Контрольная работа: Україна в умовах перебудови

Усе це доповнювалося консерватизмом управлінських кіл. Керівники усіх рангів, як правило, вітали лише ті зміни, які не торкалися їхніх особистих інтересів. А перебудова саме цього і не гарантувала, оскільки передбачала радикальну реформу всієї системи управління.

Зазначені причини унеможливлювали трансформацію компартії України у націонал-комуністичну організацію як провідну політичну силу суверенної України. Вона стала програвати у боротьбі зі своїми політичними опонентами ще до того, як останні оформилися в партії та масові рухи. Реакція КП України на найгостріші питання життя республіки свідчила про незнання тенденцій суспільного розвитку і настроїв народних мас, втратою можливостей належно на них впливати.

Комуністична партія й екологічна катастрофа

По-перше народ України не міг вибачити владі екологічну катастрофу в республіці, апофеозом якої стала страшна чорнобильська трагедія. Непродумана надіндунстралізація Нижньої Наддніпрянщини та Донбасу, інтенсивне спорудження численних штучних «морів» на Дніпрі доповнилося в 70–80-ті рр. побудовою мережі атомних електростанцій у безпосередній близькості від великих міст. Екологічною катастрофою стала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За своїми масштабами, розмірами нанесеної шкоди не лише республіці, а й усьому світові, чорнобильська катастрофа мала справді глобальний характер. Аварія призвела до небаченого забруднення біосфери, біосфери, радіоактивного опромінення тисяч людей, появи на території України 30-кілометрової «зони відчуження», масового переселення жителів із забруднених земель в інші регіони республіки. Лише прямі витрати України, яка вимушена фактично повністю взяти на себе справу ліквідації катастрофи на електростанції, що підпорядковувалася у свій час союзному відомству, склали в 1988–1990 рр. у тодішньому масштабі цін понад 20 млрд. крб. Окрім того, щорічно на ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи за рішенням Верховної Ради республіки виділяється понад 5 млрд. крб. Свідченням надзвичайної складності та довго тривалості розв’язання чорнобильського «тугого вузла» стало створення спеціального міністерства у справах Чорнобиля.

Люди ще довго пам’ятатимуть, що саме керівництво компартії і уряду України погодилось на будівництво АЕС неподалік від понад двомільйонного Києва – столиці республіки, що саме воно вивело на забруднені радіацією вулиці столиці багатотисячну демонстрацію киян 1 травня 1986 р., що за його вказівками ретельно приховувалися страшні розміри і жахливі, ще до кінця не вивчені і не пізнані наслідки катастрофи.

Компартія України і національне відродження

Інше важливе питання, значення якого так і не збагнуло керівництво України, – це питання національного відродження.

Усім було відомо, що впродовж десятиліть наступі загальносоюзних чиновників «від культури» на українську культуру відбувався при сприянні тієї ж компартії України, яка за будь-яку ціну прагнула продемонструвати центрові свій «інтернаціоналізм». У результаті мільйони українців відмовилися від української мови, національної культури, не сприйнявши й культуру російську. Для багатьох з них «рідною мовою» став українсько-російський суржик, який віддаляв їх від основ рідної культури і знижував загальнокультурний рівень. Це сприяло формуванню у масовій свідомості українців почуття неповноцінності, меншовартості.

Тоталітарний режим не був зацікавлений у розвитку національних культур, позаяк значно легше управляти однорідною «народною масою», «радянським народом», аніж мати справу окремо з кожною нацією. Тому й міжнаціональні відносини в Україні, як і в інших республіках, будувалися не на природній, культурній, духовній основі, а на основі політичній, ідеологічній. А в цьому криється серйозна небезпека для міжнаціональних відносин, бо надмірна їх політизованість може ледве не кожну соціальну проблему швидко перетворити в національну.

З іншого боку, лише розвиток національних культур і зростання загальної культури створюють природну основу для цивілізованих міжнаціональних стосунків, взаємної поваги і дружби між націями і народами. Крім того, загальний культурний рівень нації є однією з необхідних умов оволодіння надбанням науково – технічно революції, і навпаки, занепад культури загрожує витісненням нації на узбіччя світового прогресу.

Однак, незважаючи на нові тенденції і суспільні потреби, компартія, уряд України продовжували проводити традиційну політику «інтернаціоналізму». Стратегічна лінія КПУ в національному питанні була накреслена ХХУІІ з’їздом і передбачала «послідовні здійснення ленінської національної політики» та «виховання непримиренності до будь-яких проявів національної обмеженості й національного егоїзму». Що ж стосується національних проблем українців і національних меншин, то вони часто попросту ігнорувалися.

