Курсовая работа: Становище Югославії на початку XX ст.

Зближення Югославії з Німеччиною тривало. Воювати з югославами в Берліні не збиралися, і вся політика Німеччини на Балканах була націлена на економічне підпорядкування країн цього регіону й використання їхніх ресурсів у військових цілях. Зокрема, із цією метою германські спецслужби й створене в Белграді сприяли поширенню в Югославії профашистських настроїв. У країні функціонували організації німецького «Культурбунда» («Культурного союзу»), що активно діяв у середовищі етнічних німців-громадян Югославії (таких налічувалося більше 500 тисяч). Під дахом цього союзу майже відкрито працювали агенти германських спецслужб, що створили широку шпигунську мережу в югославській армії й колах політичної еліти, що формували «п’яту колону» усередині країни1.

Улітку 1939 року германська дипломатія розгорнула енергійні дії по розвалі Балканської Антанти й створенню замість нього профашистського військового блоку в складі Югославії, Болгарії й Угорщині. У червні принц-регент Павло відвідав Берлін, де вів переговори з Гітлером. Потім Павло в традиціях югославської політики лавірування відправився в Лондон, чим викликав на себе гнів німців. Германія демонстративно відклала підписання угоди про поставки в Югославію німецької зброї й військових матеріалів.

1 вересня 1939 року почалася Друга світова війна — гітлерівська Німеччина напала на Польщу. У відповідь Англія й Франція оголосили Німеччині війну. Югославія заявила про свою нейтральну позицію. З початком війни почалася й запекла дипломатична боротьба. Воюючі держави активно намагалися розширити свої сфери впливу в Європі й залучити на свою сторону нових союзників. Югославська дипломатія продовжувала політику лавірування, намагаючись витягти максимум вигід зі свого положення2.

Германія до осені 1939 року мала в Югославії міцні позиції. Одночасно в Югославії, особливо в Сербії, зберігали свій вплив ті кола, які традиційно орієнтувалися на Францію й Англію. Однак їхньої позиції різко ослабшали після розгрому Франції в травні 1940 року.

Поразка Франції докорінно змінило військово-політичну обстановку в Європі. Тільки Англія на самоті продовжувала збройну боротьбу з Німеччиною. Польща, Франція, Данія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія були окуповані. У континентальній Європі залишалася лише одна держава, здатне протистояти Німеччині — Радянський Союз. Але СРСР був пов’язаний з Німеччиною пактом про ненапад, і радянсько-германські відносини зовні виглядали цілком благополучними. Зваживши всі «за» і «проти», у Белграді зробили обережний крок, що, по великому рахунку, ні до чого його й не зобов’язував: у червні 1940 року Югославія встановила дипломатичні стосунки зі СРСР. Подальшого зближення між двома країнами це не викликало.

27 вересня 1940 року в Берліні був підписаний пакт «трьох держав» — Німеччини, Італії і Японії, що з’явилося організаційним закріпленням осі «Берлін — Рим — Токіо». 20 листопада до держав «осі» приєдналася Угорщина, 23 листопада — Румунія. Трохи раніше, у жовтні 1940 року, обмежений контингент германських військ за згодою з румунським урядом увійшов у Румунію — відповідно до директиви Гітлера, це дозволяло «забезпечити вирішальний вплив на відносини Німеччини з іншими балканськими країнами, з Італією й особливо з Радянською Росією»1.

У Берліні Югославію розглядали як «ненадійного нейтрала» і вважали, що її необхідно міцно прив’язати до Потрійного пакту, або знищити. У листопаді 1940 року почалися інтенсивні переговори югославських лідерів із представниками держав «осі». За своє приєднання до Потрійного пакту Югославія вимагала собі грецький порт Салоніки. Германія в принципі не заперечувала, але Італія була категорично проти. Щоб трохи привести в почуття Белград, Муссоліні віддав наказ про бомбардування югославської території. Наліт італійських бомбардувальників на місто Бітоль у Македонії трохи зменшив претензії югославських політиків.

