Реферат: Генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін-Таврійський

Отже, його річний прибуток нараховував 365-366 рублів, і це при тому, що у Січі жалування кошового становило лише 70 рублів. Таке становище дозволяло Калнишевському робити значні пожертвування на церкву. Ще до 1917 року в Успенському соборі Соловецького монастиря зберігалися запрестольний хрест та Євангеліє у дорогоцінній оправі, подаровані ним. У монастирських стінах Калнишевський і завершив своє життя 31 жовтня 1803 року у 112-річному віці.

Між тим Потьомкін як новоросійський генерал-губернатор зіткнувся з важливою проблемою: захистити новоприєднаний край було ніким. Запорожці після ліквідації Січі частково пішли у турецькі володіння, де заснували Задунайську Січ, а частково розійшлися по хуторах чи осіли в Нікополі, Катеринославі та Херсоні. Регулярної легкої кінноти, необхідної для війн з турками, Росія не мала. А південнослов'янські гусарські полки, на які так покладалася Катерина II, були, за висловом сучасника, «многочисленны только к получению жалования».

Спочатку Потьомкін спробував залучити запорожців до регулярної служби. Саме ними було укомплектовано як існуючі пікінерні полки — Дніпровський, Донецький, Луганський, Єлісаветградський, так і новостворені — Херсонський та Полтавський. Проте служба у пікінерних, а згодом і у легкокінних полках була вкрай непопулярною серед колишніх січовиків: почастилися випадки дезертирства. Тоді Потьомкін у 1787 році сформував «Корпус передової сторожі Катеринославських регулярних козаків» (пізніше - Катеринославське козацьке військо), до якого стали переводити легкокінні полки.

Крім того, 1 липня 1783 року у різні кінці Новоросії був розісланий циркуляр з пропозицією колишнім січовикам зібратися у Херсоні для служби у козацькому званні під проводом Потьомкіна. Так народилося «Військо вірних козаків запорозьких». Його організацією безпосередньо займалися козацькі старшини Сидір Білий (перший ватажок херсонського дворянства), Антон Головатий та Захарій Чепіга.

Катерина II дізналася про ці заходи Потьомкіна (на той час вже Світлійшого князя Таврійського) лише під час своєї подорожі до Криму, у квітні 1787 року. У Кременчуці її зустрів відділ запорожців на чолі з Сидором Білим, котрий подав імператриці прохання про відновлення Війська. Козаки супроводжували Катерину II до Херсону, і, зрештою, Білий отримав усну згоду.

Скоро по тому розпочалася російсько-турецька війна, у якій українським козакам випало взяти найдіяльнішу участь. Павлоградський та Маріупольський легкокінні полки, що входили до Катеринославського війська, билися з турками вже у першому бою під Кінбурном 1 жовтня 1787 року. У листопаді того ж року на Кінбурнську косу у розпорядження Олександра Суворова прибула команда «вірних запорожців» на чолі з Сидором Білим. Кіш новоутвореного війська розташувався в урочищі Васильковому біля Прогноїв (нині село Геройське Голопристанського району). Та офіційний дозвіл на формування Війська вірних козаків запорозьких з'явився лише 14 січня 1788 року. Кошовим, за старовинним січовим звичаєм, обрали Сидора Білого.

Навесні «вірним запорожцям» випало врятувати Херсон. 21 травня турецька ескадра, що стояла на рейді біля Очакова, знялася з якоря і рушила в бік Кінбурну. Російський флот через відсутність попутного вітру не міг зрушити з місця, тож удар прийняла на себе козацька флотилія. Найзапекліша битва сталася 17 червня 1788 року. У ній було знищено головні сили турків. У рапорті Катерині II Потьомкін писав: «6 кораблей сожжено, 2 на мели, 30 разбито!.. Запорожцы оказали великую услугу: если бы не они, то бы не могло ни одно наше судно двинуться с места». Імператриця відповіла Світлійшому так: «Что верные запорожцы верно служат, сие похвально, но имя запорожцев старайся заменить, ибо Сечь, уничтоженная манифестом, не оставила по себе умам приятного впечатления». Після цього натяку Потьомкін був змушений перейменувати Військо вірних козаків запорозьких на Чорноморське козацьке військо.

