Курсовая работа: Значення і роль реформи Ехнатона, як втілення єгипетської системи вірувань у Бога Атона

2)         "Двір Атона" - особистий храм сім'ї фараона, розташований в палаці недалеко від особистих спокоїв Аменхотепа IV;

3)          "Покров Ра" - храми, присвячені матери Ехнатона Тії і його дочкам. Призначення цих храмів неясне;

4)          "Проводи Атона на спокій" - храм вечірніх богослужінь, де головною жрицею була сама Нефертіті.

Для староєгипетського атонізма характерні дві основні ознаки або, точніше, дві релігійні засади. Перший з цих засад - любов до "земного" життя. Культ земного життя хоча і прямо не протиставив замогильному культу, але явно над ним запанував.

 На ахетатонских стелах, та на стінних розписах Ахетатонського палацу - усюди зображається любов Ехнатона і Нефертіті, їх батьківська ніжність до дочок. У ахетатонском мистецтві вперше в історії Єгипту з'являється пейзаж, прославляється краса природи. Багато залів палацу було розписано в "пейзажному" стилі: по підлозі в'ється стежина, бічні стіни - чагарники очерету, вище - небо, по якому літають птахи.

Віра в потойбічне життя в період атонізма не була пов'язана з культом Осиріса. Сонцепоклонники вважали, що душа померлого проводить день серед живих людей, а вночі йде на спокій.

Друга засада релгії - любов до "істини". Вимога "слідувати у всьому тільки істині" найяскравіше відбилося на мистецтві: на противагу багатовіковим традиціям монументализма і ідеалізації що зображається, ахетатонские рельєфи, скульптури, розписи були підкреслено натуралістичні і наповнені динамікою.

Спочатку натуралізм виступав навіть в утрируваній формі, але в період "пізніх сонячних картушів" утрировка зникає. М.Е.Матье відзначає із цього приводу: "Такий шлях розвитку мистецтва ... був закономірний. Новий стиль з його особливостями виник як декларативне проголошення розриву з традиціями і наочний засіб боротьби з минулим. Але оволодіння новими художніми формами було нелегким завданням для майстрів. Від звичних, покоління композицій, що передавалися, зовнішностей, ліній, доводилося переходити до інших, міцно щепленим естетичним нормам, що часто суперечать. Не дивно тому, що на першому етапі розвитку, крім полемічної утрировки, твори відрізняються також невідповідністю частин фігур, різкістю ліній, незграбністю контурів. Відчувається, що майстри не упевнені в правильності творчого шляху. Проте загальна реалістична спрямованість мистецтва Ахетатона, що знаходила підтримку в ідеології придворного середовища, допомогла художникам подолати і первинну загостреність, і деяку розгубленість перед нововведеннями".

Остання обставина дозволяє зробити вивід, що нова релігія, запропонована Ехнатоном, частково була атеїстичною (якщо розуміти під атеїзмом систему вірувань, що припускає відсутність богів, Бога або іншої духовної суті, визнає пріоритет матеріальних об'єктів і явищ). Стародавні єгиптяни взагалі тяжіли до атеїзму, або, точніше сказати, до пантеїзму. Безсмертя душі вони пов'язували із збереженням тіла і матеріальних предметів, що належать покійному. Світогляд їх було світлим і радісним, а уявлення про світ іншому в принципі відображали образи цього світу.

Ехнатон з'явився першим в історії людства засновником релігії нового типу, що сповідає єдинобожіє і що визнає єдину вищу духовно-матеріальну субстанцію - Сонце. Але цей передвісник майбутніх великих монотеїстських систем виявився дуже передчасним. Його ідеї не укорінялися в єгипетському суспільстві. Об'єктивних чинників, стимулюючих радикальні ідеологічні зміни, було мало.

Давньоєгипетська цивілізація зберігала свою могутність. Щорічні розливи Нілу, що удобряють грунт родючим мулом, забезпечували стійкість традиційного сільського господарства. А численні жерці, що залишилися поза своїми вівтарями і храмами, позбавлені привілейованого положення, перетворилися на лютих супротивників реформ Ехнатона.

