Реферат: Особливості визвольного руху в Боснії та Герцеговині

Росія не обмежувалась дипломатичними діями. В 1876 р., коли Сербія, програвши війну, опинилася в критичному положенні, Росія пред’явила Туреччині ультиматум і тим врятувала Сербію та Чорногорія від розгрому.

Таким чином, не дивлячись на суб’єктивні цілі царизму на Балканах, Росія своєю політикою надавала підтримку визвольному руху балканських народів.

Слід звернути увагу і на той факт, що російські революціонери-демократи теж стояли за повне визволення балканських народів від султанського панування. Це визволення вони бачили лише революційним шляхом і вважали революцію на Балканах необхідною та неминучою.

По відношенню до подій на Балканах в російському революційному русі вже в 60-ті роки чітко виокремилось два напрямки: представники одного вважали необхідним надати серйозної практичної допомоги в боротьбі балканських народів, представники другого прийшли до висновку про необхідність сконцентрувати всі сили на підготовці російської революції.[40] В 1861 р. Огарєв відмічав в „Колоколі”, що не бачить можливості звільнення південних та західних слов’ян перш ніж визволити Польщу та Росію.[41] Через шість років в листі Бакуні ну Огарєв підкреслював, що Росія і лише Росія прийде на допомогу визволенню слов’ян. Але допомогу в боротьбі балканських народів Огарєв вважав доцільним надати після визволення самої Росії.

Ще до того як в пресі з’явилася інформація та коментарії про Герцеговинське повстання, до нього проявили зацікавленість російські революціонери, які знаходилися в еміграції. Один з них, М. Судзиловський, писав, маючи на увазі Герцеговину, - „Ми збираємось туди великим натовпом”.[42]

Російські революціонери надавали різну допомогу Балканським народам – брали участь в демонстраціях, в газетній компанії, в зібранні грошей, служили в санітарних загонах на полях бою та в госпіталях. Найвищою формою цього руху була участь у збройній боротьбі в якості волонтерів. Загалом для цих представників російського революційного табору поїздка на Балкани була формою „ходіння в народ”. Не випадково в числі революціонерів, які приїхали добровольцями на Балкани, були такі активні учасники „ходіння в народ” як Клемент, Кравчинський, Хотинський та інші. Вони намагалися проводити соціалістичну пропаганду серед місцевого слов’янського населення.

Важливим мотивом поїздки на Балкани було бажання молодих російських революціонерів отримати бойовий досвід, щоб потім використати його у себе на Батьківщині. Досвід боснійсько-герцеговинського повстання використовувався російським революціонерами і, за свідченням М. Фроленко, сприяв виникненню бунтарського напрямку в середовищі народників на півдні Росії.

Особливу категорію революціонерів-добровольців складали медичні робітники: лікарі, санітари, аптекарі, студенти Медико-хірургічної академії.

Серед учасників добровільного руху Росії були діяч Паризької комуни Сажин М.П., революціонери-народники Дебагорій-Мокрієвич І., Волошенко С.М., письменники Успенський Г.І. та Степняк-Кравчинський С.М.[43]

На захист балканських народів підняли свій голос великі російські письменники Толстой Л.М., Достоєвський Ф.М., Салтиков-Щедрін М.Є.

Інший характер носила політика Австро-Угорщини, яку досить вдало, на нашу думку, назвав в свій час Енгельс „самой упорной, самой непреклонной противницей России на границах Балканского полуострова„.[44]

3.2 Участь Австро–Угорщини у розв’язанні Східного питання

Для монархії Габсбургів головним завданням було не допустити створення на своїх кордонах сильної південнослов’янської держави, яка б могла опинитися під впливом Росії. В Відні та Будапешті смертельно боялися розвитку визвольних рухів на Балканах, що призвело б до посилення центробіжних тенденцій в найбільшій багатонаціональній монархії.[45]

