Курсовая работа: Податкова система України
З СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРОВИРОБНИКІВ
На початку 1998 року в Україні з'явився
специфічний податок — єдиний (фіксований) податок з сільськогосподарських
товаровиробників, який закріплено Законом України від 17 грудня 1998 року «Про
фіксований сільськогосподарський податок». Цей Закон визначає механізм
справляння єдиного (фіксованого) податку, який сплачують сільськогосподарські
товаровиробники в грошовій формі.
Загальнодержавний єдиний (фіксований) податок є
сукупністю податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів і державних
цільових фондів, а саме:
податку на прибуток підприємств;
плати (податку) за землю;
податку з власників транспортних засобів і інших
самохідних машин і механізмів;
комунального податку;
збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за
рахунок Державного бюджету;
збору на обов'язкове соціальне страхування;
збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і
утримання автомобільних доріг загального користування України;
збору на обов'язкове державне пенсійне
страхування;
плати за придбання торгового патенту на
здійснення торгівельної діяльності;
збору за спеціальне використання природних
ресурсів (щодо використання води для потреб сільського господарства).
Платниками єдиного податку є
сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, які здійснюють
діяльність із виробництва, переробки та збуту сільськогосподарської продукції
(колективні й державні сільськогосподарські підприємства, акціонерні
товариства, агрофірми, селянські (фермерські) господарства та інші виробники
сільськогосподарської продукції (далі — підприємства), в яких сума, отримана
від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та
продуктів її переробки за попередній звітний рік, перевищує 75% загальної суми
валового доходу підприємства.
Об'єктом оподаткування є площа
сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у
власність або наданих йому в користування, в тому числі на умовах оренди, а також
земель водного фонду, які використовують рибницькі, рибальські та риболовецькі
господарства для розведення, вирощування й вилову риби у внутрішніх водоймах
(озерах, ставках і водосховищах).
Ставку єдиного податку встановлюють за
галузями в грошовій формі з кожного гектара угідь із диференціацією його
відповідно до бонитетної оцінки ґрунтів у середньому по району з урахуванням
коефіцієнта родючості гектара оранки кожного господарства.
Сплату єдиного податку провадять щомісяця
протягом ЗО календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного
періоду в розмірі третини суми податку, визначеної на кожний квартал від
річної суми податку.
Мито
МИТО
Мито — вид митного платежу, що справляють із
товарів, які переміщують через митний кордон держави (ввезених, вивезених або
слідуючих транзитом). Поряд із чисто фіскальною мито виконує як стимулюючу, так
і захисну функції. Захисна функція мита припускає формування бар'єрів, що
перешкоджають проникненню на територію держави товарів, більш конкурентоздатних
стосовно національних, або в яких держава не зацікавлена.
Платниками мита є особи, які
ввозять (вивозять) чи переміщують товари через митний кордон держави.
Специфікою платника є те, що ним може бути як власник товару, так і уповноважена
особа (декларант). На відміну від податкового регулювання, тут можлива
передача обов'язку щодо сплати митних платежів іншій особі, яка не має
відношення до товару. За характеристикою платника мито поділяють на:
а) те, що сплачують юридичні особи;
б) те, що сплачують фізичні особи. В цьому
випадку досить значно різняться ставки мита залежно від мети використання
ввезеного товару: для особистого користування (ставки відносно невеликі) чи
виробничого (рівень ставок вищий).
Об'єкт мита становить митну вартість
переміщуваних товарів, щодо яких повинні нараховувати мито. Митну вартість
перераховують у національну валюту за курсом Національного банку України, що
діє на день подачі митної декларації.
Ставки мита єдині на всій території. Це, однак,
не виключає їхнього різноманіття[23]:
а) адвалорна — ставка, яку нараховують у
відсотках до митної вартості товарів, які обкладено митом;
б) специфічна — ставка, яку нараховують у
встановленому розмірі на одиницю виміру ввезеного товару (кілограм, метр тощо).
Вона припускає специфічну характеристику товару, тоді як адвалорна припускає
знеособлений предмет обкладання;
в) комбінована (змішана) — ставка, що поєднує
обидва ці види митного обкладення. Змішані мита використовують як доповнення до
специфічних або за їх недостатньої ефективності. Застосовують, наприклад, у
Австралії. У США при обкладанні імпорту годинників митну ставку встановлюють як
залежно від ціни, так і від кількості каменів у годиннику;
г) сезонні — ставки, за допомогою яких можливо
оперативне реагування на ввезення й вивезення з території держави сезонних
товарів. Здебільшого термін їхнього введення не може перевищувати шести
місяців;
д) особливі — являють собою ставки, що
реалізують захисні функції мита.
