Курсовая работа: Значення Кримського ханства в історії України
Наявність власної армії й апарата
примусу визначили характер функціонування самої держави. Кримський хан володів
однією з найбільших, сильних, витривалих армій у Східній Європі, що мала
могутню кінноту, яка здійснювала спустошливі набіжи на сусідні країни.
За формою державного правління Кримське ханство було
станово-представницькою обмеженою монархією. Хан, який стояв на чолі держави,
володів широкими повноваженнями, був головою виконавчої і судової влади. Влада
хана обмежувалася вищим колегіальним органом – Діваном та муфтієм (головою
мусульманського духовенства), який виконував роль своєрідного
контрольно-наглядового органу, спостерігав за діями та рішеннями хана щодо їх
відповідності нормам ісламу. Суттєвого обмеження влада хана зазнавала з боку
беїв.
За формою державного устрою Кримське
ханство було децентралізованою унітарною державою, територія якого була
поділена на бейліки, на чолі яких стояли могутні беї. В кожному бейліку створювалися
власні органи влади та військові сили; деякі з них вступали у міжнародні
стосунки з сусідніми державами, вели переписування з зарубіжними урядами.
Система заміщення престолу в
Кримському ханстві – салічеська: влада успадковувалася старшим сином або братом
хана. Ханом міг бути лише чингізид з династії Гіреїв. Тільки з першої половини
XVI ст. Османська імперія почала втручатися у призначення ханів на посаду та
зняття з неї. Таке втручання підкреслювало релігійну зверхність турецького
султану над усім мусульманським миром, зокрема, Кримським ханством, і не
поширювалося на політико-організаційну діяльність хана: його самостійність у
проведенні внутрішньої і зовнішньої політики на міжнародній арені від цього
істотно не зменшувалися [12, 27].
Усередині,
будь-якої країни, проблеми міжнародних відносин і зовнішньої політики
знаходились в центрі гострих дискусій. У ході таких дискусій доволі часто давав
про себе знати дефіцит знань з проблем міжнародної політики[14, 10] у представників українського
суспільства і української політичної еліти.
Тому важливо
сьогодні ще раз вдатися до аналізу історичних взаємовідносин українського
козацтва, як носія державницької ідеї, з Кримським ханством, хоча кримські
татари сьогодні не «сусіди», а частина поліетнічного українського суспільства і
громадяни унітарної демократичної держави. Карл Поппер зауважував, що «ми
вивчаємо історію, оскільки зацікавлені в ній, і, можливо тому, що бажаємо
дізнатися дещо про свої власні проблеми», які були, є і можуть виникнути в
майбутньому.
Кримське ханство
як державне утворення, що виникло у результаті розпаду Золотоординської імперії
і майже до кінця ХУІІІ ст. залишалося важливою політичною силою на тлі Східної
Європи [12, 27]. Як вже зазначалося, Кримське ханство 1475 р. було перетворено
на васала Турецької імперії. У ІІ половині ХУІ- початку ХУІІ у
суспільно-політичному розвитку Кримського ханства відбулися значні зміни,
пов’язані із завершенням в ньому процесу феодалізації. Хоча в Криму ці
перетворення мали свої особливості, але суть їх була тією, що і в інших
державах. Грабіж, захоплення і продаж невільників примножували багатства
татарських феодалів. «Вони до того збатились здобиччю від частих набігів, що
найзначніші з них не поступаються навіть заможним туркам», – писав Мартин
Броневський посланець польського короля Стефана Баторія до кримсько хана в 1578
році [23, 13].
Важливим питанням
і воєнно-стратегічною метою своєї воєнної політики керівництво Кримського
ханства обрало: разом із своїм сюзереном – султаном Османської імперії
підтримувати рівновагу сил між Варшавою і Москвою та не допустити їх об’єднання
проти Бахчисарая та Стамбула. Іншими словами, Крим у своїй військово-політичній
діяльності дотримувався загальноєвропейської теорії балансу сил [24, 4 ].