Але блискуча перемога на Дніпровському лимані мала й гіркий присмак. У бою був смертельно поранений кошовий отаман Сидір Білий, який помер на другий день. «На радость печаль! Сидору Игнатьевичу отдаем последний долг», — повідомив Суворов Потьомкіну 21 червня 1788 року.

Та все ж втрати козаків не були даремними. Після поразки на Дніпровському лимані турки остаточно полишили наміри атакувати Херсон. Головну базу Чорноморського флоту було врятовано. Наприкінці червня 1788 року «вірні запорожці», вже під назвою Чорноморського війська, на чолі з новим отаманом Захарієм Чепігою вирушили під Очаків, куди перемістився театр воєнних дій. Попереду були бої при Березані, Хаджибеї та Ізмаїлі.

Олексій Паталах

Журнал “Новый фаворит” июнь 2004 г.

(Закінчення. Початок в № 5 (червень) 2004)

У ході російсько-турецької війни 1787-1791 років Потьомкін, крім Чорноморського та Катеринославського військ, створив ще ряд українських козацьких формувань: Бузький полк, укомплектований запорожцями колишньої Буго-Гардової паланки, українцями Правобережжя та «слов'янськими вихідцями з Молдавії» (ймовірно, буковинцями); «Козацькі бригади з закордонних вихідців», що складалися з мешканців українських земель Речі Посполитої, котрі, стосовно Росії, справді були «іноземцями» (про це свідчать назви кінних полків — Смілянський та Шполянський). Також він збільшив кількість Чугуївських козацьких полків з одного до трьох, доукомплектувавши їх козаками з Гетьманщини, та створив Корпус малоросійських піших стрільців.

Тоді ж всі, без винятку, українські козацькі підрозділи отримали однострій. Вершиною діяльності Потьомкіна у сфері відродження українського козацтва стало проголошення його у 1790 році «Великим Гетьманом Катеринославських та Чорноморських козацьких військ». Напевно, Катерина II без особливого задоволення надала своєму колишньому фаворитові цей, раніше заборонений нею ж, титул. Не бракувало й «доброзичливців», серед яких, на жаль, були й українські дворяни — вихідці з козацько-старшинських родів. Так, граф Олександр Андрійович Безбородко постійно натякав імператриці на дивну, як на нього, пристрасть Світлійшого до козаків, «которая до того простиралась, что он все видимое превращал в сие название».

Проте Потьомкін був вище всіх доносів і, отримавши титул гетьмана, сформував, виключно з українських козаків, свою особисту гвардію: Конвойний, Малоросійський та Булави Великого Гетьмана полки. На Великдень же 1791 року чорноморці привітали його оригінальним, сповненим запорозького гумору віршем: Злії духи,

Власно мухи,

Всі уже послизли.

Загнав Ісус

В пекло покус,

Щоб християн не гризли.

І смерть люта,

Що нам тута

Вельми докучала,

По болотах, очеретах,

Біжучи кричала.

Там суціга

Тепер біга,

Як шалена з ляку,

Бо Бог хрестом

Чорта з хвостом

Прогнав як собаку.

Великий Гетьман був у зеніті слави, адже, фактично, він виявився сувереном Північного Причорномор'я при номінальній залежності від Петербургу. Це все не могло не занепокоїти царський уряд, але пристрасті стримувала війна з Туреччиною.

А невдовзі після укладення Яської мирної угоди Потьомкін тяжко захворів і наказав везти себе у Миколаїв. Карету гетьмана й фельдмаршала супроводжували козаки. Відчувши наближення смерті, Потьомкін наказав чорноморцям винести його з карети у степ і покласти на килим, розстелений на траві. Так він зустрів свої останні хвилини. Сталося це 5 жовтня 1791 року. Ховали князя Таврійського у Херсоні за гетьманським обрядом: за труною несли булаву, шаблю й прапор, вели коня. Зі смертю Потьомкіна закінчився й золотий вік відродження українського козацтва. Згідно указів Катерини II, у 1792 році розпочалося переселення на Кубань Чорноморського козацького війська, а у 1796 році Катеринославське козацьке військо було переформовано у регулярні кінні частини російської армії.