Механізм застосування пільг щодо сплати
мита досить різноманітний і включає:
1) звільнення від сплати мита визначених
категорій платників;
2) зменшення ставок мита;
3) повернення раніше сплачених сум мита;
4) звільнення від мита певних предметів.
Порядок сплати й ставки мита визначає Єдиний
митний тариф України. Митний тариф становить собою систему ставок мита, які
застосовують до товарів, що переміщують через митний кордон.
ДЕРЖАВНЕ МИТО
Державне мито становить плату, яку справляють за
здійснення юридично значущих дій у інтересах юридичних і фізичних осіб
уповноваженими на це компетентними органами й видачу їм відповідних
документів, що мають правове значення. Особливості застосування механізму
державного мита регулює Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито»
від 21 січня 1993 року[24].
Платниками державного мита виступають
юридичні й фізичні особи, які звертаються до відповідних органів і в інтересах
яких останні здійснюють юридично значущі дії і видають документи, що
підтверджують це. Об'єктом оподаткування виступають певні дії, з яких
справляють державне мито (з позовних заяв, касаційних скарг, вчинення нотаріальних
дій, реєстрації актів громадянського стану, оформлення документів на право
виїзду за кордон і запрошення в Україну осіб із інших країн, видачі паспортів,
прописки тощо).
Державне мито справляють:
1) із позовних заяв, заяв із переддоговірних спорів,
заяв (скарг) у справах окремого провадження й скарг на рішення, прийняті щодо
релігійних організацій, із апеляційних скарг на рішення судів і скарг на
рішення, що набрали законної сили, а також за видачу судами копій документів;
2) із позовних заяв і заяв кредиторів у справах
про банкрутство, які подають до господарських судів, і апеляційних і
касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про їхній перегляд за
нововиявленими обставинами;
3) за вчинення нотаріальних дій державними
нотаріальними конторами й виконавчими комітетами, а також за видачу Дублікатів
нотаріально засвідчених документів; ключній (морській) економічній зоні, родовищах, які було заздалегідь
оцінено і за згодою зацікавлених надрокористувачів передано їм для промислового
освоєння.
Розмір відрахувань залежить від виду
мінеральної сировини (природний газ, тверде пальне, торф, чорні метали, кольорові
метали, рідкі метали тощо). Одиницю виміру для мінеральної сировини визначають
у відсотках від вартості добутої мінеральної сировини за цінами її реалізації
без урахування плати за користування надрами під час видобутку корисних
копалин, рентної плати й податку на додану вартість. Є два види розрахунку:
— розрахунок відрахувань за
геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету (за
добутими корисними копалинами, частину яких реалізують у не переробленому, а
частину в переробленому вигляді);
— розрахунок відрахувань за
геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету (під час
видобутку водних ресурсів).
Від сплати відрахувань за геологорозвідувальні
роботи звільнено власників землі, землекористувачів, що здійснюють у
встановленому порядку видобуток корисних копалин місцевого значення для
власних потреб (тобто без реалізації добутої мінеральної сировини або продукції
її переробки) чи надра, що використовують для господарських і побутових потреб,
на наданих їм у власність чи користування земельних ділянках.
Збір за виконані геологорозвідувальні роботи не
справляють при видобутку:
1) раніше погашених запасів корисних копалин, які
віднесено в процесі розробки родовищ до категорії втрачених у надрах;
2) вуглеводневої сировини з нерентабельних
свердловин з метою недопущення вибухонебезпечних газопроявів у населених
пунктах нафтогазопромислових районів;
3) підземних вод, що не використовують у
господарстві, видобуток яких є технологічно змушеним, у зв'язку з видобутком
інших корисних копалин у обсягах, погоджених із відповідними органами
Державного гірського нагляду, Державного геологічного контролю й охорони
навколишнього природного середовища;
4) копалин, що здійснюють для усунення
забруднення надр;
5) копалин для усунення їхньої шкідливої дії
(засолення, заболочування, забруднення тощо).
Вартість добутої мінеральної сировини визначають
виходячи з обсягів видобутку й ціни одиниці реалізованої мінеральної сировини
за відповідний період.