Паралельно із зусиллями Німеччини в Белграді активно діяла англо-американська дипломатія. У її планах Югославії разом із Грецією приділялася роль «балканського плацдарму», що повинен був відволікти Німеччину від висадження в Англії. Уінстон Черчілль направив югославському прем’єрові Драгише Цвєтковичу особистий лист, у якому попереджав, що приєднання Югославії до Потрійного союзу зробить розпад країни неминучим. У середині березня 1941 року посол Англії в Белграді зустрівся з лідерами національних рухів у Югославії й переконував їх натиснути на уряд і удержати його від приєднання до Потрійного пакту.

Але 25 березня 1941 року югославська делегація на чолі із прем'єр-міністром Д. Цветковичем підписала у Відні протокол про приєднання Югославії до Потрійного пакту. Відтепер країна ставала союзником фашистської Німеччини1.

Отже, Югославія в 20-30-ті роки ХХ століття стала ареною зіткнення інтересів великих європейських держав – Франції, Англії, Німеччини, Італії тощо. в зовнішньополітичному курсі правлячі кола держави еволюціонували від наслідування планам Франції й Англії до цілковитого підкорення профашистського курсу Німеччини. Хоча слід відмітити доволі високий професіоналізм югославських дипломатів, які уміло лавірували між Англією та Німеччиною, домагаючись вигідних для свого соціально-економічного та політичного становища результатів. Особливістю зовнішньополітичного курсу Югославії в цей період була цілковита антирадянська спрямованість.

Висновки

Процес становлення Югославії як незалежної держави був досить складним і суперечливим. Особливістю цього процесу стало те, що окрім узгодження інтересів внутрішніх політичних сил югославських народів, необхідно було порозумітися таким великим геополітичним гравцям як Франції, Англії та США. Кожна з цих країн мала свої наміри щодо Югославії. Але незважаючи на це об’єднання югославських народів в єдину державу відбулося, хоча саме в цей період були закладені основні внутрішньополітичні протиріччя, які стали визначальними у всій подальшій історії держави.

Однією з головних рис югославської економіки після досягення незалежності була нерівномірність у промисловому розвитку окремих областей країни. Найбільш розвиненими в економічних відносинах були колишні території Австро-Угорщини — Словенія, Хорватія й Воєводіна. Головні міста цих областей — Загреб, Осіек, Любляна, Марибор — були великими промисловими центрами. Сербія залишалася відсталою аграрною країною, до того ж розореною трирічною австрійською окупацією. Промисловість була розвинена слабко, проте значну роль у Сербії відігравав місцевий торгово-лихварський капітал. Чорногорія, Македонія, Боснія й Герцеговина були ще більш слаборозвиненими територіями, у Чорногорії навіть зберігалися залишки родоплемінного укладу. Ця нерівномірність економічного розвитку з урахуванням фактору багатонаціональності об’єктивно була міною вповільненої дії, закладеної під фундамент югославської державності.

Іншою проблемою i причиною стало те, що Королівство сербів, хорватів і словенців було утворено недемократичним шляхом. Королівство не було об'єднанням рівноправних народів, і вже на початковому етапі існування Югославської держави, була велика різниця між формальними й фактичними правами її народів.

У зовнішньополітичному курсі правлячі кола Югославії намагалися здійснювати активну політику на Балканах, домагаючись вигідного для себе вирішення територіальних проблем, які були зумовлені післявоєнним Версальським врегулюванням. Поступове вирішення цих проблем протягом 1919-1920 років підштовхнули країну до розширення зовнішньополітичної діяльності, прикладом чого стало входження Югославії до військово-політичного блоку – Малої Антанти.

Однак, самостійна зовнішня політика держави у досліджуваний період була не можлива. Версальсько-Вашингтонська система післявоєнного врегулювання по суті створила у Європі однополярну політичну систему, в якій домінували держави Антанти. Югославія в 20-30-ті роки ХХ століття стала ареною зіткнення інтересів великих європейських держав – Франції, Англії, Італії тощо. Їi зовнішня політика була переважним чином залежною від Франції.

