Научная работа: Праця про Петра Могилу

Дещо суворіше оцінює М. Грушевський відношення Могили до католиків в іншій своїй праці, в якій пише :

«Українська церква зісталась вірною в догматах і обряді церкві грецькій, але всім складом ідеологією й культурою своєю становила галузь сучасної католицької реакції... Бажаючи зістатись в повній згоді з православною церквою в догматиці, Могила бажав наблизити українську церкву, її дисципліну, практику й освітній рівень до католицького, так щоб їй з цього боку нічого не бракувало і католик не мав підстав величатись перед нею» 139).

Дещо з більшою увагою до теоретичних основ для зближення церков у творчості Могили ставився Д. Дорошенко. Для нього: «Найбільшою заслугою П. Могили було те, що він обновив життя Української Православної Церкви, її науку й структуру засобами західноєвропейської теологічної науки. Не міняючи суті православної теології, він зреформував її, освіжив, дав їй нове сформульований, якою вона держиться й до цього дня (катехизис)» 140).

2) « Требник »

Другим великим твором П. Могили, в якому знаходимо елементи до його узгіднюючого ставлення щодо католицької церкви — це «Евхологіон, альбо Молитвослов или Требник», відомий також під назвою « Великий Требник Петра Могили», який вийшов в Печерській друкарні у Києві 16 грудня 1646 р. Цей «Великий Требник», що охоплює 1760 сторінок великого формату, прикрашений гравюрами маляра Іллі, — був на той час своєрідною церковною енциклопедією, джерелом для визначення богослужбових чинів та ствердження східнього обряду.

Про зміст і джерела інспірації подає Н. Полонська-Василенко таке: «В требнику Петра Могили 1646 року використано багато старих рукописних требників; в ньому відкинуто деякі старі грецькі звичаї і внесено українські. Деякі взято з латинських требників, бо джерело їх — старе грецьке. В требниках дано не лише виклад молитов та обрядів, але пояснення літургічні та канонічні. В «Требнику» Петра Могили дано 126 чинів, з того числа 37 нових, і 20 з них невідомі ні в грецьких, ні в слов'янських требниках. Року 1653 в новому «Требнику» Иосифа Тризни поновлено було деякі старі звичаї, які відкинув Петро Могила» 141).

Могилянський «Требник» був поширений у всіх слов'янських країнах і в Молдавії його кількаразів перевидавали, але скорочено.

Для цієї розвідки особливе значення мас перший розділ « Требника » (з трьох існуючих), в якому аналізується сім таїнств та визначається обряди зв'язані з їх виконанням. У цій частині подана вся теологія Петра Могили та київського гуртка, яка, хоч й інспірована латинським «Ритуалом», виданим папою Павлом V 1614 p., зберігає православну віронауку. Недаром в «Требнику» закликається: «Православний народе Русі, знай добре, що ти перебуваєш в правдивій Церкві, яку Христос Спаситель заснував на собі, як на наріжному камені, і проти якого ворота пекла, значить язики єретиків і апостатів, не зможуть мати переваги. Залишайся в ній (православній вірі — Л. Ж.) стійким і непохитним, не дайся захитати ні вітрові лестощів, ні бурі переслідування, ні словесній дискусії філософічних сілогізмів...» 142).

«Требник» притримується православного порядку таїнств, а саме хрищення. миропомазання, причастя, покаяння, священство, вінчання, маслосвяття. Він настоюс, щоб при виконанні таїнств священик був внутрішньо підготованим до «цього найвищого і найсвятішого акту»; при цьому інтенція, умовний намір, і суворе дотримання приписів щодо матерії і форми з боку священика відограють велику ролю.

При визначенні обрядів поодиноких таїнств, у випадку розходжень між східнім і західнім звичаєм, автор «Требника» на-загал старався узгіднити обидва звичаї та знайти компроміс між теологічними принципами. Це яскраво видно у випадку хрищення. В Могилянському « Требнику » визначається: «Хриіцення є довершене як через цілковите занурювання особи у воду, так і обливанням водою з голови почавши та всього тіла. Щоб кожна церква, отже, зберегла першу, чи другу форму хрищэння, за звичаєм, якого вона притримувалася з давніх часів...»143). Цим же узаконнювалося форму обливання, яка практикувалася на Україні, а тим самим і не скасовувалося латинський звичай хрищення.

