Учебное пособие: Україна на початку ХХ ст

Другий етап (жовтень – грудень 1905 р.) – це період радикалізації революційного руху. Найбільш характерними рисами цього періоду були: різке загострення соціально – політичного напруження; певне розмежування політичних сил в країні; активне формування політичних партій; активізація діяльності і посилення впливу на народні маси крайньо лівих партій – більшовиків та есерів.

Незважаючи на масові виступи, царизм відмовлявся йти на поступки. За цих умов соціально – політичне напруження наростало. Все це привело до загального російського політичного страйку, який почався у перші дні жовтня 1905 р. у Москві і Петербурзі. Вимогами страйкарів були: восьмигодинний робочий день, встановлення демократичних свобод, знищення самодержавства, негайне скликання Установчих зборів.

В Україні страйк підтримали робітники великих міст: Катеринослава, Одеси, Києва, Миколаєва та інших міст. У середині жовтня в Україні страйкувало більше як 120 тис. осіб. Під тиском жовтневого страйку царизм був вимушений піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II видав Маніфест, в якому “дарував” населенню громадянські свободи, особисту недоторканність, свободу слова, совісті, зібрань і спілок. Одночасно встановлювалася Державна дума як законодавчий орган Російської імперії. Населення сприйняло Маніфест по – різному: частина сподівалася, що з’явиться конституція і почнеться нова доба в житті імперії, революціонери вважали його перешкодою в боротьбі з урядом; крайньо монархічно налаштоване населення вважало, що Маніфест був проголошений внаслідок насильства над царем і вимагали збереження самодержавства.

В Україні революціонери організували мітинги на яких вимагали цілковитого знищення монархії. У відповідь на це почалися так звані “чорносотенні” (“чорна сотня”) погроми. Оскільки серед активних революціонерів було багато євреїв, чорносотенці оголосили їх винуватцями заворушень у державі. Найбільші погроми пройшли в Одесі, Києві, Катеринославі, містах Донбасу. Причому вони відбувалися здебільшого при невтручанні, а то й при потуранні поліції.

Царський Маніфест 17 жовтня створив умови для легальної політичної діяльності. Цим, передусім, скористалися російські ліберали, які створили Конституційно-демократичну партію (кадети) і “Союз 17 октября” (“октябристи”). Вони вважали, що революція закінчиться і головне – це парламентська боротьба в Державній думі. Чорносотенні організації створили декілька партій, найвпливовішою серед них був “Союз русского народа”. Російські соціал-демократи і соціал-революціонери політичну свободу використали для посилення антиурядової діяльності.

Вплив українських партій на події 1905 р. був незначним. РУП наприкінці 1905 р. змінила назву і стала іменуватися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДПП). УДП і УРП об’єдналися в Українську демократично – радикальну партію (УДРП). Однак, у їх середовищі не було одностайності навіть в питанні: чи виправдане окреме існування українських партій, чи їм краще влитися до складу подібних російських? Так, пізніше, у квітні 1906 р. УСДРП приєдналася на правах окремої національної організації до РСДРП. Тісно співпрацювала з кадетами УДРП.

У час піднесення революції почали виникати масові позапартійні об’єднання громадян. Серед них виділялися ради робітничих депутатів. В Україні перша рада виникла в Катеринославі на початку жовтня 1905 р. Усього в жовтні – листопаді ради виникли більше як у 50 містах і робітничих селищах. Вони своїми рішеннями скорочували до 8 годин тривалість робочого дня, надавали допомогу безробітним тощо.

Одночасно з партіями і радами йшло формування професійних спілок, які брали на себе функції захисту інтересів робітників перед підприємцями. За роки революції в Україні було створено 280 профспілок. Найбільше їх було в Одесі, Києві, Катеринославі, Харкові.

Восени 1905 р. значно активізувалося селянство, яке все ще сподівалося одержати землю. Восени 1905 р. – зимою 1906 р. почастішали напади на поміщицькі маєтки селянських загонів, побиття та вбивства поміщиків тощо. В ході антипоміщицької боротьби створювалися селянські спілки, в деяких районах вони очолювали збройні повстання.