Але пам'ять про Потьомкіна як гетьмана жила. Мармурову плиту над його похованням у Катерининському соборі Херсона прикрашало зображення перехрещених маршальського жезлу та гетьманської булави (нині втрачені). У 1835 році Потьомкіна увічнив видатний скульптор Іван Петрович Мартос, уродженець Чернігівщини, нащадок козацького старшини Василя Мартоса. Спільно з італійським архітек¬тором Боффо він створив у Херсоні величний пам'ятник князю Таврійському, якому судилося простояти до 1922 року. Відроджено цей унікальний витвір мистецтва було лише 19 вересня 2004 року. У церемонії відкриття пам'ятника Потьомкіну брали участь і сучасні козаки, які поклали до п'єдесталу вінок з написом: «Великому Гетьману Катеринославського та Чорноморського козацьких військ від козаків Херсонщини».

Олексій Паталах

Чорноморці зберегли старовинний запорозький одяг: шапку з червоним шликом, черкеску, чекмень та шаровари. В кіннотників шаровари та чекмень мали червоний колір, черкеска — синій, у піхотинців черкеска була зеленою, у флотилії — зелені шаровари й чекмень та біла черкеска. Бузькі козаки носили сині шаровари й короткий каптан, та білий чекмень, що одночасно служив плащем. У козацьких бригадах кінні полки мали шаровари, куртку та черкеску сині, а піші — зелені.

Відрізнялись своїм одностроєм, наближеним до армійського, Катеринославські та Чугуївські полки. Перші носили блакитну куртку без фалд з червоним кантом по борту та обшлагах й двома рядами ґудзиків, темно-блакитні шаровари з дворядним червоним лампасом, високу хутряну шапку з червоним верхом та білим султаном, другі — червону куртку з синіми лацканом та обшлагами, сині шаровари з дворядним білим лампасом та шапку з білим чотирикутним верхом.

Український поет Іван Котляревський присвятив Потьомкіну кілька рядків у своїй безсмертній «Енеїді»:

Прямий, як сосна, величавий,

Бувалий, здатний, тертий, жвавий,

Такий, як був Нечеса-князь...

Не обійшов увагою «князя Нечесу» і Тарас Шевченко, котрий створив малюнок «Смерть Потьомкіна», де Світлійший князь Таврійський зображений в оточенні чорноморських козаків.

Журнал "Новый фаворит" июль-август 2004 г.

Григорий Александрович Потемкин родился 13 сентября 1739 года в селе Чижево близ Смоленска. Получил хорошее домашнее начальное образование. Поступил в Московский университет и в числе 12 лучших студентов в июле 1757 года был представлен императрице Елизавете. Однако в 1760 году был исключен за прогулы. В 1761 году поступил вахмистром в конную гвардию. За участие в перевороте 28 июня 1762 года Потемкин получил чин подпоручика, звание камер-юнкера, 400 душ крестьян и серебряный сервиз. В 1763 году он был назначен помощником обер-прокурора Священного Синода, опекуна депутатов иноверцев Комиссии 1767 года уложения и члена духовно-гражданской комиссии. В 1768 году пожалован в камергеры и отчислен от конной гвардии как числящийся при дворе. Через год, во время русско-турецкой войны 1768-1774 годов, добровольно отправился в действующую армию и в короткое время из поручиков гвардии дослужился до чина генерал-поручика. В 1774 году Потемкин был вызван в Петербург, где началась его блистательная карьера. За короткий промежуток времени он стал генерал-адъютантом, генерал-аншефом, а в 1774 году - вице-президентом Военной коллегии. В 1775 году, после заключения мира с Турцией, возведен в графское достоинство, а в марте 1776 года, по личной просьбе Екатерины 11 к Австрийскому императору. Потемкин получил титул Светлейшего князя Священной Римской империи. В 1774 году - назначен генерал-губернатором Новороссийским и Астраханским. В 1784 году занял пост президента Военной коллегии, а в 1785 - принял руководство Черноморским адмиралтейством и флотом. В 1790 году Екатерина вручила Потемкину фельдмаршальский жезл, и в том же году он получил титул «Великого Гетмана» всех казачьих войск России.