Зі встановленням фашистського режиму в Німеччині Югославія починає активно з нею зближуватися, сподіваючись не тільки придбати сильного союзника, послабити дипломатичну залежність від Франції та Англії, але й укріпити свої позиції на Балканах (особливо, у відносинах з Італією). Підтвердженням цьому стає вступ Югославії до нового воєнно-політичного блоку – Балканської Антанти. Зближення з Німеччиною протягом 30-х років логічно завершилося приєднанням Югославії до Потрійного пакту. Королівство стало союзником фашистської Німеччини.

Слід відмітити також доволі високий професіоналізм югославських дипломатів, які уміло лавірували між Англією та Німеччиною, домагаючись вигідних для свого соціально-економічного та політичного становища результатів. Особливістю зовнішньополітичного курсу Югославії в цей період була цілковита антирадянська спрямованість.

Список використаних джерел та літератури

1.         Айрапетов О.Р. Балканы в стратегии Антанты и ее противников (1914-1918) // ННИ. – 2003. - №5. – С.34-38.

2.         Александров В.В. Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1918-1945 гг. – М.: Высшая шк., 1986. – 591с.

3.         Всемирная история. Том IХ / Под ред. Л.И. Зубока. - М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1962. – 768с.

4.         Всемирная история. Том VIII / Под ред. И.И. Минца. – М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1961. – 876с.

5.         Гришина Р.П., Васильева Н.В Человек на Балканах в эпоху кризисов и этнополитических столкновений ХХ ст. // ННИ. – 2001. - №2. – С.205-208.

6.         Кудрявцева Е.П. Королевские династии Югославии // ННИ. – 1995. - №3. – С.145-157.

7.         Наринский М.М. Восточная Европа между Гитлером и Сталиным. 1939-1941 гг. – М.: Просвещение, 1999. – 534с.

8.         Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1917-1939 / Под ред. С.М. Стецкевича. - М.: Просвещение, 1978. – 575с.

9.         Писарев Ю.А. Российская контрразведка и тайная сербская организация „черная рука” // ННИ. – 1993. - №1. – С.54-57.

10.       Ромаренко С.А. Югославия, Россия и „славянская идея”: вторая половина ХІХ – начало ХХІ века. – М.: Ин-т права и публичной политики, 2001. – 264с.

11.       Советская историческая энциклопедия / Гл. Редактор Е.М. Жуков. – М., 1976.

12.       Тодоров Н. Балкансикй узел противоречий. История и современность // ННИ. – 1993. - №3. – С.75-78.

13.       Фирсанов В.Б. Югославский вопрос во внешней политике США (янв. 1918 – апр. 1919 гг.) // Вопросы ННИ. – 1992. - №38. – С.98-104.

14.       Хрестоматия по новейшей истории. В 3-х тт. Т. ІІ. 1939-1945. – Доку-ты и материалы. – М.: Наука, 1960. – 356с.

15.       Шилова А. Південнослов’янські народи: між єднанням і відокремленням // Історія в школі. – 1998. - №11. – С.13-19.

16.       Яровий В.І. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1996. – 416с.

17.       Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Нав. посібник. – К.: Либідь, 1997. – 232с.

18.       Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) – Львів: Світ, 1975. – 235с.

19.       Писарев Ю.А. Образование югославского государства // ННИ. – 1991. - №3. – С.101-109.

[1] Всемирная история. Том VIII / Под ред. И.И. Минца. – М., 1961; Всемирная история. Том IХ / Под ред. Л.И. Зубока. - М., 1962.

2 Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1917-1939 / Под ред. С.М. Стецкевича. - М., 1978.

3 Александров В.В. Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1918-1945 гг. – М., 1986.

4 Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) – Львів, 1975.

5 Яровий В.І. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К., 1996; Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Нав. посібник. – К., 1997; Наринский М.М. Восточная Европа между Гитлером и Сталиным. 1939-1941 гг. – М., 1999; Ромаренко С.А. Югославия, Россия и „славянская идея”: вторая половина ХІХ – начало ХХІ века. – М., 2001.

