Курсовая работа: Кримські татари: історія та сучасні проблеми
Курсовая работа: Кримські татари: історія та сучасні проблеми
Курсова робота на
тему:
"Кримські татари: історія та сучасні проблеми"
План
Вступ
1. Історія Криму з найдавніших
часів до сьогодення
1.1 Історія Криму
починається з...
1.2 Велике переселення
народів
1.3 Тмутараканське
князівство – другий початок відліку історії Криму
1.4 Становище півострова
після розпаду Кримського ханства
2. Кримськотатарська
проблема в незалежній Україні
2.1 Акт приєднання Криму
2.2 Соціальні проблеми,
які виникли з повернення татар на Україну: громадянство, місце проживання,
фінансове забезпечення
2.3 Етнічні міжусобиці
кримських татар з проросійськими силами
Висновки
Вступ
Переді
мною карта України. Двадцять чотири області й Автономна Республіка Крим. Велика
наша держава, багата і прекрасна. Різні країни воювали за наші родючі лани та
поля, роздирали територію нашої держави по частинам. Були ми і під Москвою, і
під монголами, і під Польщею, під Литвою...
Формування
території нашої країни мало довгий і складний шлях. Пройшовши політичними та економічними
теренами, вона крок за кроком набувала тих кордонів, які ми бачимо сьогодні.
Сучасна територія України остаточно була сформована за часів СРСР, а саме в
1954 році з приєднанням Криму до Української РСР.
Яку
асоціацію визиває у нас слово “Крим”? Перед уявою починає мерехтіти сонце, в
променях якого поблискує море, стоять могучі Кримські гори, розпростерлися
виноградники. Дійсно Кримський півострів неначе призначений для відпочинку:
Чорне та Азовське моря, субтропічний клімат. Площа Криму становить 25881 кв.
км. За переписом населення 2004 року кількість жителів становить 1,8 мільйонів
чоловік. Столиця республіки – Сімферополь. Ця територія багата на корисні
копалини такі як: залізна руда, солі, лікарські грязі, мінеральні джерела. У
різних зонах різні види ґрунтів: в гірській – гірсько-лучні, в горбистій –
гірсько-лісові, в степовій – чорноземи.
Недарма
на цю територію здавна задивлялися інші народи Заходу і Сходу, Півночі і
Півдня. Крим знаходиться у межах своєрідного кордону, розташованого північніше
Чорного моря, по якому з Азії в Європу рухались величезні міграційні потоки.
Частина цих людських хвиль час від часу зупинялися в Криму, змішуючись з тими,
хто жив на півострові. У синтезі різних культур і мов формувався
кримськотатарський етнос.
Крим
був своєрідним подарунком СРСР, як знак дружби та довіри. Головним приводом
цього стала трьохсота річниця з часів Переяславської Ради 1654 року, на якій,
як вважали радянські вчені, було проголошено приєднання України до Росії.
Можливо, і не було б такого жесту, але на той час Крим майже у всьому залежав
від УРСР (і економічно, і соціально-побутово) і не становив такої цінності, яку
має зараз. Тоді це була територія в розрусі після довготривалої війни. І хто ж
знав, що СРСР виявиться таким вже не “непорушним”?
Залишився
Крим у складі нашої країни, а разом з ним і проблеми кримськотатарського
народу. Їх витоки сягають ще 1944 року, коли корінних жителів Кримської
республіки – татар – депортовано до Узбекистану, як “неблагонадійних”. Після
розпаду СРСР вони масово почали повертатися до своєї батьківщини. Але українці
заселили вже цю територію і поступатися нею аж ніяк не збираються. Тому і
виникають постійні сутички, які інколи закінчуються дуже плачевно.
Головними
цілями цієї роботи є: 1) дослідити формування кримськотатарського етносу на
території Криму; 2) визначити головні проблеми, з якими зіткнулися татари,
повертаючись на Батьківщину; 3) дослідити можливі заходи щодо вирішення цих
проблем.
1.
Історія Криму з найдавніших часів до сьогодення
1.1 Історія
Криму починається з...
