Реферат: Культура Шумера

Війни збагатили лагашську знать, яка до того ж заходилася шляхом стягування податків та поборів грабувати свій народ. Лагаш сараною обсіли чиновники-фіскалі, вони іноді з’являлися правити податок навіть на похорони. Як зауважував С.Н. Крамер, ці «слуги народу» проявляли таку винахідливість у нарощуванні власних прибутків, що їм могли б у цьому позаздрити навіть сучасні їхні колеги. Жертвою ненаситних чиновників ставали навіть храмові господарства, проте жрецтво справно перекладало збитки на плечі простого люду, збільшуючи плату за культові послуги.

Внутрішнє положення Лагаша не було міцним. Народні маси міста були ущемлені в своїх економічних і політичних правах. Щоб відновити їх, вони об'єдналися навкруги Уруїнімгини, одного з впливових громадян міста. Свавілля чиновників зрештою призвело до соціального вибуху в Лаваші. Останньому представникові династії Урнаше, Лугальанді, вказали на двері, а на царство поставили його свояка Уруінімгіну. Новий володар заходився реформувати суспільство. За період шестирічного правління (2318–2312 рр. до н.е.) він провів важливі соціальні реформи, які є прадавніми відомими нам правовими актами в області соціально-економічних відносин. Він повернув храмам привласнені чиновниками землі й робочу силу, зменшив податки і побори, а також плату за культові послуги, скасував борги тих, хто потрапив у кабалу, заборонив жінкам тримати чоловічі гареми.

Він першим в Месопотамії проголосив гасло, що став згодом популярним: «Хай сильний не кривдить вдів і сиріт!» Були відмінені побори з жрецького персоналу, збільшено натуральне постачання підневільних храмових працівників, відновлена незалежність храмового господарства від царської адміністрації. Певні поступки були зроблені і рядовим верствам населення: зменшена платня за здійснення релігійних обрядів, відмінені деякі податки з ремісників, зменшена повинність на зрошувальних спорудах. Крім того, Уруїнімгина відновив судову організацію в сільських общинах і гарантував права громадян Лагаша, захистивши їх від лихварської кабали. Нарешті, була ліквідована поліандрія (багатомужжя). Всі ці реформи Уруїнімгинга видав за договір з головним богом Лагаша Нінгирісу, а себе оголосив виконавцем його волі.

Історики неоднозначно оцінюють соціальні реформи Уруінімгіну. Одні трактують їх як соціаль ній переворот, інші – як косметичний засіб, призначений випустити пару із соціального котла. Мабуть, друга оцінка об’єктивніша, адже цар-реформатор не здійснив бодай елементарної чистки держапарату, отож доручив боротися з чиновницьким зловживанням тим, хто ці зловживання допускав. Не випадково про Уруінімгіну та його реформи лагашці швидко забули.

Проте, поки Уруїнімгина був зайнятий своїми реформами, соціальними конфліктами в Лагаші скористався цар сусідньої Умми – Лугальзагессі. Він захопив це місто і вчинив в ньому жахливі спустошення. Похід уммийцев привів до розорення Лагаша, його храмів і поселень, про що із сумом мовиться в літературному творі «Плач про Уруїнімігине». Лагаш був поставлений в залежність від нового політичного об'єднання Шумера, що завдав поразки навіть Кишу. Потім Лугальзагеси узурпував владу в Уруке і Еріду і розповсюдив своє панування майже на весь Шумер. Столицею цієї держави став Урук. Існує припущення, що Лугальзагессі здійснив це вперше і востаннє в історії на правах особистої унії релігійного характеру – став верховним жерцем основних богів шумерських міст-держав. Проте створити міцну державу, яка б витримала політичні бурі, він не зумів, точніше, йому не дав це зробити традиційний розбрат між містами-державами. Рихле політичне об’єднання незабаром розвалилося під натиском більш сильної і централізованої держави – Аккада, виниклого на північ від Шумера.

Зростання продуктивних сил і постійні війни, які велися між державами Шумера, створили умови для удосконалення військової техніки. Формуєма армія, що пройшла тривалий шлях розвитку від народного ополчення з добровольців для здійснення воєнних походів, через аристократичних дружин до створення постійного війська, що знаходиться на державному забезпеченні. Армія в цей період складалася із загонів колесничих, важкоозброенних пехотинців-копейщиків і легкоозброєних піхотинцях. Армія була добре навчена і досягала декількох тисяч чоловік (наприклад, в Лагаше 5–6 тис. чол.).

