Контрольная работа: Україна в умовах перебудови

Життєвий рівень в Україні

Політика перебудови створила можливості для розв’язання деяких соціальних проблем. Зросли обсяги державних капіталовкладень в соціальну сферу, що дозволило направити додаткові кошти на спорудження житла, шкіл, лікарень. З’явилась можливість приватизації населенням житла.

У результаті перших господарських перетворень підприємства одержали деяку свободу у вирішенні одного з найважливіших питань – формування фонду заробітної плати. Вони могли її збільшувати за рахунок тієї частини прибутку, яка залишалася після формування інших фондів і відрахувань у бюджет. У 1989 р. середня зарплата робітників і службовців України зросла на 9,4% і досягла 218 крб. У цілому по СРСР такий ріст становив 9,5%, а рівень зарплати – 240 крб. За даними на 1988 р., за оплатою праці робітників і службовців Україна перебувала на восьмому місці серед 15-ти союзних республік.

Оплата праці колгоспників у республіці зросла за 1989 р. на 6% і становила 177 крб., у той час як по СРСР – на 7,7% (196 крб.). За рівнем оплати праці колгоспників Україна стояла на десятому місці в СРСР.

Однак результатом підвищення зарплати стало знецінення грошей, котрі не забезпечувалися товаром. дефіцит виник і на ті види товарів, яких було завжди у достатку. В містах виникли черги за макаронними виробами, різними крупами, милом і т.ін. Наприкінці 1988 р. розрив між грошовою і товарною масою в Україні збільшився до І0 млрд. крб. і мав тенденцію до невпинного зростання.

Це викликало розбалансованість споживчого ринку. Поряд з ним активно зростало вивезення товарів за межі республіки, процвітав «чорний ринок».

Центр відреагував на ці процеси надзвичайно своєрідно: 1 жовтня 1989 р. ЦК КПРС ухвалив рішення підвищити платню працівникам партійного апарату на 50–100%. Крім того, за ними залишалися всі пільги.

За умов гласності про це рішення швидко стало відомо широкому загалу, що призвело до подальшого падіння авторитету партії.

Боротьба навколо економічної реформи 1990 року

У 1990 р. боротьба навколо економічної реформи вкрай загострилася. Головним її змістом було вирішення питання щодо можливості співіснування ринку і соціалізму, господарської свободи і державного контролю. У травні 1990 р. опубліковано урядову програму, що передбачала перехід до ринку при жорсткому контролі держави. Програма була підготовлена під керівництвом академіка Л. Абалкіна, відомого радянського економіста. Але ця програма не була прийнята Верховною Радою СРСР. Депутатів не влаштовувало те, що перехід пов’язувався з підвищенням цін, рішення про яке уряд приймав без урахування інтересів і настроїв Народу. Майбутнє підвищення цін породило ажіотажний попит майже на всі товари. Було вирішено переробити програму і передати її на розгляд Верховної Ради СРСР восени 1990 р.

Паралельно група економістів під керівництвом академіка С. Шаталіна підготувала значно радикальнішу програму переходу до ринку, що одержала назву «500 днів». Верховна Рада СРСР два тижні обговорювала різні варіанти переходу до ринку, але остаточного вибору не зробила. Консервативна більшість парламенту ніяк не бажала погодитися на швидкий перехід до ринку, адже це означало відмову від адміністративних методів управління економікою. Врешті-решт було затверджено «Основні напрями стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки». Це був нежиттєздатний симбіоз на основі обох варіантів програми з помітним переважанням старих директивних методів. Радикальна економічна реформа не змогла подолати шалений опір системи.