Міністр іноземних справ Австро-Угорщини Дюла Андраши в квітні 1878 р. зробив наступну заяву: „Создание славянского государства рядом с нашими областями Далмацией, Хорватией и Славонией поставило б нас перед очень неприятной диллемой: либо мы должны были аннексировать этот славянский комплекс и тем усилить славянское население монархии, либо пойти навстречу той опасности, что наши сербо-хорватские элементы будут постоянно испытывать влияние нового государства, которое само будет стремиться к расширению, учитывая традиции и национальное родство с нашими народами„.[46] Андраші наполегливо радив сербському князю Мілану триматися від допомоги боснійським інсургентам. Аналогічні ради давалися черногорському князю Ніколє. Австро-Угорщина за ради збереження Османської імперії була готова надати їй допомогу в придушенні повстання в Боснії та Герцеговині.

В той же час в Міністерстві іноземних справ Австро-Угорщини розроблялася інша програма, яку передбачалося застосувати за умов катастрофи Турецької імперії. Австрійська буржуазія намагалася захопити балканські ринки. Це завдання стало актуальним після витіснення монархії Габсбургів з Італії в 1859 р. і Центральної Європи в 1866 р. До 70-х рокам Австро-Угорщина укріпила свої позиції на Балканах. Вона контролювала пароплавство по Нижньому Дунаю і зайняла перше місце в торгівлі з Сербією, Боснією і Герцеговиною та з іншими балканськими землями.

Основні пункти цієї програми обговорювались на Коронній раді у Відні 29 січня 1875 р., де було прийнято рішення, якщо б Сербія та Черногорія вступала б у війну з Туреччиною, Австро-Угорщина надішле на Балкани свої війська.

Після проголошення Сербією війни Туреччини Австро-Угорщина зайняла анти сербську позицію. „Населення Боснії та Герцеговини повинно знати, що ми не потерпимо його об’єднання з Сербією”, - писав Андраши в таємній інструкції наміснику Далмації Родичу.

Австро-Угорщина готувалася до втручання в сербсько-турецьку війну і в лютому 1877 р. сконцентрувала на кордоні Сербії, Боснії та Герцеговини значні контингенти військ.

В квітні того ж року, після закінчення сербсько-турецької війни, уряд Австро-Угорщини намагався заважати Чорногорії надавати активну допомогу герцеговинським повстанцям. Австрійський імператор Франц Йосиф направив 27 квітня чорногорському князю Николі листа, в якому обіцяв Чорногорії підтримку під час мирних переговорів з Портою (Чорногорія ще знаходилися з нею в стані війни) в обмін на відмову Черногорії від допомоги повстанцям.[47]

3.3 Особливості відношення Німеччини, Англії та Франції до визвольного руху в Боснії та Герцеговині

Позиція Німеччини у Східній кризі була досить складною. З одного боку, канцлер Німеччини Бісмарк підштовхував Росію до війни з Туреччиною в розрахунку на те, що вона загрузне на Балканах і більшій мірі буде залежати від позицій Німеччини, з другого боку Бісмарк провокував Австро-Угорщину на активне втручання в балканські справи, розраховуючи на підкорення її своєму впливу. Німеччина намагалася заручитися союзниками на випадок превентивної війни з Францією. Ускладнення на Балканах створювали для Німеччини продуктивне підгрунтя для власної експансії на схід. Згідно твердженням болгарського історика Косєва К., в Берліні вже в той час створювався план „Серединної Європи”, який було застосовано в роки першої світової війни.

Цікаву позицію в даному питанні займала Англія, яка переслідувала власні корисливі цілі на Балканах.