В течение 17 лет Г.А.Потемкин оказывал заметное влияние на внутреннюю и внешнюю политику России. Его военно-политический проект освобождения Европейского континента от турецкого владычества, взбудораживший европейские страны, лишь своими первыми успехами коренным образом изменил положение в Северном Причерноморье. Осуществленная программа освоения степного края, основание десятков новых городов, создание Черноморского флота поражают своим размахом и продуманностью. Триумфом Потемкина стало осуществление плана ослабления воинственного Крымского ханства и бескровного присоединения Крыма к России в 1783 году. После знаменитого путешествия Екатерины II на Юг князь Потемкин получил титул «Таврический».

Г.А.Потемкин основал несколько городов, но Херсон занял особое место в его жизни. 6 сентября 1775 года вице-президент Военной коллегии и генерал-губернатор Новороссийского края Г.А.Потемкин представил рапорт Екатерине II о построении крепости на границе с Турцией и Крымским ханством под названием Херсон. В последующие три года идея простой крепости трансформировалась в идею судостроительного центра и порта под защитой крепости. 18 июня 1778 года Екатерина II издала на имя Новороссийского генерал-губернатора князя Потемкина указ об основании Херсона. Тогда же им лично был утвержден проект города, разработанный петербургским архитектором М.Н. Ветошниковым.

Впервые Потемкин прибыл в Херсон в мае 1780 года с суммой в несколько миллионов рублей на строительство и благоустройство города. Он вызвал из России 2000 мастеровых, плотников, кузнецов и каменщиков для корабельного и городского строительства, перебросил из своей четвертой дивизии 10 пехотных полков в Херсон для строительства крепости и поселения в городе. Потемкин посещал Херсон в 1782 и в 1783 годах, а с 1786 года и до смерти бывал здесь регулярно. У него был собственный дом в Херсоне, а также дворец генерал-губернатора в крепости. Личное отсутствие в городе не мешало ему держать под контролем все городские дела: он обязывал всех своих помощников, регулярно подавать рапорты о том, что происходит в Херсоне.

К сожалению, этому начинанию, как и многим другим проектам, помешала разразившаяся в Новороссии в 1783 году эпидемия чумы. Особенно жестокой она была в Херсоне, продлившись более года. Ее последствия легли тяжелым бременем на плечи Потемкина. Многое нужно было начинать сначала и в предельно сжатые сроки. Этому были две причины. Вследствие присоединения Крыма к России Турция готовилась к войне и могла объявить ее в любой момент. Вторая – та, что Екатерина из-за многочисленных сплетен относительно Херсона выразила желание посетить город и своими глазами увидеть результаты громадных капиталовложений в «Юг». Следует отдать должное административному таланту Потемкина, который в два года сумел фактически перестроить крепость и превратить Херсон в один из красивейших городов страны. В Херсоне работали талантливые инженеры и архитекторы из Петербурга и Москвы, Франции, Голландии и Германии. Любая мелочь, будь то в архитектурном вопросе, кораблестроении, дипломатии или торговле, проходила через его канцелярию. Потемкин любил архитектуру и музыку. Доказательством этому служит архитектурный ансамбль Херсонской крепости и находившийся в адмиралтействе театр. Предоставленное Херсону право свободной торговли способствовало открытию в городе иностранных торговых контор.

Спешка в строительстве крепости была оправдана: ведь уже летом того же 1787 года началась война с Турцией, чуть не обернувшаяся трагедией для Херсона. Здесь уже сыграл свою роль А.В.Суворов, с которым, и это следует отметить, у Потемкина были дружеские, доверительные отношения и взаимопонимание. Свою роль сыграли и запорожские казаки, перешедшие на службу к Потемкину, проявившие смелость и мужество в Кинбурнском сражении. Взятие Очакова 6 декабря 1788 года явилось рубиконом в истории Новороссии. Мирный договор, заключенный с Турцией в 1791 году, отодвинул границу России далеко на запад, и Херсон оказался в глубоком тылу. Многие планы Потемкина относительно Херсона так и остались нереализованными - 5 октября 1791 года Светлейший князь Григорий Александрович Потемкин умер.

