Учебное пособие: Фінанси та фінансова система

Фінанси місцевих органів влади є фіскальним інструментом. Це дозволяє забезпечувати ці органи ресурсами для розв’язання завдань, що на них покладаються. Фінанси місцевих органів влади є також інструментом забезпечення суспільних послуг та забезпечення економічного росту.

Фінанси місцевих органів влади охоплюють:

1.  Місцеві бюджети – містять в собі надходження і витрати на виконання повноважень органів влади АР Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати складають єдиний баланс відповідного бюджету.

2.  Позабюджетні кошти місцевих органів влади – являють собою позабюджетні фонди місцевих органів влади, валютні та резервні фонди. Утворення і визначення статусу позабюджетних фондів є виключно компетенцією рад будь-якого рівня. Місцеві держадміністрації забезпечують надходження коштів до цих фондів та їх раціональне використання з наступним інформуванням відповідної ради народних депутатів.

3.  Комунальний кредит – це тимчасово вільні у суспільному виробництві кошти, які позичають місцеві органи влади у фізичних та юридичних осіб. В Україні використовують 2 форми комунального кредиту:

-  комунальні облігаційні позики;

-  комерційний банківський комунальний кредит.

 Емітентом облігацій комунальної позики являються економічні комітети, створені при міськвиконкомах, а гарантом – фінансові управління цих виконавчих комітетів. Отримані від позик кошти місцеві органи влади спрямовують на житлове будівництво, будівництво метрополітенів та ін. потреби місцевих органів влади.

         Банківські комунальні кредити місцеві органи влади можуть отримати в установах банків, проте відсотки, за якими такі кредити надаються, на сьогодні є надто високими.

4.  Фінанси комунальних підприємств.

Основну частину фінансів місцевих органів влади являють фінансові ресурси підприємств, які є власністю цих органів. В Україні органи місцевого самоврядування отримали право мати свою власність, така форма власності отримала назву комунальної. Суб’єктами права комунальної власності в Україні були визнані усі місцеві ради відповідних адміністративно-територіальних одиниць, утворилося кілька видів комунальної власності: комунальна власність областей, міст, районів, районів у містах, сіл і селищ.

Майно, ресурси, земля та кошти комунальних форм власносності стали власністю територіальної громади. Комунальне майно не відноситься до державного майна і є самостійною формою власності.

Комунальний сектор в Україні охоплює промисловість, сільське господарство, транспорт, зв’язок, будівництво, торгівлю, громадське харчування, житлово-комунальне господарство та ін. галузі.

Використання фінансових ресурсів підприємств комунальної власності має свої особливості. Їх прибуток розподіляється у порядку, визначеному місцевими Радами, згідно зі статутом підприємств. Прибуток підприємств комунальної власності підлягає оподаткуванню і згідно законодавства 100% податку на прибуток комунальних підприємств, зараховуються до бюджету місцевих Рад того рівня, якому належать ці підприємства.

Місцеві Ради можуть надавати пільги або звільняти від оподаткування підприємства комунальної форми власності. Комунальні підприємства в Україні мають самостійні фінансові баланси, їх рахунки не об’єднуються з бюджетними рахунками органів місцевого самоврядування.

2.  Місцеві бюджети України.

Головним інститутом в системі фінансів місцевих органів влади є місцевий бюджет. Структура місцевих бюджетів визначається адміністративно-територіальним поділом України. Кожна самостійна адміністративно-територіальна одиниця створює власний бюджет, який є фінансовою основою діяльності місцевих органів влади.

Згідно з існуючим територіальним устроєм до місцевих бюджетів належать республіканський бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районі, міські, селищні та сільські бюджети. Це фонди фінансових ресурсів, що зосереджені в розпорядженні місцевих Рад народних депутатів та органів місцевого і регіонального самоврядування. Компетенція кожного з них в галузі бюджету і фінансів розмежована. Всього місцевих бюджетів в Україні понад 12 тисяч. Найчисельніша група - це сільські, селищні та міські бюджети.