6 Писарев Ю.А. Образование югославского государства // ННИ. – 1991. - №3. – С.101-109; Писарев Ю.А. Российская контрразведка и тайная сербская организация „черная рука” // ННИ. – 1993. - №1. – С.54-57; Шилова А. Південнослов’янські народи: між єднанням і відокремленням // Історія в школі. – 1998. - №11. – С.13-19; Фирсанов В.Б. Югославский вопрос во внешней политике США (янв. 1918 – апр. 1919 гг.) // Вопросы ННИ. – 1992. - №38. – С.98-104; Гришина Р.П., Васильева Н.В Человек на Балканах в эпоху кризисов и этнополитических столкновений ХХ ст. // ННИ. – 2001. - №2. – С.205-208; Кудрявцева Е.П. Королевские династии Югославии // ННИ. – 1995. - №3. – С.145-157.

1 http://www.srpska.ru/article.php/; Хрестоматия по новейшей истории. В 3-х тт. Т. ІІ. 1939-1945. – Доку-ты и материалы. – М., 1960; Советская историческая энциклопедия / Гл. Редактор Е.М. Жуков. – М., 1976.

[2] Айрапетов О.Р. Балканы в стратегии Антанты и ее противников (1914-1918) // ННИ. – 2003. - №5. – С.34-36.

1 Шилова А. Південнослов’янські народи: між єднанням і відокремленням // Історія в школі. – 1998. - №11. – С.13-14.

1 Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) – Львів, 1975. – С.175-176.

2 Фирсанов В.Б. Югославский вопрос во внешней политике США (янв. 1918 – апр. 1919 гг.) // Вопросы ННИ. – 1992. - №38. – С.100-101.

1 Айрапетов О.Р. Балканы в стратегии Антанты и ее противников (1914-1918) // ННИ. – 2003. - №5. – С.36.

2 Хрестоматия по новейшей истории. В 3-х тт. Т. ІІ. 1939-1945. – Доку-ты и материалы. – М., 1960. – С.234-235.

1 Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Нав. посібник. – К., 1997. – С.135.

1 Айрапетов О.Р. Балканы в стратегии Антанты и ее противников (1914-1918) // ННИ. – 2003. - №5. – С.36.

1 Фирсанов В.Б. Югославский вопрос во внешней политике США (янв. 1918 – апр. 1919 гг.) // Вопросы ННИ. – 1992. - №38. – С.102.

2 Яровий В.І. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К., 1996. – С.128.

1 Всемирная история. Том VIII / Под ред. И.И. Минца. – М., 1961. – С.389-390.

1 Кудрявцева Е.П. Королевские династии Югославии // ННИ. – 1995. - №3. – С.150-152.

1 Александров В.В. Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1918-1945 гг. – М., 1986. – - С.323.

1 Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) – Львів, 1975. – С.234-235.

1 Советская историческая энциклопедия / Гл. Редактор Е.М. Жуков. – М., 1976. – С.716.

2 Писарев Ю.А. Образование югославского государства // ННИ. – 1991. - №3. – С.108-109.

1. 1 Всемирная история. Том IХ / Под ред. Л.И. Зубока. - М., 1962. – С.431.

1 Писарев Ю.А. Российская контрразведка и тайная сербская организация „черная рука” // ННИ. – 1993. - №1. – С.55.

2 Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1917-1939 / Под ред. С.М. Стецкевича. - М., 1978. – С.132.

1 http://www.srpska.ru/article.php/

1 Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) – Львів, 1975. – С.221.

2 Наринский М.М. Восточная Европа между Гитлером и Сталиным. 1939-1941 гг. – М., 1999. – С.334.

1 Хрестоматия по новейшей истории. В 3-х тт. Т. ІІ. 1939-1945. – Доку-ты и материалы. – М., 1960. – С.237.

1 Яровий В.І. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К., 1996. – С.130.