Право коллективной собственности на Украине

внаслідок виробничо-господарської діяльності. Власником майна центрів

залишається громадська організація, що утворила його.

Щодо майна профспілкових організацій, то джерела, порядок формування і

використання коштів профспілкового бюджету визначаються статутами

профспілок.

Фінансову діяльність профспілок, що здійснюється відповідно до їхніх

статутів, за винятком комерційної діяльності, держава не контролює.

Джерела доходів підприємств і організацій, що належать профспілкам,

розміри одержаних ними коштів і сплату податків контролюють державні

фінансові органи та податкові інспекції.

Межі здійснення права оперативного управління або повного господарського

відання конкретних громадських організацій залежать від правового режиму

майнових фондів цих організацій і визначаються , як їхніми статутними

цілями , так і призначенням майна.

Загалом правовий режим майна, закріпленого за установами і

підприємствами відповідних громадських організацій, підпорядковуються

правилам, встановленим законодавством України, щодо державних підприємств і

державних установ.

Кошти та інше майно об` єднань громадян, у тому числі тих, що

ліквідуються перероподілятись між їх членами і використовуються для

виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках,

передбачених законодавчими актами , за рішенням суду спрямовуються в доход

держави ( ст. 21 Закону України “Про об` єднання громадян”).

Нині особливий правовий режим встановлено щодо майна загальносоюзних

громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на территорії

України. Так, Постановою Верховної Ради України” Про майнові комплекси та

фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані

на территорії України” від 10 квітня 1992 р. було передбачено здійсніти

тимчасо-

- 70 -

во ( до визначення правонаступників загальносоюзних громадських

організацій колишнього Союзу РСР) передачу майна та фінансових ресурсів

розташованих на территорії України підприємств, установ та об` єктів,.. що

перебували у віданні цих організацій, Фонду державного майона України.

У зв` язку з невизначеністю в законодавчому порядку правонаступників

майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна

Рада України Постановою “ Про майно загальносоюзних громадських організацій

колишнього Союзу РСР” від 4 лютого 1994 р. встановила, що тимчасово ( до

законодавчого визначення суб`єктів права власності зазначеного майна) воно

є загальнодержавною власністю. За фондом державного майна України було

закріплено право роспоряджатися майном загальносоюзних громадських

організацій у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових

комплексів підприємств та організацій ( їх структурних підрозділів).

У листопаді 1996 р . Верховна Рада України доручила Фонду державного

майна України разом з відповідними громаськими організаціями України до 1

січня 1997 р. провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських

організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 р. і подати

Верховній Раді України перелік суб`єктів,. У віданні яких перебуває це

майно.

Цією ж постановою передбачена підготовка проекту Закону України про

власність на майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу

РСР.

2.5. Власность релігійних організацій.

Релігійні організації , як і інші юридичні особи можуть мати у власності

певне майно. Відповідно до ст.? Закону України “ Про свободу совісті та

религійні організації” від 23 квітня 1991 р. релігійними організаціями в

Україні є релігійні громади,. Управління і центри, монастирі, религійні

братства, місіонарські товариства( місії), духовні навчальні заклади, а

також об`єднання, що складаються з вищезазаначених религійних організацій.

- 71 -

У власності религійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу,

об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт,.

Кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності.

Власність религійних організхацій формується внаслідок придбання або

створення ними майна за рахунок власних коштів, за рахунок майна,

пожертвуваного громадянами , організаціями, переданого державою, а також

придбаного на інших підставах, передбачених законом ( ст. 18 ) .

Религійним організаціям заборонено примусового обкладати віруючих

майновими зборами.

Религійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством,

мають право для виконання своїх статуних завдань засновувати видавничі,.

Поліграфічні, реставраційно-будівельні, сільскогосподарські та інші

підприємства, а також добродійні заклади ( притулки, інтернати, лікарні

тощо). Яким надаютьсмя права юридичної особи ( ст.19 ).

У разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання

вирішуються відповідно до її статуту і чинного законодавства,. А майно,

надане їм у користування державними, громадськими організаціями або

громадянами, повертається його колишньому власникові. На майно культового

призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернене

стягнення за претензіями кредиторів. За відсутності правонаступників майно

релігійної організації, яка припинила свою діяльність, переходить у

власність держави (ст. 20).

Нині триває процес формування власності релігійних організацій за

рахунок майна, вилученого у них Радянською владою, у зв'язку з чим у

практиці виникає цілий ряд проблем, на яких необхідно зупинитися

детальніше.

В СРСР і УРСР діяв принцип: релігійна громада і церква в цілому не

можуть бути суб'єктами права власності. Церковне майно після його

примусової націоналізації більшовицько-радянською владою в результаті

Жовтневої революції 1917 р. набуло статусу державного.