Після закінчення війни Англія намагалася переглянути результати Сан-Стефанського миру. Лорд Солсбері в ноті Горчакову від 1 квітня 1878 р. заперечував проти надання Болгарії виходу до моря. „Розширення Болгарії до Чорного моря та приєднання до Росії важливого порту Батум призведе до тог, що Росія буде володарювати над усіма округами Чорного моря”, - писав він. На Берлінському конгресі Англія санкціонувала передачу Боснії та Герцеговини Австро-Угорщині.[48]

Якщо казати про балканську політику Франції та Італії в зазначений період, то можна відмітити той факт, що обидві держави в 70-ті роки були зайняті власними проблемами і проявляли слабкий інтерес до Балкан. Дійсно, для Франції головним завданням було відвернення німецької небезпеки, а Італія ще не відігравала в ту пору провідної ролі у міжнародних відносинах. Франція на першому етапі Східної кризи підтримувала Росію, намагаючись забезпечити собі союзницю проти Німеччини.

В кінці 70-х рр. відбулися зміни зовнішньополітичного курсу Франції. Підтримуючи політику балансування між Англією та Росією, вона стала більше схилятися до союзу з Англією. В 70-ті рр. посилилось проникнення французького капіталу в Туреччину, і Франція виказала небезпеку по поводу успіхів Росії у війні з Туреччиною. На Берлінському конгресі 1787 р. вона зайняла антиросійську політику, виступивши за перегляд рішень Сан-Стефанського договору і погодилась на окупацію Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини.[49] Об’єктивно політика Франції на Балканах в цей період також була направлена проти інтересів балканських народів.

Берлінський конгрес підвів риску під Східною кризою 1875-1878 рр., його рішення торкнули інтереси населення Боснії та Герцеговини, території яких без їх бажання були окуповані монархією Габсбургів. З цього моменту остання стає ворогом номер один для боснійців та герцеговинців. Австро-угорський посол в Константинополі Янош Палавичіні констатував, що балканські народи об’єднані одним почуттям – ненависті до Австро-Угорщини, значно більше, ніж до Туреччини.

Висновки

Визвольні війни, які вели народи Боснії та Герцеговини мали важливе історичне значення для вказаного регіону. Але під час вивчення даної проблеми у нас виникло декілька власних міркувань відносно поставленої проблематики. З вивчаємого матеріалу ми зрозуміли той факт, що якби турецький уряд міг вчасно реагувати та адаптуватися під тогочасні політичні, економічні віяння (розвиток капіталістичних відносин) – тобто проводив би розумні економічні реформи, не обмежував би в правах немусульман, надавав би політичної, економічної, релігійної, культурної автономії – це б не призвело б, на нашу думку, до таких колосальних політичних подій, які сталися в період 50-70-х рр. ХІХ ст. Загалом ми позитивно оцінюємо намагання народів Боснії та Герцеговини звільнитися від турецького панування. Але ж значним недоліком цих змагань стало те, що що в країні не знайшлося справжнього лідера (можна сказати вождя), за яким би пішли всі верстви населення, і який би користувався неабияким авторитетом у світової спільноти. А так всі старання виявилися марними – поставленої мети (визволення від турків та утворення власної держави) не було досягнуто – території колишнього Боснійського пашалику згідно рішень Берлінського конгресу було передано Австро – Угорщині.

Загалом нам зрозуміла політика європейських країн відносно Боснії та Герцеговини – період 50 – 70-х рр. ХІХ ст. був періодом занепаду старих та розвитку нових імперій на території тогочасної Європи. У відносно невеликих та слаборозвинених європейських країн не було ніякого шансу та альтернативи побудови власної незалежної держави та її розбудови. Це можна сказати і відносно Боснії та Герцеговини. Австро – Угорщина була незацікавлена мати у себе на кордоні такого сусіда, який в той же час був би під постійним впливом Росії.

Відносно Росії хотілося б зазначити те, що ця країна завжди була зацікавлена у посиленні своїх прерогатив на Балканському півострові, а також завжди виступала захисником православ’я в південно – європейському регіоні і робила все можливе аби відстояти свій вплив. Але вона втратила занадто багато сил у Кримській війні і не могла претендувати на провідну роль у політичній грі на європейській арені, і тому не змогла в повній мірі втрутитися в новий розподіл Європи. Тому доля Боснії та Герцеговини була вирішена не на її користь.