Тому боротьба Ехнатона проти вищого фіванського жрецтва викликала глухий, а іноді і активний опір з боку тієї частини населення країни, яка підтримувала вище фіванськоє жрецтво та правителів номов. Рабовласницька знать номів, незадоволена новим курсом урядової політики, складала змови і навіть замишляла замах на сміливого реформатора-фараона. На це указує одне зображення, що збереглося на стінах гробниці начальника столичної поліції Маху. Ми бачимо тут, як Маху привозить до везіру і інших вищих чиновників важливих державних злочинців: одного єгиптянина і двох іноземців. Задоволений розкриттям змови і арештом головних призвідників, везір благословляє бога Атона і царя. Розкриття цієї змови, Маху зобразив цю сцену на стінах своєї гробниці [[50], с. 88].

Релігійна реформа, проведена Ехнатоном, не привела до бажаного результату. Ехнатону вдалося лише на якийсь час зломити могутність фіванського жрецтва і рабовласницької аристократії номів. Наступники Ехнатона не змогли утримати в своїх слабких руках прапор реформи. Один з них, Тутанхамон, примушений був поступитися домаганням фіванського жрецтва, відновити культ Амона і навіть відповідно з цим змінити своє ім'я «Тутанхамон».

У гробниці Тутанхамона, відкритій в Долині царських гробниць біля Фів в 1922 р., було знайдено величезну кількість дорогоцінних і високохудожніх предметів і зображень. У розкішній золотій труні, яка у свою чергу лежала в цілому ряду інших похоронних ящиків, покоїлася мумія Тутанхамона, померлого в молоді роки. Чудові предмети, виявлені в цій гробниці, майже незайманій ні рукою часу, ні рукою грабіжника, яскраво малюють подвійну і компромісну політику цього юного царя, що цілком підпав під вплив фіванських жерців. На спинці свого трону цар зобразив себе під променями сонячного диска, бога Атона, тим самим як би виступаючи поборником амарнськой реформи. Проте в своєму великому написі, виявленому у фіванськом храмі Амона, він виступає як ревностного прихильник фіванського жрецтва. і ліквідатора амарнськой реформи. У яскравих фарбах описує він ті лиха, які зазнавав Єгипет при царі-єретику, «коли храми були покинуті», і з гордістю оповідає про те, як він відновив зображення богів Амона і Пта і знову відбудував їх храми, щедро нагородивши їх багатствами: «всі володіння храмів збільшивши удвічі, втричі і вчетверо, наділивши їх сріблом, золотом, лазуритом, бірюзою, рідкісними коштовними каменями, царськими полотнами, білим одягом, тонкими тканинами, оливковим маслом, пахощами...» [[51]11, с. 79], нарешті, у великій кількості рабами і рабинями, захопленими під час воєн. Так епоха релігійних реформ закінчилася повною перемогою фіванського жрецтва.

Очевидно, при проведенні своєї реформи Ехнатон не мав достатньої соціальної опори для того, щоб завдати остаточного удару пануванню жрецької аристократії. Середні верстви населення, на які спирався Ехнатон, були ще слабкі, нечисленні і абсолютно не організовані. Широкі маси народу зберігали прихильність до старих форм релігії. Тому Ехнатон при проведенні своєї реформи був примушений зберегти стародавні форми заупокійного культу і стародавні уявлення про загробний світ. З іншого боку, жрецька аристократія була сильна своїми багатствами і своєю згуртованістю. Цим пояснюється невдача амарнськой реформи.

3.2 Царювання Хоремхеба

Остаточним ліквідатором релігійної реформи, проведеною Ехнатоном, є Хоремхеб, що вважається засновником XIX династії фараонів. Хоремхеб належав до аристократичного роду номархов Алебастронполя, будучи, таким чином, представником номової знаті, тісно пов'язаної з витим жречеством. У царювання Ехнатона Хоремхеб займав ряд адміністративних і військових посад. При слабких наступниках Ехнатона Хоремхеб, поступово підносячись по сходах посад і звань, зайняв ряд найбільших постів в державі.

