийде додому. Прийшли 4 чоловіків. Вона заховала їх, а коли прийшов батько, вони довго щось обговорювали.

Батька арештували у 1944 році, як тільки повернулися радянські війська. За звинуваченням про співпрацю з німцями після жорстоких катувань його судили. Покарання відбував у Сибірі. Старші діти Марія, Надя і Степан, виховані у патріотичному дусі, взяли активну участь у національно-визвольних змаганнях. Марійка працювала санітаркою у відділі УПА, Надя – зв’язковою. Навіть неповнолітній Ірині батько доручав доставку "естафеток".

"Дадуть мені кусок хліба, граблі, заплетуть у коси "естафетку", і я йду у поле, а там у сусідні села Біле, Вишнівчик чи Дунаїв", – згадує Іра. Бо хто ж може дитину запідозрити!

Доля брата Степана невідома. З розповідей партизанів, з якими він у Бережанах визволяв хлопців і дівчат, яких вивозили до Німеччини, він у цій операції загинув. Є й інші версії. Проте правдоподібно, що загинув він у Бережанах.

Ось як ще характеризує наших дівчат випадок, про який згадує Ірина.

У батька був німецький автомат М-Пі, який не знайшли при його арешті. Мати боялася, бо думала, що якби знайшли зброю, це б ще гірше було для нього. Можна було б викинути автомат у річку чи ще десь. Але дівчина, проявляючи відвагу, безумовно ризикуючи життям, віднесла зброю, загорнуту у рядно, через гору і ліс у відділ УПА, що був у Кутерногах.

Мати Софія, жінка-патріотка, яка виховала 10 дітей, як і багато таких як вона, зазнала усіх страждань того часу. Після арешту чоловіка арештували доньку Марійку. Ірина розповідає: "Ми повечеряли і разом з мамою сіли сікти капусту. Заходить опер Платов ніби переночувати. Мама дала йому повечеряти. Ми січемо капусту і співаємо. А він: "Пойтє, дєвушкі, пойтє. Завтра одну із вас я забєру в Поморяни". Зранку пішов у сільраду, а потім повернувся і арештував Марійку.

Як тільки почали вивезення, сім’я Грендишів була першою у списку. Приїхали солдати і наказали збиратися. Усі плакали. Той, хто керував операцією, дозволив порубати птицю, застрелив свиню і дозволив забрати з собою. "Бєритє всьо, бо будєтє єхать долго на Дальній Восток", – сказав він. Я рубаю птицю, а мати кидає в мішок. Бачу ведуть зв’язаного Василя Гоцку (Очкуся). Я так злякалася, що врубала палець.

На дорозі стояло багато підвід, якими повинні були відвезти людей. Я йду на дорогу і прошу Войтка Кіндрата, щоб він допоміг розібрати застрелену свиню. А він мені: "Ірка, тікай!" Хтось накинув на мене хустку, і я поміж людей йду до Каблуків, переодягаюсь і біжу на Провал. Стою там за стайнею, дивлюсь у бік дому, але вже нічим не можу допомогти.

А мати з малими дітьми Олею, Катею, Остапом і Надею зазнали небаченого горя на чужині. Щоб вижити ходили на поле збирати те, що там залишилось, і так виживали.

Правда, зустріли там українців – директора школи і директора музичної школи, які допомагали мамі. Після смерті Сталіна мама садить з їх допомогою менших Олю і Катю до провідника, дають мені телеграму, і я у Львові забираю їх з поїзда до себе.

Після втечі я чотири  роки переховувалась у людей, як могли мені допомогали. Брославський Трохим дав мені крій на чоботи, а швець їх пошив, і я вже мала у що взутися. Допомагали одягом, харчами. Допомагав мені й Бог. Бо була в таких ситуаціях, що без волі Божої не врятувалась би.