3. Доходи місцевих бюджетів.

Серед доходів місцевих бюджетів виділяють власні, закріплені та регульовані..

До власних відносять доходи, які формуються на території, підвідомчій відповідному місцевому органу влади та згідно з його рішеннями. Власними є місцеві податки, збори та платежі, що встановлюються місцевими органами влади, доходи комунальних підприємств, доходи від майна, що належить місцевій владі та інші.

Закріплені доходи - це доходи, які закріплюються за певним бюджетом. Закріплені доходи зараховуються до місцевих бюджетів згідно законодавчих актів, які регулюють бюджетну систему країни та бюджетний процес.

 Регульовані доходи - це доходи, які розподіляються між різними рівнями бюджетної системи. Окремі доходи можуть бути закріплені і регульовані. Уточнення переліку закріплених та регульованих доходів місцевих бюджетів в Україні здійснюється в процесі ухвалення щорічних законів про Державний бюджет України.

Склад доходів АР Крим, обласних та районних бюджетів, які враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів:

1).Для забезпечення реалізації соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи АР Крим та обласних бюджетів, які формуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, формуються за рахунок:

-  25% прибуткового податку з громадян, що справляються на відповідній території;

-  25% плати за землю, що справляється на відповідній території;

-  плати за ліцензії на впровадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються Радою міністрів АР Крим та обласними державними адміністраціями.

   2).Для забезпечення реалізації соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи районних бюджетів, які формуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, формуються за рахунок:

-  50% прибуткового податку з громадян, що справляється на території сіл, селищ, міст районного призначення та їх об’єднань;

-  15% плати за землю, що сплачується на території сіл. Селищ, міст районного призначення та їх об’єднань;

-  плати за ліцензії на впровадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються районними державними адміністраціями;

-  плати за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється державними адміністраціями;

-  надходження адміністративних штрафів, що накладаються районними державними адміністраціями або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями.

Доходи місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів:

1).місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування;

2).100% плати за землю – для бюджетів міст Києва та Севастополя; 75% плати за землю – для бюджетів міст АР Крим та міст обласного значення; 60% плати за землю для бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань;

3).податок з власників транспортних засобів;

4).надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами;

5).податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

6).плата за забруднення НПС;

7).кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власносності;

8).фіксований с/г податок у частині, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

9).плата за оренду майнових комплексів, що знаходяться у комунальній власності;

10).надходження від грошово-речових лотерей;

11).податок на прибуток підприємств комунальної власносності;

12).інші надходження, передбачені законом.

4. Видатки місцевих бюджетів.

5. Фінансові проблеми місцевих бюджетів.

Найбільш масштабною фінансовою проблемою місцевої влади в Україні є так звана проблема “бідних” і “багатих” територій. ЇЇ суть полягає у тому, що адміністративно-територіальні утворення, на які поділена кожна держава, мають різну податкову базу і фінансовий потенціал. Це наслідок нерівномірності територіально-ресурсного потенціалу та продуктивних сил.

Території, які мають більш потужну податкову базу, обстоюють права на переваги у самостійному формуванні доходної частини своїх бюджетів. Навпаки, “бідні” території апелюють до центральної влади з вимогою – збільшити фінансову допомогу. Так виникають протиріччя між “бідними” і “багатими” територіями при розподілі і перерозподілі національного доходу. Арбітром у цій суперечці виступає центральна влада, яка змушена проводити політику бюджетного вирівнювання. Цей напрямок фінансової політики держави має надзвичайно важливе значення для збереження територіальної цілісності країни, єдності її бюджетної та податкової системи.

Окрім, проблеми “багатих” та “бідних” територій місцеві органи влади мають проблеми, такі як:

-  хронічна нестача фінансових ресурсів;

-  прихований дефіцит місцевих бюджетів;

-  нестабільність доходних джерел.