У результаті прапор національного відродження українців, євреїв, поляків, росіян представників інших національних меншин в Україні підняла не компартія і уряд України, а опозиційні сили, що забезпечило їм досить широку підтримку і симпатії в масах.

Керівництво КП України було неспроможне знайти шляхи вирішення інших гострих питань життя республіки. Таким чином, подій в Україні стали йти поза і всупереч його бажанням, поза впливом вищих державних інституцій.

2. Стан економіки України в другій половині 80-х років

Прагненням прискорити розвиток народного господарства була позначена економічна політика українського керівництва. Але чіткого плану, втілення цієї політики в життя вироблено так і не було. Новаторські починання не доводилися до кінця, а окремі правильні і сміливі рішення потопали в трясовині старих підходів до розв’язання проблем, не приносячи очікуваних результатів.

Так, у червні 1985 р. було проведено Всесоюзну нараду з питань науково-технічного прогресу, слідом за якаю Пленум ЦК КП України прийняв постанову про заходи щодо прискорення науково-технічного прогресу в республіці. У серпні 1985 р. газета «Правда» опублікувала спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про широке впровадження нових методів господарювання і посилення їх впливу на прискорення науково-технічного прогресу. «Нові методи» нічого принципово нового не містили і цілком вписувалися у рамки старої командно системи. Нарешті, у листопаді 1985 р, у Києві відбувся Всесоюзний семінар по вивченню досвіду роботи, яка проводиться в Україні щодо ресурсозбереження і поліпшення матеріаломісткості виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу. Відповідно до багаторічної традиції, керівництво УРСР намагалося негайно продемонструвати свою підтримку чергової ініціативи центру, причому діяло традиційними, або, як тоді говорили, «випробуваними часом» методами. «Випробувані» методи не були відкинуті й після ХХVІІ з’їзду КПРС і ХХVІІ з’їзду КП України.

У кінці травня 1986 р. «Правда» проінформувала читачів стосовно постанови ЦК КПРС про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими доходами. Цією постановою було започатковано широку й галасливу кампанію, у яку включилися правоохоронні органи, партійні організації, інші громадські об’єднання. Проте в поле їх зору рідко потрапляли крадії чи хабарники, високопоставлені рвачі і «комбінатори». Найчастіше переслідували тих, хто вирощував на присадибній ділянці і продавав свіжу городину, власноручно виготовлені предмети господарського вжитку, одяг і взуття, надавав різні послуги, щось ремонтував чи налагоджував. Таким чином, переслідували тих, кого за наявності здорового глузду слід було всіляко підтримувати.

Усе це свідчило про прагнення ініціаторів «прискорення» вести його у рамках традиційних виробничих відносин, очищених від «негативних» нашарувань, під якими розумілася будь-яка не контрольована державою ініціатива у сфері господарського життя.

Але наміри керівництва суперечили життєвим реаліям. Горбачовське «прискорення» не могло дати відчутного результату без глибоких якісних зрушень у системі виробничих відносин, розкріпачення особисто ініціативи виробника, перебудови економіки на ринкових засадах.

Єдиним помітним заходом у цьому напрямку був Закон Верховної Ради СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність», прийнятий у листопаді 1986 р. У 1987 р. почався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі. Однак найголовнішої сфери – виробничої-індивідуальна трудова діяльність і кооперативи торкнулися мало.

Не дав очікуваних результатів і прийнятий у 1987 р. Закон про державне підприємство, на який в Україні покладалися великі надії. Союзні міністерства, у віданні яких перебувала переважна більшість промислових підприємств України, не квапилися надавати м самостійність, передбачену Законом.

Щоб утримати їх під контролем, використовувалась система директивного планування, централізований розподіл матеріальних ресурсів, постачання, фінансування і т. ін.

Не вдалося добитися й інтенсивнішого впровадження у виробництво найновіших досягнень вітчизняних і зарубіжних учених, покращити якість і технічний рівень промислової продукції. У 1986 р. промисловість України давала лише 15,9% продукції вищої категорії. На 1987 р. планувалося досягти 18,3%, а реальний результат дорівнював лише 15, 8%. У цих умовах, починаючи з 1987 р., було впроваджено державне приймання готової продукції, яким в Україні було охоплено понад 300 об’єднань і промислових підприємств. Держриймання виявило серйозні вади в якості виробів, що їх випускала промисловість. Тільки після доробки і повторного пред’явлення було прийнято у 1987 р. продукції на 3 млрд. крб., а забраковано – на 9 млн. крб. Врешті-решт, від держриймання – цієї спроби навести порядок у промисловості за допомогою силових методів, які могли дати лише тимчасовий ефект, – змушені були безповоротно відмовитися.