Список використаних джерел та літератури

1.       Адо В.И. Берлинский конгресс 1878 г. и помещичье-буржуазное общественное мнение России. //Исторические записки. – М., 1961. – Т. 69

2.       Всесвітня історія. Навчальний посібник. – К., 2001

3.       Вяземская Е.К. Российская дипломатия и вопрос об автономии Боснии и Герцеговины в 1876 г. // Советское славяноведение. – 1984. - № 1

4.       Гросул В.Я. Революционная Россия и освободительное движение на Балканах в 70-х годах ХІХ в.// Новая и новейшая история. – 1978. - №2

5.       История дипломатии. – Т.1. – М., 1985

6.       История международного рабочего и национально – освободительного движения. – Ч. 1. – М., 1962

7.       История Югославии. – Т. 1. - М., 1963

8.       Історія західних в південних слов’ян. – К., 2001

9.       Карасев В.Г. Сербский революционный демократ Светозар Маркович.// Ученые записки Института славяноведения АН СССР. – М., 1953. – Т. 7

10.    Кримський А.Ю. Історія Туреччини. – К., 1996

11.    Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – М., 1963. – Т. 22

12.    Манфред А.З. Внешняя политика Франции 1871-1891. – М., 1952

13.    Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. – Т. 32. – М., 1963

14.    Милютин Д.А. Дневник. – М., 1974

15.    Нарочницкий А.Л. Балканский кризис 1875-1878 гг. и великие державы. – М., 1975

16.    Никитин С.А. Славянские комитеты в России. – М., 1970

17.    Новая история. – М., 1985

18.    Общественно-политические и культурные связи народов СССР и Югославии. – М., 1957

19.    Огарев Н.П. Избранные социально-политические и философские произведения. – М., 1956. – Т. 1

20.    Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) // Новая и новейшая история. – 1976. - №2

21.    Россия и национально – освободительная война на Балканах. 1875 – 1878: Сб. документов. – М., 1978

22.    Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640-1870). – М., 1990

23.    Сборник документов по истории рабочего и социалистического движения стран Европы и Америки. – М., 1985

24.    Страны. Народы. Цивилизации. – М., 2002

25.    Турция: история, экономика, политика. – М., 1984

26.    Центральная и юго-восточная Европа в новое время. – М., 1974

27.    Чуркина И.В. Славянское национально-освободительное движение в ХІХ в. и Россия. – М., 1973

28.    Энгельс Ф., Маркс К. Сочинения. – М., 1963. – Т. 22

[1] Історія південних та західних слов’ян. – К., 2001 

[2] Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) //Новая и новейшая история. – 1976. - №2. – С.48-58.

[3] Гросул В.Я. Революционная Россия и освободительное движение на Балканах в 70-х годах XIX в. //Новая и новейшая история . – 1978. - №2. – С. 24-36.

[4] Нарочницкий А.Л. Балканский кризис 1875-1878 гг. и великие державы. – М., 1975

[5] Вяземский Е.К. Российская дипломатия и вопрос об автономии Боснии и Герцеговины в 1876 г. // Советское славяноведение. – 1984. - №1. – С.23-30.

[6] Історія дипломатії. – Т.1. – М., 1959.

[7] Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640-1870). – М., 1990

   Сборник документов по истории рабочего и социалистического движения стран Европы и Америки. – М., 1985

    Россия и национально-освободительная война на Балканах. 1875-1878: Сб. документов. – М., 1978

[8] История Югославии. – Т. 1. - М., 1963. – С. 356

[9] Кримський А.Ю. Історія Туреччини. – К., 1996. – С. 125.