Султани вбачали у
ханах своїх партнерів і вважали, що саме Кримське ханство повинно охороняти
порядок на Балканах та в східній Європі. Крім того, доречно зауважити, що на
статус васальної залежності Криму впливав ще й той фактор, що ця держава
виконувала роль передового мусульманського форпосту на межі з християнським
світом. Закордонна політика Кримського ханства мала, таким чином, агресивний
характер і була спрямована на забезпечення шляхом пограбування, захоплення і
продажу рабів, а також постійного вимагання великих платежів з сусідніх держав,
що були зацікавлені у припиненні татарських набігів на їхні землі. Феодальна
верхівка Криму використовувала дипломатичні відносини з іншими країнами як
джерело особистого збагачення, постійно вимагаючи від уряду тієх чи іншої
держави данини – так званої казни, або поминок ( сплачування грішми,
коштовностями, дорогим хутром та ін.). Прагнучи запобігти спустошливим
татарським набігам, уряди сусідніх країн намагалися підтримувати мирні
дипломатичні відносини з Кримським ханством, що обов’язково супроводжувалися
підношенням поминок ханові, членам його родини і його оточення [23, 14] .
Очевидно, від цих
ярликів, як прояв вдячності, беруть початок щорічні грошові винагороди та
подарунки кримським ханам, які надсилалися від великого князя литовського,
польського короля та московського царя. Але в середні віки поминки набрали
форми відкупу або підкупу щодо татарських нападів. Часто заради отримання поминки
від сусіда керівництво ханату застосовувало методи шантажу [24, 5] . Проте система умиротвореня
ненажерливихх кримських феодалів не приносила бажаних наслідків. Дипломатичні
переговори ханський двір вів під ознакою безмежної користі і вимагав, все більших
поминок. Ці переговори супроводжувалися приниженням і образами послів, а часто
і відвертими знущаннями над ними. Кримські хани, приймаючи коштовні дарунки,
постійно вимагали більше. Навіть видаючи договірні грамоти з підтвердженням
обіцянок про мирні відносини, татари все одно продовжували нищівні набіги на
східнослов’янські і, зокрема, на українські землі. Вся територія України була
об’єктом цих спустошливих набігів татарських орд [23, 14].
У досліджуваний період Україна
перебувала в досить скрутному становищі, зумовленому, в першу чергу,
відсутністю власної держави і розпорошенням її земель серед кількох країн.
Найбільший масив українських земель перебував у складі Великого Князівства Литовського,
яке з початку XVI ст. знаходилося в персональній унії з Польським
королівством. Такий союз вимагав координації і спеціалізації дипломатичних
акцій обох держав в політичних відносинах з Кримським ханством. З ним ВКЛ
традиційно підтримувало самостійні зносини, представляючи водночас й інтереси
Корони. В такий спосіб захищалися інтереси і тих українських земель, що
знаходилися у складі Польщі. Відносини з Кримом вимагали від ВКЛ, що
знаходилося в стані тривалої та виснажливої війни з Московським великим
князівством, значного напруження сил.
Специфікою відносин з Кримом було те,
що починаючи з 80-х рр. XV ст., ханат проводив щодо українських земель
Литовсько-Руської держави політику широкомасштабної експансії, розорення і
знелюднення значного обширу степової та лісостепової зон. У такий спосіб владна
еліта Кримського ханства намагалася ліквідувати результати кампаній ВКЛ другої
половини XIV ст., юридично оформлених жалуваними ярликами і повернути колись
втрачені державою кочовиків південноукраїнські території. Вже з самого початку
Кримське ханство фактично взяло під свій контроль степову частину Правобережжя
й для закріплення свого успіху збудувало в пониззі Дніпра ряд фортець.