При Тутанхамоні він займав високий військовий пост, командуючи військами під час азіатського походу. Цілком можливо, що в цю епоху вся реальна влада знаходилася в його руках. Він називав себе «найбільшим з великих, наймогутнішим з могутніх, більшим владикою народу... обранцем пануючих, що очолює над Обома Країнами в управлінні, воєначальником над воєначальниками двох країн». Його політичний вплив в цей час був досить значним. Зосередження посад в руках Хоремхеба дало йому можливість, спираючись на фіванськоє жрецтво, провести державний переворот.

Захопивши царську владу , Хоремхеб зобразив цю узурпацію як виконання безпосередньої волі богів. У своєму написі він пише про те, що «серце... бога... побажало звести свого сина на свій вічний престол і тому бог пройшов з тріумфуванням до Фів... зі своїм сином в обіймах... щоб привести його до Амону, щоб вдягнутися його в сан пануючого». Проте Хоремхеб повинен був так чи інакше узаконити своє насильницьке захоплення верховної державної влади. З цією метою він одружився з царівною Мутноджмет, сестрою дружини Ехнатона [[52], с. 37]. Протягом всього царювання Хоремхеб постійно прагнув підкреслювати законний характер своєї влади. Так, в одному написі він називає фараона Тутмоса III «отцем своїх батьків», а на восьмому році свого царювання, як вірний нащадок своїх великих попередників, він відновлює гробницю Тутмоса IV. Цим він прагнув як би особливо підкреслити свій безпосередній зв'язок з фараонами XVIII династії.

Захопивши владу в свої руки, Хоремхеб відкрито оголосив себе прихильником вищого фіванського жрецтва, відновивши одночасно з цим культ фіванського бога Амона. Очевидно, виконуючи вимоги жерців Амона, Хоремхеб почав повну ліквідацію амарнськой реформи і всіх її залишків. Знищуючи культ Атона і переслідуючи його прихильників, він зрадив прокляттю пам'ять Ехнатона. У одному написі цього часу мовиться: «Горе тому, хто нападе на тебе (Амон)! Твоє місто існує, а нападаючий на тебе скинутий. Прокляття на того, хто грішить проти тебе, де б то не було... Сонце того, хто тебе не знав, закотилося, а того, хто знає тебе, - сяє. Святилище того, хто нападав на тебе, лежить зруйнованим в мороці, а вся земля осяяна світлом».

Місто, побудований Ехнатоном, було покинуте жителями і зраджене руйнуванню, а ім'я Ехнатона і його бога Атона знищувалося на всіх пам'ятниках і було зраджене прокляттю. Ехнатона почали називати «злочинцем з Ахетатона». Роки його царювання були зараховані до років царювання інших царів.

Слід зазначити, що якщо Херіхор і Піанх використовували релігію в політичній боротьбі за владу як засіб для применшення авторитету фараона, то з протилежною метою використовував релігію Ехнатон.

Фараон Аменхотеп IV (Ехнатон) як особа, як політичний діяч, як релігійний реформатор і мислитель вже давно по разному оцінюється дослідниками. У нім бачать і першого відомого в історії видатного політика, і релігійного фанатика, і мрійника-ідеаліста, і жорстокого, обачливого правителя-деспота. У внутрішній політиці Ехнатона ми стикаємося з явищем абсолютно особливого порядку, втім вельми характерним для деспотичних суспільств з громіздкою бюрократичною структурою державного управління. У подібних суспільствах - а до їх числа, поза сумнівом, може бути віднесений і давній Єгипет часу Ехнатона - адміністративна машина держави, що налічує в своєму складі величезне число чиновників різного рангу, здатна в певних обставинах набувати як би самостійне положення не тільки по відношенню до народу, над яким вона підноситься як якась велетенська гора, але і по відношенню до свого творця і керівника. Надмірно посилившись, ця адміністративна машина починає з часом діяти і на того деспота, інтереси якого вона повинна захищати.