[10] Страны. Народы. Цивилизации. – М., 2002. – С.340

[11] История Югославии. – Т. 1. - М., 1963. –  С. 599.

[12] Турция: история, экономика, политика. – М., 1984. – С. 98.

[13] Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640-1870). – М., 1990. – С. 137.

[14]  Кримський А.Ю. Історія Туреччини. – К., 1996. – С. 130.

[15] Історія західних в південних слов’ян. – К., 2001. – С.575. 

[16] Центральная и Юго-Восточная Европа в новое время. – М., 1974. – С.216.

[17] История Югославии. – Т. 1. - М., 1963. – С. 601.

[18] Історія південних та західних слов’ян. – К., 2001. – С. 574. 

[19] Всесвітня історія. Навчальний посібник. – К., 2001. – С. 234.

[20] Страны. Народы. Цивилизации. – М., 2002. – С.346.

[21] История Югославии. – Т. 1. - М., 1963.  – С. 607.

[22] Новая история. – Ч. 1. - М., 1978. – С. 315.

[23] Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) // Новая и новейшая история. – 1976. - №2. – С.48. 

[24] Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) // Новая и новейшая история. – 1976. - №2. – С.48.

[25] Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – М., 1963. – Т. 22.  – С.156.

[26] Там само. – С. 156.

[27] Энгельс Ф., Маркс К. Сочинения. – М., 1963. – Т. 22. – С. 49.

[28] История международного рабочего и национально – освободительного движения. – Ч. 1. – М., 1962. – С. 419.

[29] Чуркина И.В. Славянское национально-освободительное движение в ХІХ в. и Россия. – М., 1973. – С. 158.

[30] Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) // Новая и новейшая история. – 1976. - №2. – С.50.

[31] Карасев В.Г. Сербский революционный демократ Светозар Маркович.// Ученые записки Института славяноведения АН СССР. – М., 1953. – Т. 7. – С. 147.

[32] История международного рабочего и национально-освободительного движения. – М., 1962. – С. 459.

[33] Вяземская Е.К. Российская дипломатия и вопрос об автономии Боснии и Герцеговины в 1876 г. // Советское славяноведение. – 1984. - № 1. – С. 25.

[34] Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) // Новая и новейшая история. – 1976. - №2. – С.54.

[35] Адо В.И. Берлинский конгресс 1878 г. и помещичье-буржуазное общественное мнение России. //Исторические записки. – М., 1961. – Т. 69. – С. 101.

[36] Никитин С.А. Славянские комитеты в России. – М., 1970. – С. 271.

[37] История дипломатии. – Т.1. – М., 1985. – С. 256.

[38] Россия и национально – освободительная война на Балканах. 1875 – 1878: Сб. документов. – М., 1978. – С. 312.

[39] Милютин Д.А. Дневник. – М., 1974. – С. 24.

[40] Гросул В.Я. Революционная Россия и освободительное движение на Балканах в 70-х годах ХІХ в.// Новая и новейшая история. – 1978. - №2. – С. 64.

[41] Огарев Н.П. Избранные социально-политические и философские произведения. – М., 1956. – Т. 1. – С. 539.

[42] Гросул В.Я. Революционная Россия и освободительное движение на Балканах в 70-х годах ХІХ в.// Новая и новейшая история. – 1978. - №2. – С. 68.

[43] Общественно-политические и культурные связи народов СССР и Югославии. – М., 1957. – С. 157.

[44] Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. – Т. 32. – М., 1963. – С. 549.

[45] Центральная и юго-восточная Европа в новое время. – М., 1974. – С. 280.

[46] Новая история. – М., 1983. – С. 156.

[47] Нарочницкий А.Л. Балканский кризис 1875-1878 гг. и великие державы. – М., 1975. – С. 27.

[48] История дипломатии. – Т.1. – М., 1985. – С. 257.

[49] Манфред А.З. Внешняя политика Франции 1871-1891 . – М., 1952. – С. 152.