Причини агресивності Кримського
ханства слід шукати як у особливостях соціально-економічного устрою, так і в
політичній лінії його правителів. Екстенсивне за своїм характером кочове
скотарство, що у першій половині XVI ст. становило основу господарства держави,
було малопродуктивним і перебувало у значній залежності від розмірів площ
пасовищ і врожаю кормів. Слабко розвинуте землеробство не могло забезпечити
внутрішній ринок достатньою кількістю продуктів сільського господарства, в
першу чергу хлібом. Через це кримці залежали від постійного надходження
капіталу з зовні. Відтак степовики намагалися захопити якнайбільше територій
для пасовищ, а також воєнну здобич, передусім, полонених, яких можна було
вигідно продати на зовнішніх ринках (т.з. ясир), та встановити контроль над
торгівельними шляхами. Крім того, Гіреї вважали себе законними спадкоємцями
золотоординських правителів, а отже, і територій, які охоплювала ця колись
могутня країна.
Таким чином, економічні фактори,
примножені зазіханнями Гіреїв на золотоординський спадок, і зумовили ту
політичну лінію, яку вело Кримське ханство з останньої третини ХV ст., –
боротьба з Великою Ордою, захоплення українського степу і лісостепу та
встановлення контролю над стратегічно важливими торговими шляхами, що йшли
через Україну. Такі плани могли бути здійснені тільки через конфронтацію з ВКЛ.
При цьому ситуація для цієї країни ускладнювалася тим фактором, що столиця ВКЛ
Вільно була розташована далеко на півночі, а це унеможливлювало повноцінний
контроль над ситуацією на півдні з боку уряду. Тому великий дипломатичний і
воєнний тягар був покладений урядом саме на українське населення і місцеву
адміністрацію відповідно.
Населення України обслуговувало два
великі дипломатичні шляхи на Крим - з Вільно через Київ і Черкаси та з Кракова
через Луцьк, Житомир і Черкаси. Населення прилеглих міст і сіл забезпечувало
послів і гінців, як кримських, так і литовських, засобами пересування,
харчовими припасами і житлом (т.з. стації). Воєннозобов’язані стани України
мусили охороняти посольські валки, а то й супроводжувати литовсько-руських
послів до Криму та перебувати там з ними, що могло тривати 2-3 роки.
За давньою традицією адміністрація
Київського воєводства мала право вступати в обмежені певними функціями
дипломатичні зносини з ханствами Східної Європи, що, в свою чергу, зумовило
існування у Києві регіонального дипломатичного центру з власним штатом
перекладачів, писарів, гінців тощо. Великокнязівські намісники, як правило,
призначалися в регіональні центри України з числа місцевої шляхти, що добре
розумілася на місцевій специфіці і була зацікавлена в якнайкращому оберіганні
своїх володінь, прав і пільг.
У зв’язку з систематичними
нападами кримських чамбулів, для урядів ВКЛ і Корони Польської особливого
значення набувало питання про забезпечення південного прикордоння достатньою
воєнною силою. Тому реалії часу – катастрофічний стан, в якому опинилося ВКЛ в
останній третині ХV – на початку ХVІ ст. внаслідок cкоординованого наступу
Московського великого князівства і Кримського ханства, – дедалі нагальніше
вимагали урегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами,
які були видані у 1502 і 1529 рр.
У 1502 р. припинила своє існування
Велика Орда. Внаслідок цього відбувся перерозподіл сил у Східній Європі,
головним наслідком якого стало політичне і військове домінування блоку Крим -
Москва, що займав відверту антилитовську позицію. Ситуація ускладнювалося для
ВКЛ тим, що перед Кримом відкрився шлях до підпорядкування колишніх володінь
Золотої Орди, серед яких Київщині кримські хани надавали особливе значення.
Хоча у 1482 р. Менглі-Гірей І захопив і спалив Київ, утримати місто і
встановити контроль над Середньою Наддніпрянщиною не зміг.
Відбудований Київ продовжував
відігравати велику роль у транзитній торгівлі між Сходом і Заходом. Крім того,
Київ залишався релігійним центром Литовської Русі і головним містом українських
земель. Захоплення його давало кримським правителям право розглядати Україну як
землю, що належить їм по праву з часів золотоординських ханів. Тому наприкінці
ХV у першій третині XVI ст. серед владної еліти Криму не раз виникали плани по
оволоднню Києвом. Не останню роль у підсиленні антиягеллоновської позиції
правителів Кримського ханства відігравала Османська імперія.