Одного разу прийшла переночувати на Провал до Тістика Степана. Мужчини сидять за столом, господиня біля кухні, а я стою, спер­шись на ліжко. Відкриваються двері. Бачу – входить Голубєв і за ним четверо солдатів з собакою. Я зразу ж під ліжко. Господар, не побачивши де я, каже до Голубєва: "Вона хоче прийти з повинною". Дивиться, а мене вже немає. Змінює тему. Наливає солдатам по 100 грамів. Каже до дружини: "Налий собаці молока". Голубєв повечеряв і вийшов з солдатами. А він знав мене.

Живучи в селі, добре знаю всі проблеми і турботи його жителів, іноді жартую до дружини, заносячи дрова чи воду: "Ліквідуємо різницю між містом і селом". Це згадуємо певний період життя, коли влада кинула такий клич і, варто відзначити проводила певну роботу, заселяючи селян у багатоповерхові будинки з більш-менш нормальними умовами. Але виявилося, що селянину потрібно інше. А це інше у нього таким чином забирали.

Але, оглядаючись у минуле свого рідного села, приходжу висновку, що за останні 50 років відбулися історичні події, яким не можна дати однозначної оцінки. З розповідей родичів та односельчан знаємо, що й до колективізації у селі тільки окремі господарі жили заможно. Мали на цей час не тільки достатньо землі, коней, а й молотарки з приводом від киратів.

І ось організовують колгоспи. Без згоди селян у них забирають найдорожче – землю. Забирають коней, вози, сани, плуг, борони та інший с/г інвентар.

Минуло 50 років. Я і сьогодні пам’ятаю, як це відбувалося. "Ой, ідуть",– схлипнула бабуся. Ми кинулись до вікон і дверей, але ніхто не став перечити і слова. А вони вважаючи, що нічого не треба пояснювати, забрали все, що можна було. Поставили на підводу, запрягли коней і поїхали з усім до колгоспу. І думаю сьогодні, це ж після багатьох років колективного господарювання селянин не захотів у багатоповерхівки. А що відчувала людина тоді, коли так різко змінили усталений уклад життя? Якою ображеною повинна була почуватись вона, яку несправедливість з боку нової влади вкотре відчути. Адже це була його власність і її так безцеремонно забрали. І це зроблено методами якими 20 років перед тим проводилась така робота в інших регіонах імперії, які сама ж влада називала "перегинами колективізації". Чому ж не захотіли рахуватися з власником, з його людською гідністю?

Як показує світовий досвід ведення сільського господарства, досвід передових господарств Союзу, майбутнє за великими господарствами, але і тепер стало очевидно, що на інших засадах. Бо що ж можна сказати про життя односельчан у колгоспі за ці 50 років? Чого більше – позитивів чи негативів? Не хочу судити, але дивлюся на спрацьовані руки, важку ходу, згорблені тіла жінок, що працювали все життя у ланці чи на фермі за мізерну платню. Платили стільки, що батьки постійно жили страхом – як прогодувати сім’ю. І сьогодні не збагну, як було можна прогодувати сім’ю на таку платню і 25 арів городу. Пам’ятаю, як селяни ходили в Золочів за 25 кілометрів, щоб, стоячи в чергах по кілька разів купити і принести на плечах кілька хлібин. Чув про "колоски" уже пізніше, а тоді, як і мої однолітки, ховаючись від бригадира і участкового, збирав ці колоски у полі, вибирав зерно, а родичі мололи його на жорнах. Одержане борошно додавали до картоплі і пекли паляниці. Бабуся ховала такі паляниці під покривало, а ввечері ділила її нам з сестрою. Поїхав батько з сусідкою в Золочів, прикупити трохи зерна. Він встиг купити 50 кілограмів жита, а їй не вистачило. І вдома ні зернини. Зима, йдуть різдвяні свята, двоє дітей. "Як повертатися до дітей", – плаче вона. Тоді батько відпродав їй 20 кілограмів, щоб хоч що-небудь змогла зробити. Так і ділилися.

Злидні змушували людей до крадіжок. Але за це була жорстока кара. Навіть за 2 кілограми вкраденого зерна засудили Герасим В. Засудили також Сипка Мартина, Кіндрата Степана, Кулебу Миколу.