Погіршення економічного становища у 1990 році

Поглиблення кризи в економіці виявилося у наростанні темпів інфляції, збільшенні дефіциту державного бюджету. Карбованець перестав виконувати свою функцію. В 1989–1990 рр. надзвичайного поширення набувають натуральні, або, як їх стали називати, бартерні обміни. Підприємства бажали одержати за свою продукцію реальні цінності, а не радянські карбованці, які інакше як «дерев’яними» вже й не називали. За цих умов продукцію направляли насамперед туди, звідки поступали матеріали чи сировина, а не туди, де вона була вкрай необхідна для продовження чи завершення технологічного процесу. Спочатку області, а потім уже й регіони і республіки стали вимагати від підприємств, що знаходилися на їхній території, виконувати перш за все замовлення свого району, а вже потім, якщо щось залишиться, – іншим замовникам. Внаслідок цього одне за одним стали зупинятися підприємства союзного підпорядкування. В економічному фундаменті імперії з’явилися численні тріщини.

Центр робив усе, щоб призупинити цей процес. У вересні 1990 р. М. Горбачов видав президентський указ, який зобов’язував зберегти заплановані на четвертий квартал 1990 р. і на весь 1991 р. господарські зв’язки. До «неслухняних» передбачалося застосовувати надзвичайно серйозні санкції – штрафи, втручання прокуратури. Але цей указ не виконувався, і 14 грудня 1990 р. Президент змушений був підписати новий указ, у якому говорилося про необхідність виконання… попереднього.

Усе це в комплексі призвело до логічного результату: в 1990 р. вперше за багато років в СРСР скоротилися обсяги виробництва. Вперше за повоєнні роки національний дохід України зменшився на 1,5%. А в цілому по СРСР зниження становило 4,0%, в Російській Федерації – аж 5,5%. Економіку серйозно лихоманило.

Таким чином, економічний застій попередніх десятиліть у другій половині 80‑х рр. так і не змінився очікуваним прискоренням. Безсистемна, сумбурна перебудова вела до розвалу народного господарства, ці процеси з кожним місяцем ставали все більш динамічними.

3. Спроби політичних реформ і зростання активності суспільства

Охопивши у кінці 80‑х рр. усі сфери суспільного життя, перебудова досягла найпомітніших результатів у реформуванні політичної системи. Існуючі державні інститути були не в змозі подолати застій в господарському і суспільному житті й прирекли на невдачу численні реформи попередніх десятиліть. Ставало зрозумілим, що потрібна докорінна перебудова системи в цілому. ХІХ партконференція КПРС, яка відбулася 18 червня – 1 липня 1988 р., виступила з пропозицією кардинально реформувати політичну систему. «Сьогодні треба мати мужність визнати: якщо політична система залишиться непорушною, без змін, то ми не справимося із завданням перебудови», – заявив на конференції тодішній лідер М. Горбачов. Осінь 1988 р. принесла нові важливі зміни, Листопадовий (1988 р.) Пленум ЦК КПРС розглянув питання «Про заходи щодо здійснення політичної реформи в галузі державного будівництва. На сесії Верховної Ради СРСР, яка зібралася після Пленуму, було вирішено ґрунтовно змінити структуру, порядок формування та зміст роботи вищих органів влади. Були прийняті відповідні закони, внесені зміни і доповнення до Конституції СРСР. Вищим законодавчим органом держави оголошувався з’їзд так званих народних депутатів. Метою цих змін, на думку їх ініціаторів, було «відновлення повновладдя Рад». Малося на увазі забезпечити поступовий перехід влади на всіх рівнях від партапарату, якому вона безроздільно належала, до конституційних органів – тобто Рад. В разі успіху це мало ліквідувати тоталітарну систему в СРСР.

Одним з найпомітніших результатів перебудови, закріплених ХІХ партконференцією, була «гласність». Це суто радянський термін, що навіть не перекладається на іноземні мови. Означав він щось проміжне між свободою слова, на яку партія так і не наважилася, і тотальним інформаційним контролем, від якого вона під тиском обставин змушена була відмовитися.

З’їзд народних депутатів СРСР

У кінці березня 1989 р., після чотиримісячної передвиборної кампанії, відбулися вибори народних депутатів СРСР. Проводилися вони відповідно до нового «Закону СРСР про вибори народних депутатів». Цей закон давав можливість, маніпулюючи громадською думкою, формувати бажаний склад депутатського корпусу. Право направляти делегатів на з’їзд без виборів отримали партія, громадські організації, в тому числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше від комсомолу, профспілок, ветеранських організацій тощо. Своєрідним «фільтром» стали окружні збори, що проводили попередній відбір кандидатів у депутати, серед яких більшість складали люди, підібрані партапаратом. Ці можливості широко використовували партійні комітети та існуючі старі державні структури в Україні, яким вдалося забезпечити обрання від республіки більшості своїх представників.