Найдавніші
археологічні знахідки на території Криму датуються добою палеоліту (близько 100
тис. років тому) і були виявлені у печерах Каїк-Коба. Вже тоді почали
закладатися першооснови духовного світу людини. Неандертальські поховання в
печерах Криму свідчать про зародження релігійних уявлень та вірувань, а
знайдені на деяких стоянках кістяки, різьблені геометричним орнаментом, з
гравійованими на них контурами тварин і людей – про перші кроки образотворчого
мистецтва.
Згодом,
у період мезоліту, відбувається освоєння територій. Вчені знайшли такі пам’ятки
цього часу як: Мурзак-Коба та Фатьма-Коба. Населення стає ще на одну сходинку
свого розвитку: були винайдені гачки, сіть з поплавками, плоти зі зв’язаних
колод.
Першим
відомим за назвою населення Криму були кіммерійці, які з’явилися 1500 до н.е.
Про них говорять у своїй “Одіссеї” Гомер та Геродот в “Історії” та античні
автори, як Каллімах, Стратон. В “Книзі буття” (одній з найдавніших частин
Біблії) та в ассирійських клинописних джерелах згадують про цей народ під
назвою “гамірра”. Більшість вчених вважає, що кіммерійці є гілкою
давньоірландського кочового народу, генетично близького до скіфів. Вони перші,
хто перейшов від осілого до кочового скотарства і перші почали виплавляти з болотяної
руди залізо. Значні зрушення відбулись в соціальній структурі – все активніше
відокремлювалась військова аристократія. На чолі дружини-об’єднань стояли
вожді. Провідною галуззю господарства було конярство, яке забезпечувало
верховими кіньми воїнів і чабанів, а також давало велику кількість продуктів
харчування. Це був войовничий народ, який здійснив походи до країн Передньої та
Малої Азії, вів боротьбу з Урарту, Фрігією, Лідією, Ассирією. Розпались
військово-політичні об’єднання кіммерійців під тиском іракомовних племен скіфів
на початку VII ст. до н.е.
Майже
одночасно з Кіммерією на півдні Криму в гірських районах існувала держава
таврів – Таврика (IX – I ст.. до н.е.). Вона також була рабовласницькою. Владою в
Тавриці володіла родова аристократія. Геродот писав, що таври займались
скотарством, у долинах річок – землеробством, на узбережжі – рибальством. Крім
того, полювали, знали ткацтво, гончарство, бронзове мистецтво. Свої поселення
таври оточували могутніми фортифікаційними спорудами. Спільно з
сусідами-скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса і
Боспорської держави, які прагнули захопити землі Таврики. Доля Таврики була
трагічно: спочатку вона була завойована понтійським царем Мітрідатом VI Євпатором (II ст.. до н.е.), а
потім – римлянами (I ст.. до н.е.). З часом таврів винищили або, за іншою
гіпотезою, асимілювали татари. Самобутня культура таврів була втрачена. Згодом
кіммерійці біли витіснені скіфськими племенами, так і не змігши утворити
справжню державу.[11, с.23-24]
В VII ст. до н.е.
Кримський півострів був заселений скіфами, які створили тут державу Земну
Скіфію зі столицею у м. Неаполь-Скіфський, що проіснувала до ІІІ ст. н.е.
Характерною рисою їхнього суспільства була неоднорідність. На думку деяких
вчених, мігруючі племена мали ірландське походження, а осілі – праслов’янське
коріння. Поділялись скіфи на дві групи: скіфи-кочівники, основним заняттям яких
були кочове господарство і грабіжницькі воєнні походи, та скіфи-орачі, які
займались зерновим землеробством. Що до соціально-політичної ситуації можна
зазначити ту особливість, що панівне становище належало царським скіфам, які
вважали решту населення своїми рабами, в основі системи управління лежала
“варварська демократія”. [2, с.30]
VІІІ-кінець VІІ ст. до н.е
відомі в історії як етап “великої грецької колонізації”. Досліджуючи причини
цього явища, було визначено найголовніші з них - аграрна та торгівельна. Це -
нестачі землі в метрополії, постійне збільшення кількості населення, що
зумовлювало міграції і торгову експансію.