З самого початку видно було, що і в такій господарці появилися люди, яким було зовсім непогано. Голова колгоспу, парторг, голова сільської ради, бухгалтер і бухгалтерія, бригадири і спеціалісти не відчували тої біди.

З часом непогано стали заробляти механізатори, водії. Навіть появився такий привілейований прошарок як їздові. Знаю випадки, коли колгоспниця, щоб завезти льон для розстелення, мусила платити їздовому свої гроші, бо той, якщо не хотів, то і не їхав, або поїхав до когось іншого. А породжувала таку "касту" система, зокрема – керівники відповідних рівнів.

А ось ці жіночки у ланці, важко відпрацювавши по 35 і більше років, ніколи не мали нормальної платні. Багато з них втратили здоров’я на важких роботах, терпнучі руки змушують підніматись серед ночі. А роботи були дійсно важкими. Завантаження і розвантаження гною на сани взимку, розкидання його як тільки зійде сніг, садіння овочів, просапування буряків, прополювання льону, протрушування, вибирання, молотьба, розстилання і збирання трести, тижні біля льонотіпальних агрегатів (днями і ночами, в холоді і в нестерпних умовах), викопування картоплі і буряків, складування їх у кагати, вантаження на підводи і автомашини. І все це вручну, їхніми натрудженими руками.

І скрізь несправедливість, приниження людської гідності, зневага, безвихідь. Ось що розповідає одна із них: "З 16 років я почала працювати у ланці. Всякого було за 40 років. Пригадую нестерпну дощову осінь. Кожен день дощ. Кожен день іду копати картоплю. Додому приходжу промокла до нитки. Але йдемо знову, бо мушу викопати дану ділянку. І ось одного дня під кінець роботи виїжджає голова. П’яний. Бере від мене лопату і перекопує землю. Знаходить кілька дрібних картоплин. Що він тільки не викрикав, матюкався, обзивав мене – і нізащо. Такого не можна забути. Я не бачила дороги, йдучи додому.

Процвітало кумівство і протекціонізм. Основним заробітком у ланці були гроші за здане волокно льону. І що тут не виробляли. Наближені до керівників намагались за всяку ціну взяти ділянку, де кращий льон, могли по 2–3 рази міняти її. Одну і ту ж площу ділили кілька разів з вигодою для себе. Інші ж нічого домогтися не могли.

Або такий випадок. Виїхала льономолотарка у ланку, знесли льон, почепили мішки для насіння. Але бригадир приїжджає, наказує зняти мішки і безцеремонно направляє тракториста в іншу ланку, до своїх наближених. І 12 жінок, втративши дорогоцінний день, знервовані і з образою у душі розходяться по домівках.

І такого в той час було безліч. Одним відмовили дати коней зорати город, давали аж у червні, коли вже закінчувався обробіток, іншим не давали потрібні трактори. Одним виписали і зерно, і солому, іншим – ні того, ні другого. Люди держали худобу, яка була годувальником сім’ї. А щоб прогодувати її, косили стерню, що залишалася після збирання зернових. Її називали стернянкою. І то керівники забороняли таке робити. В той же час вони могли вночі спалити солому на площі 10–12 га, бо виконували наказ про виконання плану оранку. Доводилось ходити до колгоспних скирт у поля за 2–3 км, щоб принести оберемок соломи. Щоб якось врятуватись від злиднів, ... добавляли по 25 арів землі. Город у 50 арів уже збільшував можливості для виживання. Хоч і тут не обійшлося без образ і несправедливості.

Якщо господарство виконувало план по здачі зерна, а в коморі залишалось ще зерно, то уповноважені з району повідомляли керівництво і з’являлась вказівка про збільшення плану. Тому для натуроплати завжди залишався мізер. Правда, деякі голови колгоспів разом з комірниками шукали вихід, щоб приховати зерно і збільшити натуроплату. Але це було вже в останні роки. А так були випадки, що зерно згноювали, вивозили десь у рови, а селянам давали дуже мало.