Однак незважаючи на це делегатами з’їзду обрано і представників від демократичних сил. Серед них, зокрема, письменники Р. Братунь, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський.

У травні ‑ червні відбувся 1 з’їзд народних депутатів СРСР. На ньому сформовано двопалатну Верховну Раду СРСР. Було введено посаду Голови Верховної Ради СРСР, на яку обрано Горбачова, котрий разом з тим залишився Генеральним секретарем ЦК КПРС.

З’їзд доручив Верховній Раді СРСР підготувати найближчим часом законодавчі акти, у яких би знайшов конкретний і послідовний вираз принцип повновладдя рад. Ці закони мали забезпечити розширення прав та повноважень Рад і безумовне підпорядкування їм виконавчого апарату, чітко розмежувати функції партійних і державних органів і тим самим покінчити з практикою підміни партійними організаціями радянських і господарських органів, створити матеріально-фінансову базу влади рад, передати під їхнє управління підприємства, що виробляють продукцію і надають послуги на місцевому ринку, об’єкти аграрно-промислового комплексу та інших галузей. Однак перші дні роботи з’їзду народних депутатів показали їхню неспроможність вирішити завдання, що постали. Закони, прийняті депутатами, запізнювалися, були половинчасті й до того ж не виконувалися. Партійно-державний апарат не здавав своїх позицій, міцно тримаючи керівництво всіма сферами економіки, політики та культурного життя держави. В народі зростало розчарування, зневіра у спроможність керівництва вивести країну з кризи.

Загострення національного питання в СРСР

Ослабленням старої політичної системи народи Радянського Союзу скористалися для боротьби за докорінний злам існуючої системи національно-державних відносин і досягнення реального суверенітету. Домогтися цього було неможливо без демонтажу унітарного характеру СРСР, подолання диктату союзного центру та знищення тоталітарної політичної системи.

У всіх республіках різко активізувалися національно-демократичні сили, що виявилося цілковитою несподіванкою для комуністичного керівництва. Воно перебувало у полоні ілюзій про безконфліктний розвиток національних відносин, про зближення націй, в результаті якого в СРСР сформувалася «нова історична спільність людей – радянський народ». Дуже повільно, неохоче керівництво усвідомлювало глибину національних проблем в СРСР, необхідність їх докорінної зміни. Так, вересневий (1987 р.) пленум ЦК КПРС констатував, що «негативні явища і деформації проявилися і в сфері національних відносин».

У такій ситуації у вересні 1989 р. відбувся Пленум ЦК КПРС, який розглянув і прийняв платформу ЦК «Національна політика в сучасних умовах». Головним завданням національної політики КПРС проголошувалося зміцнення СРСР як оновленої федеративної держави. Робити це планувалося з центру, шляхом передачі в майбутньому деяких другорядних функцій союзних відомств республікам. З усього було видно, що на радикальне оновлення федерації керівництво КПРС йти не бажало. Його віра у всемогутність центру залишалася непохитною. «Сильний центр – сильні республіки», – так М. Горбачов сформулював ідеальний, на думку парткерівництва, національно-державний устрій майбутньої «оновленої федерації». В умовах, коли республіки були позбавлені суверенітету, такий акцент на повноваженнях центру лише посилював відцентрові, сепаратиські тенденції. Адже було очевидно, що центр добровільно не передасть їх у відання республік могутній воєнно-промисловий комплекс, зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну діяльність, фінансову і грошову систему, визначення стратегії економічного розвитку, інші ключові питання. Їх передбачалося залишити в компетенції центральних відомств. Це означало, що республікам пропонувався формальний, нічим не підкріплений, суверенітет. Реакція національно-демократичних сил на такий підхід до вирішення національного питання була негативною.