Нічого не було зроблено для структурної перебудови промисловості України, подолання численних деформацій і перекосів. У результаті старі негаразди стали проявлятися все гостріше.

Так, внаслідок дискримінаційної інвестиційної політики центру в другій половині 80‑х рр. зношеність основних фондів підприємств України досягла 55–60%. Зношувався, морально застарівав верстатний парк – справжній фундамент індустрії. Курс ХХVІІ з’їзду КПРС на прискорений розвиток машинобудівного комплексу у дванадцятій п’ятирічці провалився. Кризові явища в промисловості наростали.

Багаторічна тенденція до переважаючого розвитку виробництва засобів виробництва, тобто групи «А», що так і не була зупинена, призвела до того, що понад 20% потужностей промисловості (а за даними деяких дослідників до 30%) працювало на споживчий ринок, тобто випускало товари народного споживання.

Промислова група «А» з неймовірною швидкістю поглинала капітальні вкладення і працювала, так би мовити, «сама на себе». Уряд УРСР зробив спробу примусити підприємства важкої промисловості випускати, поряд із основною продукцією, якомога більше товарів повсякденного попиту. Але, підпорядковані центральним відомствам, ці підприємства відверто ігнорували розпорядження республіканських властей. Авторитет того чи іншого директора у верхах залежав, передусім, від виконання плану по основній продукції.

Становище ускладнювало ще й те, що близько 80% загального обсягу промислового виробництва не мало на території республіки завершеного технологічного циклу. Як і раніше, в Україні вироблялися головним чином напівфабрикати, а готова продукція – за її межами. Це був наслідок цілеспрямованої політики центру, яка ним же і характеризувалася як прогресивна, як об’єктивний процес інтеграції економіки різних союзних республік в рамках «єдиного народногосподарського комплексу».

Як тільки вплив КПРС став слабнути, почали рватися й штучні економічні зв’язки, нав’язані «зверху». Те, що раніше вважалося величезною перевагою економіки СРСР, стало й ахіллесовою п’ятою. Зриви планових поставок, які й за відносно стабільних часів були звичайним явищем, тепер стали набувати епідемічного, грізного характеру. Тисячі так званих «проштовхувачів» «мандрували» від підприємства до підприємства, прагнучи за допомогою умовлянь і щедрих «гостинців» забезпечити відправку на свої заводи того, що вони мали б беззаперечно і безперешкодно одержувати за планом. Існування «проштовхувачів» і зростання їхньої кількості було вірною ознакою кризи так званого єдиного народногосподарського комплексу, початку його розпаду. Ринкова економіка обходиться без «проштовхувачів». Одержавлена радянська без цієї фігури не могла ніяк обійтися.

Процеси перебудови в цей час обмежувалися чисто зовнішніми реорганізаціями. Як і в попередні десятиліття, реорганізації для керівництва КПРС, держави залишалися своєрідною панацеєю від усіх суспільно-економічних хвороб. За х допомогою, не проводячи істотних змін, вони сподівалися досягти запланованих результатів.

Таким чином, у 1986–1987 рр. ніяких істотних заходів щодо реформування економіки та забезпечення й дійсного прискорення зроблено не було. За оцінкою одного з російських істориків, курс на прискорення був спробою «на старезний віз радянської економіки встановити реактивний двигун, який не знали де взяти і як запустити на швидкісну магістраль прогресу».

У результаті з початку одинадцятої п’ятирічки почалося відставання від запланованих темпів. У 1986 р. приріст національного доходу по СРСР становив 2,3%, а у 1987 р. – лише 1,6%. В Україні становище було дещо кращим, і спад ще не охопив головні галузі її економіки. Працелюбність, дисциплінованість і висока кваліфікація робітників, інженерно-технічних працівників і колгоспників дали можливість на деякий час нейтралізувати негативні тенденції, які наростали в народному господарстві СРСР. Однак за умов централізованого розподілу, важелі якого тримали союзні відомства, народ не бачив позитивних результатів своєї праці. Становище з промисловими і продовольчими товарами у республіці погіршувалося. до того ж за умов тісних економічних зв'язків, які контролював і спрямовував центр і які задовольняли насамперед його інтереси, спад виробництва в Україні був також неминучий і незворотний.

Необхідність поглиблення економічних перетворень ставала все очевиднішою.