Найбільші зміни впровадив «Требник» на відтинку прийняття єретиків та відступників до православної Церкви 144). За часів П. Могили грецька православна церква поновлювала миропомазання не тільки католиків, але також відступників, які його отримали в православній церкві. В Росії католики, які бажали перейти на православіе, були перехрищувані і миропомазувані. Могила визнавав, що « три таїнства не можна ніколи поновлювати: це — хрищення, миропомазання і священство. Ці таїнства не можна поновлювати, бо вони викарбовують в душі того, хто їх дістає, характер, значить печать або знак, який ніяк не вільно скреслювати» 145). Притримуючись цісї засади, «Требник» визначив нові форми переходу на православіе, поділяючи інакшеві-руючих на три категорії: 1) соцініяни і анабаптисти, та аріяни і жиди — яких слід перехристити і миропомазати, бо їхнє хрищення не визнавалося; 2) лютерани і кальвіністи повинні при пе­реході на православіе відріктися від своїх помилок і бути миропо-мазані; вкінці 3) католики і уніяти та відступники визнають тільки православну віру, бо їхні хрищення і миропомазання визнаються 146).

«Требник» Могили мав великий вплив також і на інші православні церкви: його погляди щодо законности католицького і протестантського хрищення перемогли згодом і в Росії. Це його заслуга, що в більшості православних церков не повторюється хрищення католиків і відступників.

Наскільки ця величезна книга була поширена на Україні, вказує той факт, що з нею ознайомився у XIX ст. Т. Шевченко і згодом на засланні, з нам'яти, у своему щоденнику під датою 15 липня 1857 р. записував: «В Требнике Петра Могилы есть молитва, освящающая нареченное или крестовое братство. Б новейшем Требнике эта истинно христіанская молитва заменена молитвою об изгнаніи нечистого духа из одержимого сей мнимой болезнію и о очищеній посуды, оскверненной мышью. Это даже и не языческіе молитвы. Богомудрые пастыри церкви к девятнадцатому веку стараются привыть двенадцатый век. Поздненько спохватились» 147). Шевченко протиставляє справді гуманний «чин братотворенія», вичитаний у «Великому требнику» II. Могили, забобонним поганським молитвам новіших церковних требників.

У передмові до «Требника» Могила зазначає, що завданням його є довести до одностайності* відправ чинів св. тайн і церковних обрядів (христини, вінчання, похорон тощо), бо «противники наші і лжебрати православія святого, тяжко і насильством ображають православних, безсоромно називають наших духовних неуками і невігласами в звершенні божественних таїнств і інших богослужень, закидаючи, що Русь Православна ухилилась у єресь..., що не знас числа, форми, матерії, інтенції і наслідків тайн та різно їх відправляють...» 148).

Спростовуючи всі ці закиди, П. Могила звертається до читача: «Ти маєш тепер дуже потрібну тобі книгу. Знайдеш в ній од-праву св. семи тайн церковних, що складена мною по грецьких евхологіях та старих рукописних слов'янських Требниках. Маєш в ній певну науку про те, що таке тайна, в чому сила та чинність тайни, як маєш приготовлятись до виконання тайн, як уважно та блогоговійно масш одправляти їх та подавати вірним, як навчати народ Божий, щоб приступав до тайн та відповідно поводився в різних випадках, що при тім можуть трапитися. Маєш у цій книзі живий чин і порядок різних посвячень та різних молитов і молебнів... Маєш певну науку про весь церковний порядок... » 149).

Як вже було сказано вище, в укладі «Требника» — Могила і його співробітники використали різні грецькі і слов'янські джерела, як також католицькі. Це дало привід багатьом дослідникам твердити, що «Могила до свого «Требника» брав живцем матеріял з латинських бревіярів...» 150). а ще інші посуджували його в католицизмі. П. Куліш, який усією своєю душею ненавидів Могилу за те, що останній був проти з'єднання України з Мос­квою, писав : « Тепер представники церковної ісрархії, з Могилою на чолі, почали навчати, що католицька церква різниться від православної тільки деякими обрядами. Ці різниці Могила всілякими способами згладжував, у виданих ним требниках, пристосовуючи православне богослужения до католицького, а щоб ще сильніше впливати на уми в дусі з'єднання нашої Руси з Поль­щею, поставив по всій Київщині, Сіверщині і Полтавщині так звані фігури, або розп'яття, подібні до католицьких. А поскільки московські богослужения й наспівом, і деякими формальностями відрізняються від усталеного Могилою, і фігур, чи розп'ять, по московських дорогах взагалі не було видно, то й створювалося для спостерігача таке враження, ніби руська віра цс одне, а московська — інше...» 151).