Аби розірвати
небезпечний московсько-кримський союз, віленський двір змушений був вдатися до
низки політичних заходів, в першу чергу дипломатичного характеру. Під тиском
несприятливих обставин він пішов на поступки ханському Кримові й дав згоду на
регулярну сплату йому певної суми золотих в обмін на союзні відносини і спільні
воєнні дії проти Московської держави. Проте досягнута 1507 р.
литовсько-кримська угода про “братство і приязнь” залишилася нереалізованою –
Кримське ханство продовжувало здійснювати напади на українські землі і
дотримувалося нейтралітету щодо Московського великого князівства [1, 207].
Тільки у 1513 р.,
під впливом поразки кримських військ під Вишівцем, Менглі-Гірей І припинив
напади на території ВКЛ і Королівства Польського і погодився віддати у
заручники свого онука. Попри це ситуація на кордоні залишалася тривожною,
оскільки невеличкі і часто неконтрольовані ханським урядом татарські загони
продовжували загрожувати українським землям. Відносний спокій на південних
кордонах дав можливість Вільно зосередити більшість військ на сході і завдати
під Оршею нищівної поразки московським військам, які, захопивши Смоленськ,
розпочали наступ на внутрішні райони ВКЛ. У 1513-1515 рр. Литовсько-Руська і
Кримська держави навіть організували два спільні походи своїх військ на
володіння Великого князівства Московського.
На початку 1523
р. Перекопська орда під стінами Астрахані зазнала катастрофічної поразки.
Загинули хан Мухаммед-Гірей I та його найближче оточення. До того ж чамбули
ногайців і заволзців спустошили кримські території. Уряд Великого князівства
Литовського сприйняв ці події як сигнал до власних зовнішньополітичних акцій.
Найперше, українські полки з Київщини на чолі з О.Дашковичем знищили
місто-фортецю Іслам, збудоване ще за часів Менглі-Герея I в пониззі Дніпра на
території Великого князівства Литовського, литовсько-руський уряд припинив
сплату щорічних упоминків і відновив політичні контакти з Заволзькою ордою,
причому ініціатором виступила саме литовсько-руська сторона. Вільно
погоджувався на ретронізацію утримуваного в Литві екс-хана Великої Орди Ших
Ахмата, в обмін на антикримський союз і активні воєнні дії заволзців проти
Кримського ханства. Новий курс литовсько-руського уряду був настільки
небезпечний для Криму, що Стамбул зобов’язав молдавського воєводу і
новопризначенного хана стати цьому на перешкоді.
На початку 40-х
років XVI ст. ВКЛ і Короні Польській вдалося вийти з стану постійної війни зі
Кримським ханством і укласти з ним угоду на нових, дещо вигідніших умовах, ніж
це мало місце у перших двох десятиліттях XVI ст. Угода 1540 р. знаменувала
перехід до нових, більш стабільних відносин між державами. І хоча на кордоні
продовжувалися часті сутички між степовиками і українським населенням, але вони
вже мали нову суттєву відмінність. Раніше Крим проводив безперервні широкомасштабні
воєнні акції з великою глибиною прориву аж до Вільно і Любліна. За таких
обставин відбувався регрес колонізації лісостепової і степової смуги України. З
40-х рр. воєнні дії на кордоні велися здебільшого силами невеличких загонів
чисельністю у кілька десятків чоловік. Це одразу позначилося на посиленні
нового етапу колонізаційного руху, кількісному рості козацтва й переході його
від оборонної стратегії до наступальної у степах Північного Причорномор’я і
Криму [1, 209].