Після встановлення на території України Радянської влади (на території

західних її областей — з 1939 р.) Декретом Тимчасового робітничо-

селянського уряду

- 72 -

України від 19 січня 1919 р. церква була відокремлена від держави, а

належне їй і релігійним громадам культове майно оголошено народною

власністю (п. 13), виходячи з принципового положення, закріпленого в п. 12

Декрету, що "жодні церковні та релігійні громади не мають права володіти

власністю". Крім названого Декрету, націоналізація культового майна на

території України відбувалася відповідно до таких актів. Згідно з Декретом

Ради Народних Комісарів України від 17 травня 1919 р. "Про передачу майна

монастирських, церковних та інших релігійних установ Народного комісаріату

соціального забезпечення" все майно церковних монастирських установ усіх

культів, крім храмів і предметів, призначених для богослужіння, земель і

лісів, маєтків і будівель сільськогосподарських з живим і мертвим

реманентом, сільськогосподарським і племінним та продуктивним

тваринництвом; підприємств, пов'язаних із сільським господарством і

промисловістю, було передано у відання Народного комісаріату соціального

забезпечення. Храми та предмети релігійних обрядів і богослужіння перейшли

у відання та на облік місцевих рад депутатів трудящих районного та міського

рівня, і за їх постановами могли передаватися у користування релігійних

товариств (громад), що підтверджується п. 4 Декрету від 19 січня 1919 р.

(статті 360—375 Адміністративного кодексу УРСР 1927 р.) та Положенням про

релігійні об'єднання в Українській РСР від 1 листопада 1976 р.

Землі та ліси, що належали монастирям, згідно з Декретом Ради

Народних Комісарів УРСР "Про націоналізацію всіх колишніх церковних,

монастирських, удільних, міських і поміщицьких земель" від 3 квітня 1920 р.

були оголошені державним майном УРСР без будь-якого викупу і перейшли у

відання та на облік місцевих лісових органів.

Постановою Народного комісаріату освіти України "Про духовні училища і

семінарії" від 15 лютого 1919 р. всі духовні училища і семінарії з майном і

кредитами перейшли у відання та на облік Народного комісаріату освіти і

були перетворені на школи загальноосвітнього характеру. Підприємства, які

належали церкві, були націоналізовані разом з іншими у державну власність.

- 73 -

Норми перелічених актів Радянської влади про націоналі'зацію культового

майна кодифіковано в статтях 360—375 Адміністративного кодексу УРСР,

затвердженого Постановою ЦВК УРСР 12 жовтня 1927 р. Згідно зі ст. 366 цього

кодексу молитовні будівлі спеціального типу та культове майно, що перебуває

на обліку органів Радянської влади, є державними (за винятком майна, що

його приватні особи тимчасово передають релігійним громадам).

Культове майно Греко-католицької церкви націоналізуваліося у державну

власність відповідно до рішення Собору Греко-католицької церкви, який

відбувся у м. Львові 8—10 березня 1946 р.

Аналіз перелічених правових актів показує, що націоналізоване культове

майно перейшло в загальнодержавну власність і було передано на облік

місцевим органам державної влади районного і міського рівня і передавалося

ними у безкоштовне користування на договірній основі релігійним громадам,

відносини між якими регулювалися нормами статей 324—331 ЦК України та

умовами договору.

Правовий режим деякого культового майна визначався .окремими

ормативними актами. Зокрема, це постанови Ради Міністрів УРСР "Про перелік

пам'яток архітектури, які підлягають передачі у постійне користування

релігійним організаціям “ від 5 квітня 1991 р. № 83 та Кабінету Міністрів

України "Про виключення окремих об'єктів із переліку культових споруд —

визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне

користування релігійним організаціям" від 8 червня 1992 р. № 311.

Відколи прийнято Постанову Кабінету Міністрів України "Про розмежування

державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю

і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)"

від 5 листопада 1991 р. № 311 державна власність, до якої належало і

культове майно, була поділена на загальнодержавну та відповідні рівні

залежно від адміністративно-територіального устрою України (обласна,

Республіки Крим, міська, районна, районна в місті, сільська і селищна).

Зазначена постанова не містила конкретної норми щодо передбаченого нею

- 74 -

розмежування за рівнями власності культового майна. Але оскільки водночас

із прийняттям цієї постанови набрав чинності Закон України "Про свободу

совісті та релігійні організації", то згідно з ним (ст. 17) культові

будівлі і майно, що становили державну власність, мали передаватися

організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування

або повертатися у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями

виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських рад

народних депутатів (згодом відповідних державних адміністрацій). Отже,

можна вважати, що державне культове майно згідно з Постановою Кабінету

Міністрів України № 311 було віднесено до того рівня власності, до якого

належали організації, на балансі яких воно перебувало. Залежно від цього і

слід визначати суб'єкта права такої власності, як це передбачено статтями

ЗІ і 32 Закону України "Про власність".

Постанова Кабінету Міністрів України передбачала також можливість

передачі відповідними виконкомами рад народних депутатів культового майна,

що перейшло в обласну комунальну власність, у власність міст, районів, сіл

і селищ у порядку, встановленому п.3 постанови .У цих випадках

визначатимуться конкретні суб`єкти права такої власності, які мають право

нею розпоряджатися, у т.ч. і передавати ( повертати ) у власність

религійним організаціям.