23 ноября Г.А.Потемкин по указу Екатерины II был погребен в Екатерининском соборе города Херсона. Тогда Екатерина II повелела воздвигнуть памятник Потемкину и похоронить его в Херсоне, городе который он построил. Но вновь вопрос о памятнике был поднят только при внуке Екатерины II Александре I. В 1825 году И.П.Мартос выполнил первый эскиз скульптуры Потемкина. В 1831 году литейщик В.П.Екимов отлил статую. И через пять лет памятник в кавалергардской форме Екатерининского времени был установлен на свое место. В 1838 году вокруг памятника был разбит Потемкинский сквер. В 60-70 годы в сквере находился фонтан, украшенный фигурой бронзового мальчика с птицей в руках.

Пьедестал для Потемкина был выполнен итальянским архитектором Францем Карловичем Боффо, который в 20-30-е годы 19 века разрабатывал постамент для памятника Ришелье в Одессе. В середине 20 века памятник Потемкину вошел в пятерку лучших исторических памятников СССР. Печальная судьба ожидала памятник основателю Новороссийского края. В 1917 г. памятник "любимчику Екатерины" накрытый брезентом был превращен в "херсонское привидение". Начиная с 1941 г. памятник стоял во дворе историко-археологического музея, а во время II Мировой Войны бесследно исчез. В 1922 году пьедестал Потемкина был занят бюстом Карла Маркса, а позже и скульптурой автора "Капитала". Лишь в 2003 году памятник был возрожден. Памятник великому полководцу основателю Новороссийского края восстанавливал херсонский скульптор Юрий Степанян, член Национального союза художников Украины, а также главный архитектор Херсона в течение 22 лет Вячеслав Громыхин. Скульптура "отца Херсона" Потемкина была воспроизведена Степаняном за один год. В честь празднования 225-годовщины основания Херсона двухтонная копия Потемкинского памятника была возведена на свой пьедестал 19 сентября 2003 года.

Потемкин Григорий Александрович (1739-1791). Сын офицера, Потемкин получает превосходное образование, изучает древние языки, историю, философию, увлекается богословием. В 1756 он вместе с другими блестящими молодыми людьми направлен графом Шуваловым в Санкт-Петербург, где представлен императрице Елизавете Петровне.

Будучи отчислен из Московского университета за отсутствие прилежания, он поступает служить в гвардейский полк и принимает участие в перевороте 1762, за что ему жалуют 10 тыс. руб., 4 тыс. крепостных и чин поручика. Сблизившись с братьями Орловыми, он участвует в 1767 в работе законодательной комиссии, занимаясь в основном религиозными вопросами и инородцами, жизнь которых будет интересовать его неизменно. Во время первой русско-турецкой войны он отличается при Фокшанах, Браилове и Силистрии. Став в 1772 генерал-лейтенантом, он входит в число приближенных Екатерины II, а после того как Григорий Орлов впал в немилость, удостаивается звания фаворита, переселяется в Зимний дворец, получает титул графа и входит в Совет. В 1776 он назначен губернатором Новороссии, Азова и.Астрахани. Энергично принявшись за заселение этих территорий, он приглашает туда славян и православных с Балкан и основывает город Екатеринослав (1776).

Уже с 1780 он толкает Екатерину II на завоевание Крыма, а после его присоединения в 1783 организует там местное управление и основывает Симферополь и Севастополь с морской базой для созданного им же Черноморского флота. Заняв пост президента Военной коллегии в 1784, он вводит новый военный устав. Поездка Екатерины II в Крым в 1787 знаменует собой апофеоз Потемкина, "вице-короля юга" и светлейшего князя Таврического. Потемкин уделяет внимание развитию экономики (благодаря ему в 1786 заключен торговый договор с Францией) и, вновь вернувшись к своему увлечению религиозными вопросами, составляет проект присоединения старообрядцев к русской церкви. Умирает он скоропостижно 5 (16) октября 1791.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9