А один голова навіть використовував такий метод наведення дисципліни і порядку. Приїжджав до колгоспника і валив загату, якою селяни утеплювали будинки на зиму. І всі мовчали, плакали, бо нічого зробити не могли. Нікому було і пожалітися.

Голова колгоспу у селі що хотів, те й робив. Люди часом писали листи у райком, скаржилися, переважно анонімно, бо боялися помсти. Але начальству все сходило з рук і вони навіть вихвалялися: "Перший каже, що якщо з’явилися скарги, то це добре, ви почали працювати".

Проте, у здавалось би безвихідному становищі люди боролися, не втрачали людської гідності. В черговий раз голова колгоспу Курило П.Д. приїхав зі своїми у двір їздового Дацька Михайла на Гуральні. Почав кричати, розкидати загату, матюкатися. Обурившись такою грубою поведінкою голови, з хати вийшла невістка, яка працювала медсестрою, і попросила голову з’ясувати причину таких відвідин у спокійній розмові. На це той відповів грубістю, штовхнувши вагітну жінку. Не стерпів цієї наруги господар. Вхопив сокиру і вдарив Курила по голові. Той впав, але певно на щастя обох, залишився живим. На той час це був нечуваний випадок. Дацка М. арештували, засудили на 6 місяців, враховуючи пом’якшуючі обставини (поведінку голови з невісткою).

Або інший приклад. Влада продовжувала боротьбу з релігією. Перед місцевим начальством ставилося завдання зробити все, щоб не відкривати церкви і закривати діючі. У нашому селі голова сільради викликає до себе о. Патеригу Максима і забирає ключі від церкви. Священик пояснював, що відсутні будь-які причини для закриття церкви. Але влада настояла на своєму. Певно, вислужувались перед начальством. Не зміг зрозуміти отець тих, кого хрестив у церкві, з якими пройшла більшість років його життя в Чемеринцях. Образа була такою великою, що священик захворів і незабаром помер.

Члени церковної двадцятки Брославський Трохим, Стефанишин Степан їздили у Львів і домоглися відкриття церкви. Пам’ятаю, як уже покійний Стефанишин Степан розповідав: "Зайшли ми з Брославським до керуючого у справах релігії в області, а він все говорить, щоб не відкрити церкву. А я йому: "То що ви хочете, щоб люди спивались, ходили по буфетах, шукали вихід, вступаючи у "суботники" чи в інші секти?" Таку думку дав мені в той момент Бог. Бо після моїх слів керуючий задумався, пішов і якийсь інший кабінет порадитися, а повернувшись, сказав нам їхати додому, а дозвіл надійде в район".

Але місцеве керівництво не дає провести світло до церкви. Але громада рішуче виступила проти дій влади. У Великодній тиждень завезли вночі стовпи з лісу. Розповідає Кіндрат Василь Іванович: "Я і Яцишин Болько розгружаємо стовпи, а вони вже їдуть. Ми встигли зробити роботу і відігнати коні на ферму, де чергував Тістик Ілько. Коней ставимо на місце в конюшні, упряж Тістик встигає сховати, а вони вже на конюшні і питають: "Чиїх коней немає?" Тістик каже, що всі їздові ще звечора поставили коней на місце. Вони перевірили, але нічого не змогли довести.

На другу ніч поставили стовпи. Вони приїхали, але люди вже розійшлись. А у великодню суботу електрик Сипко Володимир натягує проводи, і на Великдень засвітило світло".

Укладали у церкві підлогу плиткою, і не вистарчило тонни цементу. Грендиш Франко тоді працював бригадиром будівельної бригади у кол­госпі. Розповідає Сипко Йосип: "Я говорю Грендишу про таку справу, а він мені: "Поїдь у комору і візьми пару мішків". Я їду. Комірник Мартиняк Софія дозволяє, і я вантажу цілу тонну і привожу до церкви".

Такі випадки свідчать, що люди не боялися, ризикували, проявляли непокору, а іноді й мужність.

Вже реакція нацистської Німеччини на проголошення 30 червня 1941 року Маніфесту відновлення української державності мусила призвести до посилення протинімецької боротьби, до переходу до збройного спротиву німецьким окупантам.