Виникає можливість «конфлікту» між деспотом і його ж власною адміністрацією, «конфлікту», який допускає дозвіл в ту або іншу сторону але зазвичай закінчується на користь верховного суверена, причому в останньому випадку природне використання самих крайніх, жорстоких, варварських методів з метою придушення і приведення до покірності норовистих слуг деспота [[53], с. 52].

Найбільш простим способом дії в подібних ситуаціях на норовистих чиновників є заміна їх «новими людьми» принципово нічим що не відрізняються від «старих», та зате цілком покірними що висунув їх владиці.

Відбувається своєрідне «чищення» адміністративного апарату, в ході якого «старі» «укорінені» на своїх посадах і такі, що стали норовистими чиновники замінюються «новими», слухняними функціонерами, готовими беззаперечно виконувати накази свого пана. Нічого принципово нового (тим більше прогресивного або демократичного) у подібних адміністративних «революціях» не виявляється і не може виявитися, оскільки так звані «нові» адміністратори з часом повністю уподібнюються своїм попередникам, а вся державна система залишається без змін. У результаті «неминуче» примирення «нових» діячів з «старими», і все суспільство в цілому після якогось періоду різкого струсу продовжує йти старим шляхом до чергового адміністративного «вибуху», організовуваного деспотом, що підбирає для себе більш зраджених слуг.

Все це нам представляється вельми характерним для державних утворень розділ яких «обмежувала» лише норовистість, що часом виявляється (нехай навіть боязко виражена) його ж власних слуг. Думається, що і в соціальній основі «конфлікту», що потряс староєгипетське суспільство при Ехнатоні, лежали ті ж чинники чому і хід цього «конфлікту» в цілому відповідав вищесказаному. Царські чиновники стали хабарниками і вимагачами як представники надмірно великій владі».

Аменхотепа IV (Ехнатона) не можна уявляти собі тільки як людини «не від світу цього» - релігійного фанатика і мислителя, нібито чужого інтересам реального життя. Не дивлячись на філософськи умоглядну забарвленість свого інтелекту, Ехнатон явно був і вельми розсудливим політиком і енергійним, рішучим, владним адміністратором, швидкий успіх діяльності якого значною мірою був його особистою заслугою. Релігійна реформа Ехнатона, як би високо ні оцінювати її у філософському плані, поза сумнівом, мала політичну підоснову і політичну мету оскільки її основним завданням було ідеологічне обгрунтування політичних устремлінь фараона-деспота.

Найбільшу ненависть Ехнатона викликав могутній і авторитетний культ фіванського Амуна-Ра, царя богів, і саме, як відомо, він піддався самим запеклим переслідуванням. По всій країні в написах знищували всяке нагадування про ще так недавно прославленому божестві. Не було пощаджено і ім'я отця Ехнатона Аменхотепа III, що містило слово «Амун». Реформатор в цей же час відмовився від свого первинного імені «Аменхотеп», проголосивши себе Ехнатоном. «Атоновський» і «антіамуновський» фанатизм Ехнатона з роками ставав все більш нетерпимим. Проте за всім цим ховалася цілком прозаїчна, «земна» політична мета, яку переслідував реформатор з самого початку свого царювання, - ідеологічне обгрунтування претензій на виняткову велич своєї влади [[54], с. 131]. Навіть якщо він сам і не усвідомлював це в грубо відвертій формі, об'єктивно це було саме так.

Відмовившись на другому етапі здійснення своєї реформи від поняття «бог», «воцарів» Атона, Ехнатон добився повної реалізації своїх політичних задумів. Відтепер «царь»-«батько» Атон і «царь»-«син» Ехнатон могли неподільно володіти всім- світом природно не зважаючи на які-небудь умовності і забобони, що бентежили самолюбність не цілком легітимної царственої сім'ї.

«Контакт» Ехнатона з Атоном носив абсолютно винятковий характер. Так, «цар» Атон, «царююче» променисте сонце, був вознесений на недосяжну висоту, але, з іншого боку, цей же всемогутній і єдиний небесний володар був максимально наближений до свого «сина» - фараона. Ехнатон оголосив себе верховним жерцем Атона особливим даром пізнання волі свого «отця», що володіє.