Перша
грецька колонія була збудована на острові Березань у VІ ст. до н.е. Вже на
узбережжі виникає ряд селищ, зокрема Тіра (на лимані Дністра), Ольвія (на
березі Буга), Феодосія, Керкенітида, Пантікапей – на місці Керчі, Фанагорія –
на Тамані. Колонії мали такий самий політичний лад, релігію, побут, як і їхні
метрополії. Тут створювали так звані поліси. Полісна модель суспільного устрою,
яка об’єднувала місто (як культурний та політичний центр) та хору (прилеглу
сільськогосподарську округу), що давало змогу місту-державі бути повністю
самостійною. З колоній метрополії отримували хліб, рибу, мед, віск, худобу. В
колонії постачалося вино, маслини, металеві знаряддя, посуд. Грецькі поліси за
своїм політичним устроєм були рабовласницькими республіками, які мали свою
законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову влади.
У 480
році до н.е. під впливом монархічних традицій виникає Боспорське царство, в яке
ввійшли об’єднані династією Археанхитидів міста Пантікапей, Фанагорія та Германагсу.
Утворення цього царства відносять до грецького періоду (друга половина VII –середина I ст. до н.е.).
Цей час характерний виникненням нових міст на Кримському півострові,
підтриманням зв’язків з материковою Грецією, активною урбанізацією (підвищення
ролі міст, планування міських кварталів, побудова оборонних мурів),
започаткуванням карбування монет.
Потім
починається другий період другий період розвитку античних колоній – римський
(середина І ст. до н.е. – ІV ст. н.е.). В цей час відбуваються постійні війни
з понтійським царем Мітріадата VI Євпатора, внаслідок чого Греція одне за одним
губить свої міста-держави. Як наслідок – переорієнтація на Римську імперію.
Міста Тіра, Ольвія та Херсонес входять до складу римської провінції Нижньої
Мезії. Характерними рисами даного періоду є варваризація населення полісів,
натуралізація господарства, занепад міст-держав внаслідок постійних агресивних
вторгнень кочових племен.
Найвідомішими
містами були Херсонес та Ольвія. У Херсонесі знайдено широкі бруковані вулиці, майдани,
цистерни для дощової води, каналізаційні труби, водогін. На вулицях стояли
стели – мармурові плити з викарбуваними урядовими декретами. Ольвія –
культурний осередок, мала розвинену місцеву промисловість. Тут виробляли зброю,
кераміку, ювелірні вироби, карбували власну монету. У V ст. до н.е. місто
відвідав “батько історії” Геродот. Його дуже цікавили ця невідома країна та її
жителі.
Античні
колонії мали великий вплив на історію Криму. Грецькі переселенці передали
місцевому населенню прогресивні технології землеробства й ремесла, активно
залучили його до товарно-грошових відносин. Високий рівень античної культури
впливав на духовний світ місцевого населення, значна частина мешканців була
грамотною, діти навчалися в гімназіях, ставилися театральні вистави,
поширювалась література...
1.2 Велике переселення народів
З ІІ
до VII ст. н.е. триває
Велике переселення народів. Першим поштовхом цього процесу стало переміщення
готів з Прибалтики до Причорномор’я. Вони зосередилися в степових зонах Криму і
навіть деяких античних містах. У 375 році готів перемогли гуни, витіснивши їх
при цьому в Кримські гори, де їхня невелика держава проіснувала до кінця XVст. Про гунів
римський історик А. Марцеллін писав: “Плем’я гунів живе за Меотійським болотом
у бік Льодовитого океану і перевищує в своїй кількості всяку міру. Ніколи не
ховаються в які б то не були будівлі, немає укритих очеретом куренів. Вони
кочують по горах і лісах. Тіло прикривають лляним одягом або зшитим із шкурок
лісових мишей, на голову надягають криві шапки, на ноги – козячі шкурки (взуття
не виробляють)... Вони ніби приросли до своїх коней... День і ніч проводять
вони на коні, займаються купівлею і продажем, їдять і п’ють, навіть сплять. Не
знають вони над собою суворої царської влади і нищать усе, що трапляється їм на
шляху. В бій кидаються, вишикувавшись клином, а потім раптом навмисне
розсіюються і нападають хто де...”