Розвиток шумерської військової техніки йшов по лінії зміцнення важкоозброеній піхоти, яка могла замінити з успіхом і колісниці. Про цей новий етап в розвитку озброєних сил Шумера свідчить «Стела шулік» Еанатума. На одному із зображень стели представлена щільно зімкнута фаланга з шести лав важкоозброєної піхоти у момент її нищівного наступу на ворога. Бійці озброєні важкими списами. Голови бійців захищені шоломами, а тулуб від шиї до ступень ніг укритий великими чотирикутними щитами, настільки важкими, що їх тримали особливі щитоносці. Майже зникли колісниці, на яких раніше билася знать. Тепер знать билася в пішому порядку, в рядах важко озброєної фаланги. Озброєння шумерських фалангитів було настільки дорогим, що його могли мати тільки люди з порівняно великим земельним наділом. Люди, що мали маленькі земельні наділи, служили у війську легкоозброєними. Очевидно, їх бойова цінність вважалася невеликою; вони лише добивали вже переможеного супротивника, а результат битви вирішувала важкоозброєна фаланга.

Економічне та соціальне життя

Якими були економічне життя та соціальна структура найдавніших держав Шумеру в Ранньодинастичний період?

Економічний підйом Шумера в ІІІ тис. до н.е. був обумовлений розвитком землеробського господарства на базі іригації і більш широким, ніж раніше, використовуванням металу. До її початку відноситься шумерський літературний пам'ятник, що носить назву «Землеробський альманах». Викладений у форму повчання, що дається досвідченим землеробом своєму сину, і містить вказівки, як зберігати родючі ґрунти і припинити процес її засолу. В тексті також дається докладний опис польових робіт в їх часовій послідовності. Велике значення в господарстві країни мало і скотарство.

Примітивну мотику замінює соха з трубкою-сівалкою, серпи виготовляються з глини, дерева з кременевими вкладишами, але разом з цим і з металу. До кінця періоду створюється велика зрошувальна мережа в масштабах всієї південної частини країни.

До польових робіт населення приступало восени. Спершу заступом, мотикою чи дерев’яним плугом сяк-так спушували грунт, потім вручну чи за допомогою оригінального плуга-сівалки висівали у свіжу ріллю зерно. Жали глиняним серпом з установленим в нього крем’яними зубчиками, молотили на т оку ціпом чи спеціальними санками, в полозки яких вкраплювалися кремнічки. Нерідко це робила своїми копитами домашня худоба. Збіжжя мололи на примітивних глиняних зернотерках, продуктивність яких, як показали досліди археологів, була в 5–10 разів нижчою, аніж ручних жорен.

Основною зерновою культурою був ячмінь, з якого пекли коржі і варили пиво. Вирощували також пшеницю-двозернянку, в якої під час молотьби зерно погано відокремлюється від лучки, просо (сого), яке в Іраці називають дурра, ряд городніх культур (горох, боби, гірчицю тощо), лікарські рослини, а на підвищеннях, куди не сягали паводкові води, закладали фінікові плантації. Для населення Месопотамії фінікова пальма була справжнім «деревом життя», як її там називали, бо з неї вироблялося близько 360 видів різноманітної продукції. Потроху вирощували також яблуні, гранатове дерево, а в другій половині ІІІ тис. до н.е. – і виноград. Основною технічною культурою служив кунжут (сезам), із якого виготовляли олію для натирання та культового ритуалу.

Важливу господарську роль відігравало й тваринництво. На заболочених луках та гірських пасовиськах населення випасало кіз, овець, велику рогату худобу. Бики та осли служили тягловою силою. Розвивали також птахівництво.

З підвищенням продуктивності праці ремесла поступово відокремлювалися від сільського господарства.

Здавна розвивалися в Південній Месопотамії ремесла, особливо будівельна справа, теслярство, суднобудування, гончарство, ткацтво, чинбарство, пивоваріння, виробництво парфумів та ін. З місцевої сировини ремісники мали в своєму розпорядженні лише глину, очерет, шерсть, шкіру і льон. Бог мудрості Еа вважався покровителем гончарів, ткачів, ковалів і інших майстрових. Вже в цей ранній період цеглина піддавалася випаленню в печах. Для облицьовування будівель користувалися глазуруючою цеглою. З середини середині ІІІ тис. до н.е. для виробництва посуду став вживатися гончарний круг. Найцінніші судини покривалися емаллю і глазур'ю.

Убогість сировинної бази змушувала населення виготовляти знаряддя праці, навіть інструмент, із глини. Глина та очерет служили також основним будівельним матеріалом.