Основоположник
української політичної географії академік Степан Рудницький зауважував, що
вплив центрально-азіатського сусідства на історичний розвиток був поміж усіма
політико-географічними впливами для території й народу України безумовно
найвпливовішим, і можливо, найсильнішим. Від самих початків його історії цей
вплив тяжить, наче змора, на українському народі, «немов опир, п’є азіатський
кочовий світ цілі століття його живу кров». Татарське лихоліття не почалося у
тринадцятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини: кіммерійці,
скіфи, гуни, хозари, печеніги, половці, турки, татари – всі вони страшною
чергою проходили протягом двох тисяч років через степи й луги України і
заливали її безмежним горем війни. Український народ змушений переносити всі ці
побої виключно на своїх плечах [18, 100].
Історики
вважають, що татарські напади на українські землі з метою людоловства і
грабіжництва розпочалися з 1482 р. і набрали форми перманентних
татарсько-українських конфронтацій, які за своєю тривалістю переважали мирні
перепочинки. У цих воєнних конфліктах не було ворожнечі, бо головною їх метою
була нажива. Адже, торгівля людьми була найприбутковішою справою на порубіжжі,
тому у цьому промислі брали участь мешканці з обох боків кордону [24, 53].
Татарські набіги
у ХУІ-ХУІІ століттях здійснювалися практично кожного року, полишаючи за собою
кілька десятків зруйнованих сіл, забираючи кілька тисяч невільників і стільки ж
вимордованих людських жертв. Всі тоді відчували, що татарські набіги були
дошкульними, а кількість знищених осель сягала сотень тисяч, а кількість
«ясиру» десятків тисяч[18,с.101]. За 6 підрахунками істориків, за період з 1469
по 1514 рр. Татарами було здійснено сім набігів на Україну, рахуючи тільки
найбільші, з 1516 по 1593 – вісім, а з 1605 по 1633 – сімнадцять. Навіть за
далеко не повними даними історичних джерел можна відтворити жахливу картину
нападів татар на окремі українські землі.
У 1500 р.
кримська орда пограбувала не тільки Київщину, але й Волинь і навіть Холмську і
Белзьку землі, дійшовши до Вісли[23,с.15]. І хоча набіги татарських кочівників
припинилися вже в другій половині ХУ111 століття, але їх сумні наслідки
відчутні й донині. «З політичного ослаблення, спричиненого півтисячолітнім
татарським лихоліттям, не може український народ і до нині оговтатися», –
зауважував С. Рудницький [18, 101].
З геополітичної і
геоекономічної точки зору, безпосереднє сусідство степових кочівників шкодило
Україні не тільки через постійні грабіжницькі набіги, але й також через
перерізання найважливіших шляхів сполучення між Україною та іншими культурними
землями світової людської спільноти. Адже, печеніги, половці, татари захопили
побережжя Чорного моря з гирла Дунаю, Буга, Дністра, Дніпра й гальмували та
зупиняли всяке сполучення України зі світовими культурними центрами
цивілізації, зокрема Візантійської держави й середземного басейну взагалі.
Таким самим
способом кочівники перекрили Україні важливі великі торгівельні шляхи
сухопутного сполучення України з Середньою Азією, Персією, Індією, Китаєм [18, 102].
Ще Михайло
Драгоманов звернув увагу на те, що кримські татари здійснювали набіги на Укаїну
завдяки потуранню свого сильного північного сусіда і союзика, адже «турки
підмовляли татар і допомагали їм займатися цією брудною справою» [10, 102]. Академік С.Рудницький до цього
додав: «Турецькі та інші торгаші невільниками постачали цим ватагам коней та
озброєння, а організовували такі бандитські ватаги, зокрема, по чорноморських
пристанях. Коли такий грабіжницький чамбул щасливо верне на побережжя,
відкуповують торгаші від нього всю добичу й розсилають українських невільників
по всіх торгових центрах могаметанського Орієнту» [18, 103]. Полювання на невільників і торгівля ними велась на
Чорному морі в набагато більших обсягах, ніж на Індійському чи Атлантичному
океанах. Одначе, як зауважує академік С. Рудницький, татарське сусідство мало
ще той беззаперечний наслідок, що воно дуже «упростило» політико-географічні відносини
значних просторів України.