З VII до VIII ст. тут панували
хозари. В середині VII ст. у Прикаспії та Приазов’ї утворилася нова
держава – Хозарський каганат. І хоча столиця держави – Ітіль – розташовувалась
аж в гирлі Волги, все одно влада її поширилась згодом і на Крим, а саме
наприкінці VII ст.. Тут населення було складним з етнічного погляду. На
території Кримського півострова проживали скіфи, сармати, греки, готи, а також
слов’яни, що проживали тут з ІІІ ст.. Вони займались землеробством та
торгівлею, в чому важливу роль відіграв Херсонес. З VI ст. він входив до
Візантійської імперії. У IX ст. місто переживало економічне й культурне
піднесення. Жили в Херсонесі і русичі. З VI ст. у залежності від
Візантійської імперії перебував Боспор, що наприкінці VI ст. був захоплений
хозарами. Згодом Боспор перейшов у володіння руських князів та дістав назву
Корчів. На південному узбережжі Криму у VI ст. проживали
готи, утворивши “державу Дорі”. А згодом Візантія збудувала тут фортеці Алустон
(сучасна Алушта) і Горзувіт (нині Гурзуф), а також відбудували міста Пантікапей
та Сутдея за часів правління Юстиніана І (527-565 рр.).[9. с.64]
Починаючи
з IX ст., кримські
землі були об’єктом зацікавлень слов’янських племен. Київські князі Ігор та
Святослав Ігорович намагалися оволодіти Кримом. У Ігоря нічого не вийшло. А
Святослав, здійснивши похід у 965 році, завдав поразки Хозарському каганату й
зруйнував Ітіль. Ослаблення каганату мало неоднозначні наслідки: з одного боку,
воно сприяло консолідації східнослов’янських племен у межах Давньоруської
держави, з іншого боку, падіння Хазарії відкрило шлях на Русь кочовим народам
Сходу, насамперед печенігам. А в 988 році Володимир Великий здійснив на Крим
воєнний похід, здобувши при цьому Корсунь (Херсонес)...
1.3 Тмутараканське князівство
– другий початок відліку історії Криму
Другим
початком відліку історії Криму вважається утворення на сході півострова
Тмутараканського князівства. В українській мові “Тмутараканню” називають щось
дуже далеке і глухе. Це князівство було відірваним на сотні кілометрів від Русі
– Середньої Наддніпрянщини, але зберігало лояльність метрополії Києву і
Чернігову, хоча між Тмутараканню і Києвом відбувалися постійно численні
мандрівки орд іноетнічних кочовиків.
У
Тмутаракані, як правило, княжили князі Чернігівської династії. Першим відомим
історії князем був син Володимира Великого – Мстислав, який був при владі з 988
по 1022 рр. Перед тим його батько Володимир захопив Візантійський Херсонес. Володимир взяв
його облогою, переконавши постачання води до міста, а потім, згідно з
літописом, сказав Візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я
взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не
віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту
зробив». Володимир охрестився у Корсуні та, на відміну від більшості
завойовників, не руйнував, а будував. Він збудував в Корсуні церкву святого
Іоанна Предтечі на горі, що її насипали мешканці міста під час облоги, палати
для себе (на випадок, якщо доведеться повернутися) та привіз у Київ трофеї —
двох мідяних ідолів, а також чотирьох мідяних коней, які стояли біля Десятинної
церкви аж до монголо-татарської навали. Тож, усе закінчилося взаємною вигодою –
імператори обміняли на царівну своє ж власне місто. Як сказано в літописі для
“охорони від підступних греків” Київський князь залишив свого дев’ятого сина
Мстислава. З 1019 р. було укладено мир між Ярославом та Мстиславом, за яким чітко
було розмежовано кордони територій, де вони правили.
З
1060-их років у Тмутаракані княжили нащадки сина Ярослава Мудрого Святослава.
На відомому зображені родини Київського князя Святослава в «Ізборнику
Святослава» майбутні тмутараканські князі стоять у нього за спиною. Крім того,
в Тмутаракані правив онук Ярослава Мудрого Ростислав, та його діти, засновники
династії Галицьких князів, нащадки якої правили в Галичині аж до середини XIV століття.
Князя
Ростислава в 1066 році отруїв херсонеський грек (глава місцевої адміністрації).