Неспокійно було в армії і на флоті. Найбільш потужним було повстання на головній базі Чорноморського флоту в Севастополі. Воно розпочалося 11 листопада на крейсері «Очаків» до якого швидко приєдналися ще 12 бойових кораблів. Підтягнувши війська, влада 16 листопада придушила повстання. Керівник повстання лейтенант Л. Шмідт та три його помічники були розстріляні. Збройні виступи відбулися і в інших гарнізонах.

Апогею революційна боротьба досягла в грудні 1905 р. В середині грудня в Донбасі, Харкові, Олександрівську та в інших регіонах України відбулися масові збройні повстання робітників.

Найбільш масштабні заворушення були в Донбасі. Озброєні робітничі загони діяли в Горлівці, Єнакієвому, Луганську та інших містах. Особливо запеклою була боротьба в Горлівці, куди прибули бойові дружини з Гришиного, Ясиноватої та інших міст, усього майже 4 тис. осіб. 17 грудня повстанці напали на армійські казарми. Урядові війська вимушені були відступити, однак, отримавши підкріплення, вони перейшли у наступ. Повстання було придушено, майже 300 дружинників загинуло. Немало учасників було страчено.

Третій етап (січень 1906 р. – червень 1907 р.). В цей час революційний рух пішов на спад. Посилилися репресії з боку царського уряду. Боротьба продовжувалася (страйки, селянські виступи), але помітно зменшилися масштаби та інтенсивність робітничих страйків та селянських виступів, які постійно затухали. Більшість політичних партій вимушені були перейти до нелегальної роботи. Серед радикально налаштованих революціонерів поширилися терористичні форми боротьби. За даними О.Д.Бойко, у 1906-1907 рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, зокрема на голову уряду П.Столипіна було здійснено 10 замахів. Менш радикальна опозиція робила спроби продовжити боротьбу парламентськими методами у Державній думі.

14.4. Громадсько-політичний рух в роки революції 1905 -1907 рр

З кінця 1905 р. український національний рух стрімко прогресував. Після маніфесту 17 жовтня активізували свою діяльність політичні партії, однак вони проводили досить стриману політику. Головна їхня вимога – відновлення української держави у формі автономії. Лише українська народна партія прагнула до цілковитої незалежності. Соціально-економічні і політичні вимоги передбачали ліквідацію поміщицького землеволодіння, демократичні свободи, скасування мовно-культурних обмежень, усунення перешкод на шляху розвитку національної культури.

Під тиском національно-визвольного руху народів імперії царизм вимушений був йти на поступки. Наприкінці листопада 1905 р. був прийнятий закон, який дозволяв видання літератури національними мовами, створення культурно-освітніх національних товариств, відкриття національних театрів.

Після зняття урядових заборон почався швидкий розвиток українського національного життя. Одним із досягнень української інтелігенції було створення преси. У листопаді 1905 р. почала виходити перша українська газета «Хлібороб» (м.Лубни). У грудні 1905 р. в Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка». Її видавцем став відомий діяч Є.Чикаленко, а фінансував видання газети підприємець В.Симиренко. Наприкінці 1906 р. в Україні діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань.

Після 17 жовтня 1905 р. розгорнулася діяльність мережі товариств «Просвіта». Перша «Просвіта» була відкрита в Одесі 30 жовтня 1905 р. Вона мала власну бібліотеку й історичний музей, створила окремий фонд для видання книжок. Активно діяли «Просвіти» в Катеринославі, Києві, Миколаєві. На середину 1907 р. в Україні вже діяло 35 організацій «Просвіти». Члени цих організацій не лише поширювали українську літературу, а й підвищували загальноосвітній, культурний рівень людей, селянам допомагали добути елементарні знання з агротехніки, ведення господарства.