Шумерські майстри оволоділи методами литва, клепки, паяння. З міді виготовляли різні знаряддя праці та зброя, навчилися також одержувати бронзу. З міді, золота і срібла робили прикраси із застосуванням техніки філіграні і зерна, а також посудини і світильники. Серед похороненого інвентарю знайдені виготовлені із золота, срібла і міді, шоломи, сокири, кинджали і списи, зустрічається чеканка, гравіювання і зернь. Серед міських ремісників було багато будівників домів. В будівництві типовим є використовування плоско-опуклої цеглини і кладу «в ялинку». Деревооброблювальне ремесло представлено виготовленням возів і колісниць, човнів, меблів, музичних інструментів. З льону і шерсті робляться тканини. Відомий спосіб виготовлення фаянсу. Можливо, найстародавніший скляний зливок, що зберігається в Британському музеї і датований першою половиною ІІІ тис. до н.е., був знайдений при розкопках Ереду.

Відбувається відділення торгівлі від ремесла. З общин виокремлюються спеціальні торговці – тамкари, які займаються обміном товарів і продуктів. Здійснюються операції по купівлі-продажу землі, будинків, худоби, рабів усередині країни. Мірилом вартості при цьому служать зерно і худоба, але використовується вже і металевий еквівалент – мідь і срібло. Розвивається торгівля з Серією, Закавказзям, Іраном, островами і побережжям Персидської затоки. Шумерські міста виводять торгові колонії аж до північних і східних межею Месопотамії. Ремесла і торгівля зосереджується в міських центрах, росте площа міст, збільшується число їх жителів.

Південна Месопотамія не мала в своєму розпорядженні багатьох матеріалів, їх знахідки в Уре свідчать про жваву міжнародну торгівлю. Золото доставляли із західних областей Індії, ляпіс-лазур – з території сучасного Бадахшана в Афганістані, камінь для судин – з Ірану, срібло – з Малої Азії. В обмін на ці товари шумери продавали шерсть, зерно і фініки.

Обмін і торгівля зумовили в Шумері зародження грошового обігу, хоча в своїй основі господарство продовжувало залишатися натуральним. Вже по документах з Шуруппака видно, що мідь виступала як міра вартості, а згодом цю роль грало срібло. На першу половину ІІІ тисячоліття до н.е. відносяться згадки про випадки купівлі-продажу будинків і земель. Разом з продавцем землі або будинки, одержуючим основну платню, в текстах згадуються ще і так звані «їдці» купувальної ціни. Це були, очевидно, сусіди і родичі продавця, яким давалася деяка додаткова платня. В названих документах ще позначалося панування норм звичайного права, коли всі представники сільських общин мали право на землю. Платню одержував і писар, який оформляв продаж.

Життєвий рівень стародавніх шумерів був ще низький. Серед хатин простого народу виділялися будинки знаті, проте не тільки найбідніше населення і раби, але і люди середнього по тому часу достатку тулилися в крихітних будинках з серцевої цеглини, де рогожі, зв'язки очерету, заміняючи сидіння, і глиняний посуд складали майже всі меблі і начиння. Житла були неймовірно скупчені, вони розташовувалися у вузькому просторі міських стін; не менше за четверть цього простору займали храм і палац правителя з господарськими спорудами при них. В місті знаходилися великі, ретельно побудовані державні засіки. Одяг шумерів складався з пов'язок на стегнах і грубих шерстяних плащів або прямокутного шматка матерії, обмотаного навколо тіла. Примітивні знаряддя праці – мотики з мідними наконечниками, кам'яні зернотерки, – якими користувалася маса населення, робили працю незвичайно важкою. Їжа була мізерною: раб одержував близько літра ячмінного зерна в день. Умови життя і побуту пануючого класу були, зрозуміло, іншими, але навіть знать не мала вишуканої їжі, ніж риба, ячмінні і зрідка пшеничні коржики або каша, кунжутне масло, фініки, боби, часник і не всякий день – баранина.

Земля в шумерському місті-державі ділилася на дві частини. Одна знаходилася у власності територіальної общини, але передавалася в індивідуальне володіння великим сім'ям, з яких складалася община. Ця земля могла продаватися і купувати, а отже, могли бути створений крупні земельні володіння у окремих осіб. Інша складала фундацію храмової землі. Вона у свою чергу ділилася на декілька категорій: власне храмова земля, доходи з якою поступали на потреби культу і храму; земля, що роздавалася храмовому персоналу в невідчужуване і спадкове користування за виконання обов'язків; нарешті, земля, що здавалася в оренду із сплатою певної частки урожаю.

Частина природно зрошуваних полів була «власністю» богів і у міру переходу храмового господарства у ведення їх «заступника» – царя ставала фактично царською. Обробка високих полів і полів – «болота» вимагала великих витрат праці і засобів, тому тут поступово складалися відносини спадкового володіння. Поява спадкового володіння сприяла руйнуванню зсередини колективного землеробства сільських общин. Правда, на початку ІІІ тис. до н.е. цей процес протікав ще дуже поволі.