Ростислав брав данину в черкесів і в інших землях, гак що. як пише літопис,
«греки убоялись його»: «Одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю.
сказав [грек]: «Княже! Хочу я за тебе пити!» Він тоді, випивши половину чаші, половину
дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу, — бо мав він під нігтем смертну
отруту — прирікши смерть за вісім днів». Як пише літопис, підступний грек,
приїхавши до Корсуня, вихвалявся, що отруїв Тмутараканського князя, але місцеве
населення від того не зраділо і забило його камінням.
Деякі
українські історики читають у назві Тмутаракань „тьму кінних таврів".
Більш популярним є виведення слова Тмутаракань зі скіфської та сарматської мов
як "туман" - загін у десять тисяч чоловік, і "тархан" -
вождь. Таматарха згадується у візантійських джерелах по відношенню до території
Тмутаракані починаючи вже з VIII століття.
Етнічний
ґрунтом Тмутараканського князівства, вочевидь, було змішане сармато-слов'янське
населення Керченського півострова.
Візантійський
історик Лев Диякон, який був учасником цієї війни між Візантією і Києвом у
960-их роках, стверджував, що місцеве кримське населення таври (яких він
називав „тавроскіфами" і „скіфами") і вояки князя Святослава є єдиним
народом. Тобто, населення Криму і Наддніпрянщини наприкінці X століття є
близькими настільки, що безпосередній учасник бойових дій навіть не може їх
розрізнити.
Як
свідчать стародавні карти, на території Криму було багато власних назв,
близьких до назв Київщини: "Рос", "Росіа".
"Рософар", "Россо" (Тендрівська коса), "Россгка"
(поблизу Євпаторії) та ін. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, в
IV- VI століттях, коли
жодних варягів у регіоні не могло бути. Власні назви Криму виразно
перегукуються з Наддніпрянськими: Рось - Росава - Роставиця - Родня. Сьогодні
найбільш поширена версія, що і в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов'язані з
перебуванням там сарматського племені роксолан, яке згодом повністю розчинилося
серед слов'ян.
Тмутаракань
була поглинута візантійськими колоніями в Криму наприкінці XII століття.
Починаючи
з 1024 року, коли Константинополь був завойований хрестоносцями, Візантія
втратила свої впливи на півострові. В 1223 році Чингізхан здійснив похід на
руські землі. 30-тисячна армія кіннотників на чолі з найбільш досвідченими його
воєначальниками Субудаєм і Джебе вторглися в причорноморські степи і захопили
Крим. Згодом територія Криму стала об’єктом експансії венеціанців та генуезців.
У 1242 році в низинах Волги монголо-татари заснували свою державу – Золота
Орда, а на більшості завойованих земель, в тому числі і Крим, встановлювали
свою адміністрацію – баскаків з військовими загонами, обумовлювали розмір і
збирали велику данину. В 1254 році засновано столицю Золотої Орди – м. Сарай.
Завойовники зберегли місцеву владу, а князям видавали ярлики – право княжіння,
яке було дістати дуже нелегко. Такий був виданий свого часу Данилу Галицькому.
Часом влаштовувалися каральні експедиції. Практикувалося відбирати хлопчиків і
потім виховувати з них яничар. Під час правління Узбека Султан Мухамеда в
1313-1342 роках Золота Орда досягла найвищої військової могутності. Щоб не
допустити зміцнення Русі, він проводив політику нацьковування руських князів
один на одного. Жорстоко придушував анти ординські повстання. З іменем Узбека
пов’язане будівництво мечетей та палаців в Криму. [6, с.257]
В цей же час в гірській частині Криму після того,
як Візантія втратила тут свої впливи, зміцніла держава Феодоро. Її столиця
Мангуп мала вигляд гірської фортеці та була центром ремесел і торгівлі. Сусідами
Феодоро стали генуезькі купці, що переселилися сюди та заснували свої колонії,
які називались Газарія. В цей час сюди почали переселятися вірмени (14 ст.), а
дещо раніше – євреї (13 ст.). Генуезці намагалися розширити свої володіння за
рахунок прибережної зони, що належала Феодоро. Часто протиріччя між феодорцями
та генуезцями призводили до збройних конфліктів.
Страницы: 1, 2, 3, 4
|