Тема 7. Фінансове забезпечення соціальних гарантій населенню.

1.  Фінансовий аспект соціальних гарантій.

2.  Cоціальне забезпечення населення України.

3.  Фінансування системи соціальних гарантій населенню.

1.  Фінансовий аспект соціальних гарантій.

Кожному громадянину в будь-якій країні потрібні соціально-економічні гарантії, які закріплюються в законодавчих актах.

В Україні соціально-економічні гарантії охоплюють три напрями:

а) держава гарантує кожному громадянину, який зайнятий трудовою діяльністю, нормальний рівень благополуччя через мінімальний рівень заробітної плати, посильні податки та невтручання в підприємницьку діяльність, що відбувається в межах чинного законодавства;

б) задоволення пріоритетних потреб суспільства, самостійне задоволення яких держава не може довірити кожному громадянину окремо. До таких потреб відносять отримання загальної освіти, виховання дітей і підлітків, проведення культурно-просвітницької роботи, підготовка кадрів, організація охорони здоров’я і розвиток фізичної культури тощо. Держава гарантує задоволення перелічених потреб за рахунок бюджету, в мінімально достатніх розмірах та у формі безплатних послуг;

в) вирівнювання рівнів життя окремих груп населення, недостатня забезпеченість яких пов’язана переважно з причинами, що не залежать від їхніх трудових зусиль. Такими причинами можуть бути навантаження утриманців на працездатних, стан здоров’я, вік, втрата роботи, кризові явища в економіці. Формами задоволення відповідних потреб є пенсії, матеріальна допомога, стипендії, грошові виплати та їх індексація, пільга з податків, платежів і послуг тощо.

Механізм соціальних гарантій полягає в тому, що вилучаючи у громадян частину створеного ними національного доходу, держава повертає їм блага і послуги у формі освіти, дошкільного виховання, охорони здоров’я, культурного обслуговування, соціального страхування і забезпечення. За рахунок вилученої у громадян частини національного доходу держава надає певну кількість благ і послуг тим громадянам, які за фізичними даними не спроможні самі забезпечити всім необхідним (пенсії інвалідам з дитинства, утримання будинків для інвалідів і людей похилого віку, надання різних видів допомоги).

2. Соціальне забезпечення населення України.

Національна система соціального забезпечення населення охоплює:

- реалізацію прав громадян на працю і на допомогу з безробіття;

- оплата праці та мінімального розміру заробітної плати;

- підтримання життєвого рівня населення шляхом перегляду мінімальних розмірів основних соціальних гарантій в умовах зростання цін на споживчі товари і послуги;

- надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім’ям, які виховують дітей;

- матеріальне забезпечення у разі досягнення пенсійного віку, тимчасової чи постійної втрати працездатності, втрати годувальника тощо.

Однією з форм соціального забезпечення населення є соціальне страхування, а саме:

- на випадок безробіття;

- медичне;

- від нещасних випадків на виробництві;

- пенсійне.

Соціальне страхування ґрунтується на принципах:

- обов’язковість соціального страхування всіх працюючих за наймом;

- забезпечення особам, зайнятим підприємницькою, творчою діяльністю, фермерам, членам кооперативів права вибору щодо участі в обов’язковому і добровільному страхуванні;

- обов’язковість фінансової участі застрахованих осіб у формуванні страхових фондів, що є головною умовою одержання права на соціальні виплати, їхню диференціацію в окремих видах соціального страхування;

- особливий порядок фінансування страхових фондів, що забезпечує автоматичне відтворення коштів на виплати за соціальним страхуванням;

- державні гарантії щодо виплат за соціальним страхуванням.

Здійснення заходів з соціального забезпечення фінансується з державного бюджету та позабюджетних фондів.

3. Система соціальних гарантій населенню.

Систему соціальних гарантій населенню складають:

- пенсійне забезпечення;

- державна допомога сім’ям з дітьми;

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6