Отже, за змістом норм зазначених нормативних актів облвиконкоми

правомірно і в межах наданої їм Законом України "Про свободу совісті та

релігійні організації" компетенції приймали рішення про повернення у

власність релігійних організацій культового майна в період від дня набуття

чинності зазначеного закону (6 червня 1991 р.) і до дня набуття чинності

Постанови Кабінету Міністрів України № 311 (5 листопада 1991 р.)- До

прийняття цієї постанови об'єкти комунальної власності (ст. 35 Закону

України "Про власність") конкретно не були визначені, а відповідно і

визначені ст. 32 Закону України "Про власність" суб'єкти не могли

реалізувати свої повноваження щодо управління комунальним майном.

Приймаючи рішення про повернення культового майна, виконкоми діяли у

свій час як спеціально визначені суб'єкти права загальнодержавної

власності, в

- 75 -

якій перебувало державне майно до прийняття Постанови Кабінету Міністрів

України №311. Отже, визначивши цією постановою рівень власності

комунального майна (тобто об'єкти права власнослі) залежно від рівня

власності майна організацій, на балансі яких воно перебувало, відповідно

визначалися суб'єкти права власності. При цьому слід зазначити, що в такій

ситуації облвиконком чи облдержадміністрація могли виступати об'єктами

права комунальної власності за наявності двох умов: якщо .культове майно

було віднесено до обласної комунальної власності і якщо обласні ради

народних депутатів як суб'єкти права цієї власності делегували їм право

розпоряджатися цим майном (статті 2, 82, 124 і 126 Конституції України 1978

p.; статті 7 і 35 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів І

місцеве самоврядування"; п/п 3 п. 21, 26 Положення про місцеву державну

адміністрацію від 14 квітня 1992 p.; ст. 7 Закону України "Про Представника

Президента України"). Якщо культове майно віднесено до інших рівнів

власності, то право розпоряджатися ним мають відповідно суб'єкти права

власності загальнодержавної — Верховна Рада України, яка протягом 1991—1993

pp. делегувала це право Кабінету Міністрів України, Фондові держмайна

України,ріалам державної виконавчої влади (міністерствам і відомІ);

комунальної — ради відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Таким чином, виникла певна конкуренція норм у законодавстві щодо

правового режиму культового майна, яку не усунуто й нині. Так, Постановою

Кабінету Міністрів України від 29 травня 1996 р. було затверджено Типове

положення про управління майном області обласної, управління майном міста

Київської та Севастопольської міської державної' адміністрації, згідно з

яким управління здійснює облік майна, що перебуває у власності області,

міста, і загальнодержавного майна, повноваження з управління яким

делеговано державній адміністрації Президентом України, та здійснює за

дорученням голови обласної, міської державної адміністрації у встановленому

порядку повноваження з управління майном підприємств, установ і

організацій, що належать до сфери управління обласної, міської державної

адміністрації. З прийняттям у 1996 р. нової Конституції України ця проблема

- 76 -

ще більше загострилася, адже в ній комунальна власність не розглядається як

різновид державної. При цьому відповідно до Конституції України майном, що

є у комунальній власності, управляють територіальні громади села, селища,

міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого

самоврядування.

Проте у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21

травня 1997 р.1 не врегульовано відносини з приводу культового майна. Певну

визначеність у врегулювання цих відносин має внести Закон України "Про

місцеві державні адміністрації". Так чи інакше нині склалася ситуація, за

якої одна частина культового майна перебуває у державній, а інша — у

комунальній власності.

Враховуючи все викладене, можна дійти висновку, що на виконання ст. 17

Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" для

повернення (передачі) культового майна релігійній організації обов'язково

має бути рішення відповідної державної адміністрації незалежно від того, на

балансі якої державної (комунальної) організації воно перебуває. Однак у

будь-якому разі правове регулювання цих відносин вимагає вдосконалення.

Перебуваючи у державній власності та на обліку певної організації,

культове майно могло бути:

а) передано у безоплатне користування релігійної громади і цим

самим використовуватися за цільовим призначенням (статті 324-331 ЦК);

б) використано цими організаціями не за призначенням.

Зокрема, культові будівлі використовувалися під складські приміщення,

заклади культури (клуби, бібліотеки, музеї, органні зали тощо);

в) на обліку як визначна історична пам'ятка без права передачі у

користування чи власність.

Залежно від цих обставин орган, уповноважений розпоряджатися цим майном,

може прийняти рішення передати майно у власність певної релігійної

організації або повернути його тій організації, яка була його власником на

момент переходу цього майна у державну власність (тобто тій, у якої воно

було націоналізовано). Слід зазначити, що в даному випадку культове майно

може вертатися, передава-

- 77 -

тися у власність виключно релігійним організаціям з метою його цільового

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10