Помітним явищем тогочасного життя була діяльність українських представництв у Державній думі. Перша Дума почала працювати у травні 1906 року, від України до її складу ввійшло 102 депутати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів – українців створили свою власну парламентську громаду. Головою її був адвокат І.Шраг. В основу програми цієї парламентської групи були покладені 3 найбільш гострі для українського суспільства проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада видавала свій власний журнал «Украинский вестник». Виступала за перетворення Російскої імперії у федеративну державу.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Понад половину всіх депутатів становили селяни. В Думі знову була організована і почала діяти українська парламентська фракція – Трудова громада (47 депутатів). Вони домагалися автономії України, місцевого самоврядування, української мови в школі, суді й церкві; створення в університетах кафедр української мови, літератури й історії. Громада видавала часопис «Рідна Справа – Думські вісті». Друга Дума була ще більш радикальнішою ніж перша, й тому протрималася недовго (103 дні). Третього червня 1907 р. її було розпущено. Третьочервневий переворот вважається закінченням революції 1905-1907 рр.

Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст. Створення і діяльність українських політичних партій на початку XX ст. Україна в роки революції 1905-1907 рр. Громадсько-політичний рух в роки революції 1905 -1907 рр. Земельна реформа П. Столипіна.

14.5. Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на Україну

Після поразки революції в країні настав період політичної реакції, яка за ім’ям голови царського уряду отримала назву Столипінської. Друга Дума розпускалася, вводився в дію новий виборчий закон, за яким 80% населення позбавлялося виборчих прав (переважно робітники, селяни, неросійські народи). Третя Дума була реакційною, більшість в ній мали чорносотинці та октябристи. Від України обрали 111 депутатів, із них 64 – поміщики.

Значно посилилися репресії: у більшості губерній в Україні діяв воєнний стан, використовувалися для придушення заворушень каральні загони. У 1909р. в тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично, було розгромлено профспілки та інші громадські організації.

Прагнучи не допустити нової революції і змінити свою соціальну опору, царський уряд на чолі з П.А.Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувалися передусім аграрного сектора.

Основні заходи аграрної реформи:

– скасування викупних платежів, цілком ліквідованих з січня 1907 р.;

– дозвіл на вихід із общини і закріплення землі у приватну власність, тобто «розмивання общинного землеволодіння»;

– створення хутірського та відрубного господарства;

– надання кредитної допомоги селянам через «Селянський земельний банк»;

– проведення переселення селян із європейської частини держави, де землі не вистачало, до Сибіру, на Далекій Схід, у Середню Азію.

Тим самим Столипін хотів, по-перше, дати селянам землю; по-друге, переселити частину незадоволених мало- і безземельних селян з перенаселених центральних районів країни у ті райони де були вільні землі; по-третє, крім аграрних перетворень, реформа передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти. Тобто, Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально – економічного прогресу при збереженні царської монархії, влади поміщиків та буржуазії.

В Україні з 1906 по 1915 рр. з общини вийшли майже 470 тис. дворів (понад 30% від загальної чисельності общинних земель). Ті селяни, які виходили із общини, мали право отримати землю і відруб, тобто в одному місці, одним «куском». Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хутірських та відрубних господарств (13% загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хуторського господарства створювався «Селянський земельний банк», який скуповував у поміщиків землі а потім за вищими цінами продавав їх окремими ділянками селянам.

Загалом до 1916 р. селяни купили, головним чином у поміщиків понад 7 млн. десятин землі. Їм належало 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,5 га. Внаслідок столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині майже вся земля перейшла в особисту приватну власність. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській, Харківській губерніях вона охоплювала близько 50% дворів.

Певні результати принесла політика переселення. Найбільшу кількість переселенців дала Україна. Це було пов’язано з тим, що саме тут бракувало землі, відчувалося значне аграрне перенаселення. До Сибіру з України переїхало близько 1 млн. селян. Та невдовзі 17% із них повернулося назад, ще більш незадоволеними і збідніли, оскільки в Україні у них землі не було, а у Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це призвело до загострення соціальних відносин в українському селі, подальшої диференціації селян.

Розширилися посівні площі. Середньорічний валовий збір зернових збільшився з 775 млн. у 1900-1902 рр. до 1070 млн. 1910-1913 рр.

Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного права 1861 р. була великим кроком в еволюційному розвитку Російської імперії, поступового перетворення її з феодальної на буржуазну монархію. Вона прискорила розвиток капіталістичних ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі, покращили стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому.