Але якщо в 1918 році, коли по розвалі Росії на східноукраїнських землях і Австрії на західноукраїнських землях у момент проголошення української державності уряд мав 100 тисяч вояцтва вчорашніх російських та українських армій, яке зразу ж в повному озброєнні і обмундируванні могло переходити в ряди української армії, то у 1941 році кадри українських збройних сил мусили створюватись з перебуваючого в окупації населення, елементу військового майже сирого, який треба було ще вишколити та спочатку озброїти здобутою від ворога зброєю.

Тому на Першій конференції ОУН у вересні 1941 року були визначені найближчі завдання:

а) пропагандивно-роз’яснювальна підготовка до активної боротьби з німецькими окупантами та проти нових намагань більшовизації українських теренів, що її проводять наслані Москвою в Україну агенти й партизанські диверсійні групи;

б) збір та магазинування зброї;

в) вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.

Для здійснення цих завдань Краєвим військовим штабом під керівництвом Дмитра Грицая (пізніше – генерал Перебийніс) та сот. Романа Шухевича організовуються у 1941 році старшинська школа у Мостах та підстаршинська школа в Поморянах, курси радистів, санітарної служби тощо.

Починають організовуватися збройні боївки, а далі й окремі збройні відділи. Так постає мережа відділів УНС – Української національної самооборони, які потім перетворюються у Самооборонні кущові відділи (СКВ). Реорганізація відбулася з приходом більшовиків.

При організаційній справності підпілля невеликий відділ чи підвідділ УПА, з’явившись в якійсь околиці, спираючись на СКВ, у випадку потреби розростався за одну ніч у сильну бойову частину, а, провівши бойову акцію, знов маліє, щоб так зручно прослизнути крізь ворожі застави.

До навчання хлопців були залучені в с. Чемеринці Проць Олекса і Бойчишин Іллярій. У сусідньому селі Вишнівчик вишкіл проводив старший лейтенант ЧА Андрій Марченко, уродженець Білоцерківщини Київської області, що вийшов з оточення і залишився в селі (травні 1944 року був розстріляний солдатами ЧА в 26-річному віці).

Для ілюстрації тодішньої ситуації та пристосованої до неї тактики відділів УПА наведемо опис переходу сотні (а опісля куреня) "Сіроманці":

"... В дуже тяжке становище потрапили "Сіроманці" біля Нового Яричева. Довкола ворог скупчував великі сили. Підходили танки і гармати, силкуючись задушити маленьку жменьку українських повстанців. Сонце ніби злякалось і сховалось за темні хмари. Дув різкий вітер і накрапав дощ. Надходив вечір. Вийти з кільця не було можливо. Що було робити, як вийти зі страшного становища? Всі сподівання покладали на Яструба. "Друже командир, – не витримав якийсь стрілець, – що, будемо вмирати?" "Вмерти легко, жити тяжче, – звернувся після деякої паузи до вояцтва Яструб. – Ми мусимо жити. Жити на зло ворогам і на добро Україні".

Він віддав наказ сховати непотрібні поки що речі і приготуватись до вимаршу. Як тільки впали сутінки, відділ тихенько подався за командиром, обережно підкрався до річки Полтви. Стрільці увійшли у пронизливо холодну воду і річкою, часом по шию у воді, вийшли з ворожого кільця. Після короткого відпочинку, відділ вирушив далі у рейд до Унівського лісу. Там до "Сіромах" приєдналися ще два відділи на чолі з командирами Вороном і Чорним.

30 вересня 1944 року розвідка донесла, що довкола підходять великі сили ворога. Повстанці зайняли бойові позиції. На лівому крилі озвались автомати, заклекотів кулемет. "Починається війна, – спокійно сказав Яструб і всміхнувся. – Що ж, будемо воювати. Ох, і сверблять же у мене долоні. Хочу воювати. Я тим шміракам ніколи не забуду Полтви". Перед боєм він завжди говорив: "Хлопці, триматись,і метко стріляти!" І вояцтво розуміло командира.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20