11 березня 1990 р. відбулася подія надзвичайного значення, що відкрила новий етап у боротьбі народів СРСР за свою незалежність. Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». На позачерговому третьому з’їзді народних депутатів, який відбувся у березні 1990 р., було прийнято Закон про запровадження посади Президента СРСР. Першим Президентом СРСР з’їзд, як вже згадувалося, обрав Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найвищий пост у партії. Тоді ж згодом була прийнята постанова, яка визнавала недійсними рішення Верховної Ради Литовської РСР. Ця постанова була застереженням іншим республікам.

Розгортання національно-визвольного руху в Україні

1988 і початок 1989 року ознаменувалися активізацією політичного життя в країні. Перебудова, яка до цього була справою партійно-державних верхів, викликала рух «знизу», активні дії широких народних мас. Каталізатором цього руху стала гласність. Союзні, а за ними й республіканські ЗМІ почали публікувати і транслювати інформацію, що раніше була недоступною широкому загалу. Це, зокрема, стосувалося «білих плям» української історії, матеріалів про масові репресії З0–50‑х рр., голодомор, антинародну політику тоталітарної держави. Надбанням історії знову стали імена В. Винниченка, С Петлюри, М Грушевського, Я Курбаса, М. Хвильового. С.Єфремова та багатьох інших.

У республіці стали поширюватися «самвидавські» газети і журнали. Частина з них друкувалася за межами України і віддзеркалювала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. В’ячеслав Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання «Українського вісника». Прагнучи легалізувати журнал, В. Чорновіл звернувся за дозволом в ЦК КПРС, вважаючи, що консервативне парткерівництво України нізащо не погодиться на появу опозиційного видання, «ліберальний» центр не матиме нічого проти. Але офіційна Москва відповіла мовчанням. Що ж стосується властей України, то вони продовжували «розносити» непокірних дисидентів і після проголошення політики гласності.

Відбувалася швидка політизація суспільної свідомості. Почали виникати незалежні від владних структур і КПРС громадські об’єднання, які відбивали настрої й інтереси різних соціальних верств, так звані неформальні групи й об’єднання.

Вже через кілька днів після закінчення ХІХ партконференції (початок червня 1988 р.) у Львові пройшла серія багатотисячних мітингів, у яких взяли участь представники творчих спілок, національно-культурних об’єднань, міськкому комсомолу, УГС та ін. Провідною темою виступів на мітингах були питання демократизації суспільства та національного відродження.

Не випадково, що саме в Західній Україні партійно-державне керівництво вперше спробувало силовими методами придушити наростання народної активності. 4 серпня 1988 р. загін міліції особливого призначення розігнав несанкціонований мітинг у Львові, десятки людей були побиті. Серед жертв розправи виявився і член ініціативного комітету мітингу, комуніст Ярослав Путько. Було очевидно, що розправа була викликана страхом влади перед неконтрольованою активністю народу і прагненням стримати її.

Але бажаного результату власті не досягли. Зі Львова мітингова хвиля покотилася на Схід. Так, у Києві 13 листопада 1988 р. відбувся 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам. Було порушено питання про притягнення до відповідальності посадових осіб за приховування справжніх наслідків чорнобильської катастрофи. Екологічні мітинги пройшли в багатьох містах України. Як і в усіх попередніх випадках, влада не наважилася заборонити їх.

Нові громадські об’єднання. Закон про мови

Важливою подією в житті республіки стала поява восени 1988 р. незалежних від партійних структур політклубів. Їх учасники, переважно молодь, намагалися самостійно, без «спрямовуючого» втручання парткомів, розібратися в актуальних проблемах суспільного життя, проаналізувати різні, у тому числі й буржуазні, «антикомуністичні» концепції та погляди в галузі політики, філософії, історії, економіки.

Одночасно відбувалося формування інших не підконтрольних КП України організацій. У лютому 1989 р. у Києві відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, у травні 1989 р. республіканська установча конференція Українського історико-просвітнього товариства «Меморіал». Ці товариства швидко створили розгалужену мережу місцевих організацій, які активно включалися у громадсько-політичне життя.