14.6. Національний рух в Україні у 1907-1914 рр

Післяреволюційна реакція дала себе знати насамперед у сфері міжнаціональних відносин. Однією з визначних рис цього періоду стало посилення національного гніту, який дещо послабився в роки революції. У 1908 р. у Києві було створено «Клуб російських націоналістів», який завдяки державній підтримці став однією з найвпливовіших політичних груп у Російській імперії. Клуб вважав своїм завданням «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави в Україні».

У російському опозиційному до самодержавства демократичному таборі також помітно посилювався великодержавний шовінізм. Партія кадетів виступала проти визнання окремих національних прав українців, вважала, що українці всього лише південна гілка російського народу.

У 1909 р. український уряд заборонив викладання українською мовою у тих школах, де в період революції воно було введено. Подібна політика проводилася і у вищих навчальних закладах України. Не залишала влада поза своєю «увагою» і українську пресу. У 1907 р. з 18 періодичних українських видань лишаються тільки 9. Протягом наступних років їх кількість ще зменшилася. Посилися цензура в українському театральному мистецтві. Не дозволялося вшановувати пам’ять Т.Шевченка, закривалися «Просвіти», українські клуби, наукові товариства тощо. 20 січня 1910 р. П.Столипін підписав циркуляр, який забороняв реєструвати будь-які чужородні («инородные») товариства й видавництва. В окремій інструкції він пояснював губернаторам, що заборона поширюється на українські й єврейські організації.

Переслідувалися і представники інших націй, що проживали на території України, особливо євреї. Відновилося тимчасово припине примусове виселення євреїв з місцевостей, де їм не дозволялося проживати. Провокувалися антиєврейські судові процеси. Найбільший з них відбувся у 1911 р. в Києві, де агенти охранки звинуватили прикажчика М.Бейліса у вбивстві з ритуальною метою російського хлопчика. «Справа Бейліса» викликала велике обурення демократичних сил України. Незважаючи на заяви лжесвідків, суд виправдав Бейліса.

За цих умов українські політичні партії, громадські організації шукали нові форми роботи, які відповідали тодішній ситуації. Діяльність УСДРП значно послабла. Частина її лідерів емігрувала, інші перебували під наглядом поліції. Головне досягнення членів УСДРП у післяреволюційний період було збереження партії.

Українська соціал-демократична спілка, яка у 1904 р. залишила РУП і перейшла до російських соціал-демократів (меншовиків) тепер розпалася, а частина її членів і лідерів повернулися до УСДРП. Діяльність Української народної партії (УНП) у 1907-1910 рр. також завмерла і лише з кінця 1910 р. дещо активізувалася. Її лідер М.Міхновський у 1912 р. видав у Харкові журнал «Сніп».

Українська демократично-радикальна партія (УДРП), яка в період революції швидко зросла, виявилася непристосованою до роботи в підпіллі. Восени 1908 р. у Києві відбулася нарада УДРП, на якій було вирішено відмовитися від партійної діяльності і перейти до роботи у формі безпартійної організації – за зразком Загальної української організації, що існувала до 1904 р. Нове об’єднання одержало назву Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами були Є.Чикаленко, Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Грушевський. До ТУП приєдналася частина українських соціал-демократів і членів Української народної партії. Але основу складали колишні радикали-демократи.

Програма ТУПу зводилася до трьох основних вимог: парламентаризм як основа загальнодержавного ладу; федеративна перебудова Росії як засіб забезпечення прав українців; національно-територіальна автономія у складі Російської Федерації. Тупівці розуміли, що власними силами вони не в змозі досягли поставлених цілей. Тому вони схилялися до пошуку політичних союзів, зокрема, покладали надії на загальноросійську Конституційно-демократичну партію.

У виборах до III Думи УДРП (ще до утворення ТУПа) зробила акцент на співробітництві з кадетами. Своїх членів партія не провела, але мала певний вплив на групу українських депутатів в Думі. У IV Думі ТУП також співробітничала з кадетами, які підтримували ряд українських вимог. Вони мали суто культурницький характер.

З 1910 р. реакція в Росії стала поступово відступати. Оживав і суспільно-політичний рух. Показовими стали події осені 1912 р. коли на похорони М.Лисенка з’їхалися представники з різних регіонів України. У 1914 р. вся Україна урочисто выдзначала 100-ліття з дня народження Т.Шевченко. Однак піднесення національного руху було перервано війною.