ЗБІР ЗА СПЕЦІАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ
РЕСУРСІВ
Специфіка збору за спеціальне використання
природних ресурсів полягає в тому, що його назва відбиває смислове навантаження
платежу, але не дає його визначення. До збору за використання природних
ресурсів належать:
1) плата за спеціальне використання лісових
ресурсів;
2) плата за спеціальне використання водних
ресурсів;
3) плата за спеціальне використання надр.
Справляння плати за спеціальне використання природних ресурсів здійснюють
відповідно до статей 89 — 91 Лісового кодексу України. Використання лісових
ресурсів підрозділяють на спеціальне й загальне. Спеціальне використання
лісових ресурсів здійснюють тільки на території земельних ділянок, наданих у
користування. Такими користувачами можуть бути один або кілька тимчасових
лісокористувачів у тому випадку, якщо використовують кілька лісових ресурсів.
Дозволено здійснювати такі види спеціального використання лісових ресурсів:
заготівлю деревини під час порубки головним користувачем; заготівлю живиці;
заготівлю другорядних лісових матеріалів (луб, кора й інше); побічне лісове
використання.
Розмір плати за спеціальне використання лісових
ресурсів встановлюють відповідно до лімітів їхнього використання, такс на
лісову продукцію та послуги з урахуванням якості й доступності. Такси й
порядок справляння таких платежів встановлює Кабінет Міністрів України. У
випадку застосування конкурсних умов реалізації лісових ресурсів плату
встановлюють не нижче чинних такс. Розмір орендної плати встановлюють за згодою
сторін у договорі оренди, але не нижче встановлених такс на лісові ресурси.
Платежі за спеціальне використання лісових
ресурсів державного значення зараховують у розмірі 80% до Держбюджету, 20% —
до бюджету областей. Плату за спеціальне використання лісових ресурсів
місцевого значення зараховують до бюджетів місцевого самоврядування. Ці
платежі спрямовують на виконання робіт із відновлення лісів, проведення
лісогосподарських заходів і утримання лісів у належному санітарному стані.
Відповідно до Водного кодексу України плату за
спеціальне водовикористання справляють із метою забезпечення раціонального
використання й охорони вод, відновлення водних ресурсів. Сюди ж включають
плату за забір води з водних об'єктів і за скидання в них забруднюючих речовин.
До спеціального використання водних ресурсів належить використання водних
ресурсів для задоволення водою виробничих і сільськогосподарських потреб і
потреб населення. Його здійснюють за допомогою спеціальних пристроїв або
установок чи без їхнього застосування, що впливає на якісні та кількісні
показники стану водних ресурсів. Плату встановлено за спеціальне використання
водних ресурсів загальнодержавного й місцевого значення.
Платниками платежів за спеціальне
використання водних ресурсів є суб'єкти підприємницької діяльності — водокористувачі,
незалежно від форм власності, які є юридичними особами, що включають
підприємства гідроенергетики й водного транспорту, підприємства з іноземними
інвестиціями, їхні філії, представництва, відділення та інші відокремлені
підрозділи, що не є юридичними особами, але мають окремий баланс, поточний і
розрахунковий рахунки в банку. Плату за спеціальне використання водних
ресурсів вносять також господарські виробничі підрозділи, що не мають юридичного
статусу, й підвідомчі негоспрозрахункові організації. У деяких випадках фізичні
особи зобов'язані платити за спеціальне використання води.
Об'єктом обчислення плати за
спеціальне використання водних ресурсів є обсяг води, яку водоспоживачі
використовують для власних потреб, незалежно від того, надходить ця вода
безпосередньо з водогосподарчих систем (поверхневих чи підземних джерел) чи
від інших водокористувачів, або від підприємств комунального господарства.
Підприємства, що використовують на потреби охолодження устаткування оборотну систему водопостачання,
плату до бюджетів вносять тільки за воду, яку відбирають із водогосподарчих
систем і використовують для поповнення оборотної системи.
Розмір плати за забір води з водних об'єктів
визначають на основі нормативів оплати фактичного забору води й установлених
лімітів на забір води. Розмір плати за скидання забруднюючих речовин у водні
об'єкти визначають на основі нормативів оплати фактичного скидання забруднюючих
речовин і встановлених лімітів скидання. Нормативи платежів і порядок їхнього
справляння регулює Інструкція про порядок обчислення й сплати платежів за
спеціальне використання водних ресурсів і Закон України «Про охорону
навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року.