Землі сільських общин були спрадавна розміщені на природно зрошуваній території. Звичайно, не вся природно зрошувана земля була розподілена між сільськими общинами. Вони мали свої наділи на тій землі, на полях яких ні цар, ні храми не вели свого власного господарства. Лише землі, які не знаходилися в безпосередньому володінні правителя або богів, були розчленовані на наділи, індивідуальні або колективні. Індивідуальні наділи розподілялися між знаттю і представниками державного і храмового апарату, а колективні наділи зберігалися за сільськими общинами. Дорослі чоловіки общин були організовані в окремі групи, які і на війні і на сільськогосподарських роботах виступали спільно, під керівництвом своїх старост. В Шуруппаке вони називалися гуруш, тобто «сильні» «молодці»; в Лагаше в середині ІІІ тис. до н.е. вони називалися шублугаль – «підлеглі царя».

Наділи, передаванні окремим особам або, можливо, в деяких випадках і сільським общинам, були невеликими. Навіть наділи знаті у той час дорівнювали лише декільком десяткам гектарів. Деякі наділи віддавалися безвідплатно, а інші за податок, що дорівнював 1/6 – 1/8 урожаю.

Власники наділів працювали на полях храмових (пізніше також царських) господарств зазвичай місяця чотири. Тяглова худоба, а також плуг і інші знаряддя праці видавали їм з храмового господарства. Вони обробляли і свої поля за допомогою храмової худоби, оскільки на своїх маленьких ділянках тримати худобу не могли. За чотири місяці роботи в храмовому або царському господарстві вони одержували ячмінь, в невеликій кількості – эммер, шерсть, а в решту часу (тобто в перебігу восьми місяців) годувалися урожаєм з свого наділу.

Швидкими темпами розвиваються рабовласницькі відносини. Основним джерелом рабства є війна. Як і раніше поширені терміни, що позначаються ідеограмами «чоловік (жінка) чужої (гірської) країни». Очевидно, це захоплені під час походів полонені, обернуті в рабство. Враховувалася їх кількість, вік, стать, наявність у них дітей, розподіл по робочих загонах, видача ним продовольства і т.д. Рабів рахували по головах. Поряд з ім'ям раба ніколи не вказували ім'я батька, як це робилося для вільної людини. Рабів клеймили, утримували в колодках, нерідко вони працювали під контролем наглядачів, піддавалися побоям. Рабині працювали як прядильниці, ткалі, зернотерщиц, носильщиц, працювали на кухнях і скотних дворах. Рабів-чоловіків використовували як землекопів, носильників, садових працівників. Раби були храмовими і в приватній власності. В храмах рабів використовували не тільки на важких роботах, але і в культових церемоніях, наприклад як півчих. Храми володіли значною кількістю рабів (близько 100–200). В приватних господарствах число їх було невеликим (1–3), а в господарствах правителя – декілька десятків. Припускають, що в цілому, наприклад, в Лагашській державі на 80–100 тис. вільних доводилося більше 30 тис. рабів, в Шуруппаке на 30–40 тис. вільних – 2–3 тис. рабів. Раби коштували від 15 до 23 сикелей срібла (1 сикель ≈ 8 гр.).

Окрім рабів в шумерському суспільстві було багато підневільних працівників: що розорилися і позбавилися своїх наділів общинники, молодші члени бідних сімей, особи, пожертвувані в храми по обітниці, прибульці з інших общин, за ті або інші злочини, що вчинив громадяни. Такі підневільні працівники трудилися поряд з рабами як в храмових, так і в приватних господарствах, їх положення було близьким до рабського. Верхівку шумерського суспільства Ранньодінастічного періоду складав клас рабовласників. До нього належали родова знать, вище жречество, представники адміністрації, значення служивої аристократії все більш зростало. Всі вони володіли великими ділянками землі, десятками рабів і підневільних працівників.

Раби працювали круглий рік. В рабів обертали полонених, захоплених на війні, рабів купували і тамхарами (торговими агентами храмів або царя) за межами держави Лагаш. Їх праця використовувалася на будівельних і зрошувальних роботах. Вони несли охорону полів від птахів і використовувалися також в садівництві і частково в господарстві скотарства. Праця їх застосовувалася також в рибальстві, що продовжувало грати значну роль. Умови, в яких жили раби, були надзвичайно важкими, і тому смертність серед них була величезна. Життя раба мало цінувалося. Є дані про те, що рабів приносили в жертву.

Клас дрібних виробників, що становить приблизно половину населення в шумерському місті-державі, був представлений рядовими общинниками, вододіючими невеликими наділами громадської землі, з'єднаними в територіальні і багатосімейні общини.

Подальша історія Шумера пов'язана із загостренням суперечностей між вільними общинниками і рабовласницькою знаттю, інакше кажучи, з розвитком рабовласницької держави. Безперервні війни між шумерськими державами лише загострювали цей процес і привели врешті-решт до перемоги Саргона над містами Шумера.