Тодішнє парткерівництво, очолюване В. Щербицьким, насторожено і вороже зустріло вибух неконтрольованої політичної активності в республіці. Особливо яскраво це проявилося у ставленні ЦК КПУ до Руху. Незважаючи на те, що ця організація була менш радикальною, ніж прибалтійські народні фронти, і навіть погоджувалася визнати керівну роль компартії України, у республіканській і місцевій пресі, на телебаченні, радіо проти неї було розгорнуто кампанію тенденційної критики. Особливо посилилася вона після обнародування 16 лютого 1989 р. проекту програми Руху. Керівництво КП України взяло курс на політичну боротьбу й ізоляцію Руху. До антирухівської кампанії партійні комітети прагнули залучити робітничі колективи, колгоспників, інтелігенцію. Консервативні кола партійного апарату – ядро тоталітарної системи – прагнули зберегти повний політичний контроль над республікою і вести реформу політичної системи, виходячи насамперед із своїх інтересів.

У жовтні 1989 р, Верховна Рада УРСР, котра перебувала під повним контролем і Компартії України, практично одностайно прийняла Закон Української РСР про мову, яким українській мові було надано статус державної. Водночас гарантувалися всі умови рівноправного розвитку і використання в республіці мов інших національностей. Російська мова визнавалася мовою міжнаціонального спілкування народів колишнього СРСР. Про необхідність такого закону в демократичних колах говорилося давно. Але прийняття цього закону в Україні стало можливим лише після вересневого (1989 р.) Пленуму ЦК КПРС, який постановив, що статус державної може отримати мова корінної нації союзної чи автономної республіки.

Шахтарський страйк 1989 року

Невдале реформування економіки, непослідовність у лібералізації суспільно-політичного життя призвели до наростання соціальної напруженості. Новим явищем суспільного життя стали страйки шахтарів, що розпочалися влітку 1989 р. Вони Засвідчили про початок відродження робітничого руху, але в новій якості. Головною причиною страйків була невирішеність багатьох економічних і соціальних питань. У зв’язку з здійсненою в народному господарстві республіки в 50-ті рр. переорієнтацією промисловості з вугілля на газ змінилася і структура капіталовкладень. Протягом двох десятиліть 250 з 400 шахт Донбасу працювали без реконструкції, технічна оснащеність їх була надто низькою. Частка ручної праці шахтарів складала 53%, високою була смертність від нещасних випадків. Постійно зростав робочий день. Замість офіційних 6 годин він іноді становив 10–11.

Страйк розпочався 15 липня 1989 р. на шахті «Ясинуватська-Глибока». Через кілька днів страйкувало вже 193 шахти. У деяких місцях поряд з економічними (підвищення зарплати і поліпшення умов праці) висувалися й політичні вимоги. 22 липня було підписано угоду між шахтарями та урядом СРСР, який пообіцяв виконати вимоги страйкуючих. Шахтарі вимагали гарантій. Вони організували делегацію з членів страйкому та воїнів – ветеранів афганської війни і відправили і до Москви. На зустрічі представників страйкомів з Донецька, Тореза, Сніжного, Львівсько-Волинського басейну з М. Рижковим такі гарантії було отримано. Документ підписав також і М. Горбачов. У Москві делегація шахтарів зустрілася з Б. Єльциним, авторитет якого вже тоді був високим. Незважаючи на підтримку М. Горбачова, який заявив, що виступ шахтарів є продовженням реформ, серйозного обговорення на Верховній Раді це питання не мало. З часом страйкова боротьба ще більше посилилась. Відмінною рисою страйків цього періоду стала політизація вимог. Шахтарі, колективи інших галузей господарства, які їх підтримали, вимагали ліквідації парткомів на підприємствах, націоналізація майна КПРС, відставки уряду, деполітизації правоохоронних органів. Справляючи помітний вплив на динаміку політичних процесів, страйки шахтарів разом з тим призвели до значних економічних втрат. Прямі збитки від страйків лише у 1989 р. склали 17 млн. тонн вугілля.

Страницы: 1, 2, 3, 4