Плату за спеціальне використання прісних водних
ресурсів не справляють:
а) за воду, яку відпускають платники збору за
спеціальне використання прісних водних ресурсів іншим водокористувачам;
б) за використання підземних вод, що є
сировиною в технологічному процесі, для витягу компонентів, які знаходяться в
них;
в) за використання підземних вод, що витягають із
надр разом з видобутком корисних копалин, а також забір яких допомагає усувати
небезпечні дії вод у господарській діяльності (забруднення, підтоплення,
засоленість, заболоченість, зрушення тощо).
Плату за спеціальне використання надр під
час видобутку корисних копалин введено на підставі Закону України «Про охорону
навколишнього природного середовища», Кодексу України про надра й Постанови
Кабінету Міністрів України «Про затвердження базових нормативів плати за
користування надрами для видобування корисних копалин» від 19 січня 1998 року.
Платниками збору за спеціальне
використання надр під час видобутку корисних копалин є суб'єкти підприємницької діяльності (незалежно від
форм власності), в тому числі підприємства з іноземними інвестиціями, які
здійснюють видобуток корисних копалин.
Об'єктом справляння плати за спеціальне
використання надр під час видобутку корисних копалин є обсяг фактично погашених
у надрах балансових і забалансових запасів корисних копалин, який визначають
як суму обсягів добутих корисних копалин і фактичних втрат у надрах під час
їхнього видобутку. Але є втрати, що не підлягають урахуванню під час визначення
розміру платежів за використання надр при видобутку корисних копалин.
Розмір плати за використання надр для
видобутку корисних копалин надрокористувачі визначають самостійно: для вугілля
кам'яного, вугілля бурого, металевих корисних копалин, нерудної сировини для
металургії, гірничо-хімічної, гірничорудної галузей і будівельної сировини —
відповідно до обсягів погашених у надрах балансових і забалансових запасів
корисних копалин і нормативів плати та одиниці погашення в надрах запасів
корисних копалин; для нафти, конденсату, газу природного, підземних вод,
мінеральних брудів і мулу — відповідно до обсягів добутих корисних копалин і
нормативів плати за одиницю добутих корисних копалин; для урану, сировини ювелірної,
ювелірно-виробничої, виробничої і для лицювальних матеріалів — відповідно до
вартості мінеральної чи сировини продукції його первинної обробки та нормативів
плати. У випадку встановлення лімітів плату за використання надр для видобутку
корисних копалин обчислюють з їхнім урахуванням.
Від сплати збору звільнено землевласників,
землекористувачів, що добувають корисні копалини без подальшої їхньої
реалізації (тобто для власних потреб). Пільги передбачено при використанні надр
для господарських і побутових потреб, якщо земельні ділянки перебувають у
власності або в користуванні суб'єктів, які добувають корисні копалини. Знижку
за використання надр застосовують до платежів за користування надрами й
можуть надавати користувачу надр, що здійснює видобуток:
— дефіцитних корисних копалин при низькій
економічній ефективності розробки покладів, об'єктивно обумовленої і не
пов'язаної з порушенням умов раціонального
використання розвіданих запасів;
— корисних копалин із запасів, що залишилися,
зниженої якості, крім випадків погіршення якості запасів корисних копалин у
результаті вибіркового відпрацьовування родовищ.
Платежі за користування надрами спрямовують до
Державного бюджету, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва
й Севастополя в такому співвідношенні:
1) за видобуток корисних копалин
загальнодержавного значення: до Державного бюджету — 40%, бюджетів Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя — 60%;
2) за видобуток корисних копалин місцевого
значення та за користування надрами з метою, не пов'язаною з видобутком
корисних копалин: до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва
й Севастополя — 100%;
3) за пошук і розвідку родовищ корисних копалин:
до Державного бюджету — 80%, до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей,
міст Києва й Севастополя — 20%;
4) за користування надрами континентального
шельфу й у межах виключної (морської) економічної зони: до Державного бюджету —
100%.
ЗБІР ЗА ЗАБРУДНЕННЯ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО
СЕРЕДОВИЩА
Відносини в сфері охорони навколишнього
середовища регулює Закон України «Про охорону навколишнього природного
середовища», а за окремими видами використання природних ресурсів — земельне,
водне, лісове законодавство, законодавство про надра, про охорону атмосферного
повітря тощо.
Зазначений збір є загальнодержавним збором, що
визначено ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування». Підприємства,
установи, організації, що забруднюють навколишнє середовище, підлягають
державному обліку й зобов'язані безкоштовно надавати інформацію установам, які
здійснюють охорону навколишнього природного середовища, про обсяги викидів,
скидів забруднюючих речовин, використання природних ресурсів, виконання завдань
щодо охорони навколишнього природного середовища та іншу інформацію в порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
|