Спроби радикальної економічної реформи

У 1987–1989 рр. в економічній політиці керівництва стали з’являтися нові тенденції. Одним з найголовніших завдань перебудови її ініціатори оголосили встановлення контролю народу над господарським життям, «передачу економічної влади трудящим» шляхом радикально-економічної реформи. Вважалося, що без цього прискорення неможливе. Це справді так. Експлуатуючи одержавлене народне господарство, бюрократично-централізаторські союзні міністерства і відомства зберігали свою могутність і мали неподільний вплив на всі сфери суспільного життя. Саме тут, в економіці, опір перебудові був особливо сильним, а її здобутки – досить-таки незначними.

Вперше за час перебудови питання про радикальну економічну реформу було поставлене на липневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Розглянувши питання «Про завдання щодо корінної перебудови управління економікою», Пленум відзначив, що головне в радикальній реформі управління – перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахуванні економічних інтересів виробників, широкому використанні економічних методів і демократичних засад управління. Передбачалося розробити правові й економічні основи для забезпечення співіснування державного і незалежного від держави секторів народного господарства, для чого сприяти перетворенню частини державних підприємств на орендні, кооперативні, акціонерні, приватні, змішані, а також з участю іноземного капіталу. Централізоване управління слід було замінити економічним механізмом ринкового типу.

Це була стратегічна мета. Втілення її в реальне життя могло знищити вплив державної бюрократії на економіку. Тільки у цьому випадку центральні відомства могли втратити свій всеохоплюючий контроль над народним господарством. Але саме на цьому напрямку реформ управлінський апарат чинив особливо витончений і сильний опір. Не маючи змоги відкинути реформу «з порога», консервативні сили в центральному апараті і на місцях опрацьовували компромісні варіанти, які б дещо розв’язали ініціативу підприємств і заспокоїли народ, але разом з тим зберегли командні позиції центральних відомств.

Саме така непослідовність і половинчастість була закладена у модель №1 госпрозрахунку, що пропонувалася підприємствам для впровадження. З початку 1989 р. підприємства стали переходити на госпрозрахунок по так званій моделі №2. Серед економістів почалися розмови про створення нової, третьої, моделі. При цьому в промисловості ніяких позитивних змін не відбулося. Навпаки, половинчасті реформи лише вносили дезорганізацію у командно-централізовану і по-своєму логічну систему управління економікою.

Реалізуючи курс на реформування економіки, Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії у квітні 1988 р. затвердила Генеральну схему управління народним господарством. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, більше 80 управлінських організацій середньої ланки, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо. Одночасно, хоча і без належного економічного та правового підґрунтя, розпочалось створення цілого ряду концернів, асоціацій тощо.

Становище в сільському господарстві

Схоже розвивалися процеси і в аграрному секторі економіки. Після ХХVІІ з’їзду КПРС була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Ніяких позитивних змін у сільському господарстві ця постанова не передбачала. Все звелося до створення додатково управлінської структури – Держагропрому – своєрідної бюрократичної надбудови над колгоспами, радгоспами і переробними підприємствами сільськогосподарської продукції. Деякі колгоспи, міжколгоспні та промислові підприємства, прагнучи вийти з-під жорсткої опіки районних агропромів, стали створювати більш прогресивні форми управління. До кінця 1988 р. у 46 районах України замість райагропромів організуються об’єднання, усі справи в яких вирішували ради, утворені партнерами, а управлінський апарат перетворювався з керівного на виконаний. Цей процес викликав опір старих управлінських структур, бо його розвиток неминуче вів до руйнування старої системи управління.

Утворення Держагропрому не послабило гостроти продовольчої проблеми у країні, хоча центральні відомства з притаманним їм казенним оптимізмом звітували про помітне нарощування обсягів продукції агропромислового комплексу України: протягом 1986–1988 рр. на 3,6%. Насправді це нарощування було фіктивним, бо обчислювалися не реальні обсяги товарної продукції, а вартість, яка в умовах підвищення цін на сільгосппродукцію не відображала приросту товарної маси.

Гострота продовольчого питання була додатковим фактором росту соціальної напруженості в суспільстві і змушувала керівництво шукати виходу з кризи. Важливе значення у розробці нової аграрної політики мав відіграти пленум ЦК КПРС, який зібрався у березні 1989 р. Пленум схвалив постанову про розвиток на селі альтернативних форм господарювання: селянських (фермерських) господарств, поширення різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Верховною Радою СРСР були прийняті відповідні закони. Однак реальних результатів це не дало. Колгоспно-радгоспне керівництво чинило опір впровадженню нових форм господарювання на селі. Блокуючись із консервативними елементами в партійних верхах, воно відкинуло пропозицію визнати приватну власність на землю.

Страницы: 1, 2, 3, 4