Істотну зміну зазнало релігійне трактування особи фараона з кінця правління царів IV династії і особливо з початком V династії, коли в зв'язку із затвердженням геліопольського культу сонячного бога Ра верховний земний

Владика Єгипту за життя виявився догматично «зведеним» до положення «сина» Ра (а згодом до положення «сина» всіх богів і богинь країни). З кінця епохи Стародавнього царства фараон «був як і раніше Гором, як проголошують його титули, проте він був також сином Ра, створеним в результаті шлюбу з божеством». Мова не йшла відтепер про повну невизнанню божественного характеру особи фараона. Так далеко справа не зайшло. Просто божественність фараона як би отримала нижчу оцінку в порівнянні з абсолютною надприродною потужністю божественних «батьків» земного володаря Єгипту. Як «син» богів і богинь всесвіту, фараон став догматично трактуватися декілька менш могутнім, ніж раніше, і саме в цьому факті полягала певна політична небезпека для царської влади, оскільки з'явилася можливість протиставляти її авторитету вищий авторитет божественних «батьків» фараона. Звичайно, відмічене нами зараз обставина зовсім немає що зумовив всю історію розвитку єгипетської держави після епохи Стародавнього царства. Навпаки, добре відомо, що влада обожнюваного фараона, причетного до надприродного світу його божественних «батьків», як правило, булла виключно велика і авторитетна не в останню чергу унаслідок визнання його особливих якостей як «сина» всіх богів і богинь Єгипту, як божественного посередника між богами і людьми. «Синове» положення фараона (з точки зору релігійної догми) в світі богів автоматично не тільки не приводило до дискредитації його царственого авторитету, але навіть цей авторитет майже завжди укріплювало. (По суті справи бути божественним «сином» означало для фараона підноситися над всіма своїми підданими.)

Проте в критичних ситуаціях доктрина про божественне «синівство» фараона все ж таки могла бути використана супротивниками царської влади. І ми знаємо, що саме так і трапилося в кінці епохи Нового царства, за часів верховних фіванських жерців Херіхора і Піанха. Релігія в давньому Єгипті була єдино можливою світоглядом, єдино можливим ідеологічним чинником суспільства [[55], с. 54].

Недивно, якщо саме релігія і використовувалася в давньому Єгипті в якості ідеологічної «зброї» політичної боротьби. Яке застосування ця «зброя» отримала у Херіхора і Піанха, політичних супротивників фараонного державного централізму, ми вже показали: фараон був теоретично зведений до положення людини нікчемного порівняно з його «отцем» - Амуном-Ра, царем богів. З прямопротилежною метою - для зміцнення авторитету фараонної влади - булла використана релігія Ехнатоном. Ми не знаємо і, ймовірно, ніколи не дізнаємося всіх конкретних деталей зіткнення Ехнатона з тими, що протидіяли йому політичними силами. Можна думати, що сили ці були зосереджені у старої столичної адміністрації, вищі представники якої без належної пошани відносилися до Ехнатону і до його найближчого сімейного оточення. Мабуть, в якості політичної зброї була використана проти Ехнатона, а можливо, і проти його найближчих попередників і теорія «синівства» фараона (у плані применшення авторитету пануючи порівняно з авторитетом великих богів всесвіту, і перш за все в порівнянні з авторитетом могутнього Амуна-Ра, царя богів). «Відповідь» Ехнатона була рішучою і виключно сміливим. Ехнатон не тільки відкинув всіх старовинних богів і богинь Єгипту протиставивши їм «свого», нового небесного владику Атона, але і відмовився по суті від визнання самого миру богів - богів, що стоять над фараоном. Ехнатон максимально наблизив до себе Атона, якого він вибрав як свого небесного «отця», але «отця» позбавленого переваг божественної суті і абсолютно не небезпечного своєму «синові» - фараонові, оскільки саме цей «син» і був його творцем і пропагандистом. Атон як «отець» Ехнатона оув такий же «цар», як і його «син». Вони були повністю єдиносущні один одному, і лише вікові критерії визначали взаємини в цій «царственш» сім і.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6