А. В. Карташев уважає, що багато чинів і молитов у «Требнику» Могили: «відкрито взяті з «Rituale» папи Павла V, який був надрукований 1637 р. в Римі хорватською мовою. Це було характерним для ідеології II. Могили, який мріяв психологічно наблизити і помирити правоелавіє з латинством. До кожного з сімох таїнств в тому «Требнику» додано обширне катехизисне пояснення в латинському розумінні. Момент перетворення Св. Дарів, обов'язково, сполучено з установленими словами Господа. Про епіклезу зовсім промовчуеться. В чин покаяння вноситься особливо латинську форму: «я прощаю і розв'язую». Справжнє зближення і з'єднання церков було близьке серцю аристократа П. Могили, а тотальна зрада, з перебігом у чужий табір, і напля-мування звідти свого минулого — було йому огидним...» 152).

Інше пояснення латинських слідів в «Требнику» подає перший більший дослідник творчости Київського Митрополита — С Рождествєнський: у своїй монографії він писав: «Правда, при тому нам можуть завважити, що в «Требнику» П. Могили с і такі погляди, які не згідні з православною наукою і прийняті в латинській церкві, а саме: про форму таїнства Євхаристії, про бе­зумовну необхідність спітімії в таїнстві покаяння й інші. Але такі погляди перший раз з'явились у Південній Росії (Україні — А. Ж.) не в «Требнику» Могили. Вони існували тут ще раніше... Обливання допущене Могилою при хрищенні їіарівні з зануренням (дивись «Требник» П. Могили, І, стор. 61). Таким чином, якщо «Требник » Могили мас в собі кілька поглядів, які належать Римській Церкві, то цього не Слід пояснювати впливом Римського «Требника...» 153).

Переважна частина католицьких дослідників з найбільшим визнанням оцінюють обрядові праці Петра Могили. Отець М. Соловій пише: «І Служебник (1627 і 1637) Петра Могили, і інші літургійні книги його видання мали велику популярність не тільки між ноз'єдиненими православними, але також і між українцями католиками-уніятами. Уніятське видання Льва Мамонича (1617 р.) певно не заспокоїло потреб уніятських парохій, тож були в них в уживанні літургійні книги могилянської редакції. Про взаємний вплив і користування книгами нез'єдиненого православного і з'єдинсного католицького видання може служити доказом те, що у «Требнику» Петра Могили з 1646 р. зустрічаємо «Науку іереом». надруковану вперше в уніятському Служебнику Льва Мамонича з 1617 р.» 154).

А. Аманн уважає «Требник» найважнішим літургічним твором митрополита Могили, в якому: «до кожного з 7 таїнств додано сбширний вступ, який цілковито дотримано в латинському дусі. Тут точно визначено «матерію» і «форму» таїнств. При тайні Євхаристії, за латинським зразком, цілковито обійдено Епіклезу, при сповіді відпущення гріхів дається в дійсний спосіб тощо » 155). Таку саму прокатолиньку тенденцію Могили в його «Требнику» відзначає і єзуїтський дослідник А. Раес 156}.

Досить докладні студії над «Требником» Могили провели французькі католицькі дослідники — теологи: М. Жюжі, А. Раес, А. Венґер.

Всі вони доводять користування латинськими джерелами, особливо про впливи «Ритуалу» Павла V на «Требник» Могили, не відмовляючи цьому творові оригинальности, досконалости, дотримання православної віронауки, а одночасно вважають його за вдалу спробу синтези між східньою і західньою теологією.

М. Жюжі у своїй солідній енциклопедичній статті про Могилу відзпачує всі новаторства, шо їх ввів автор «Требника» : момент інтенції при звершенні св. Таїнств, допущення звичайного обливання при хрищенні, відкидає практику поновного хрищення апостатів і єретиків, акт євхаристії здійснюється виголошенням слів Спасителя: «Це є тіло моє... це є кров моя...», а не через епіклезу 157). Він же також автор окремої розвідки про прими­рення відступників в православній церкві 158).

Сзуїт А. Раес вказує на всі обрядові зміни впроваджені «Великим Требником», які однак не порушили православного духу: «Могила і його співробітники хотіли показати католикам а головне уніятам, що православні були так само освічені як і латин-ники, та що вони можуть створити такі ж великі, такі ж точні і такої ж високої вартості! твори як і їхні противники; але щоб цього досягнути вони були примушені навчатися у латинників та позичати їхні методи, а навіть їхню мову. Могила златинщив також, або, принаймні, пристосував свій «Требник» до потреб часу і керувався у своїх виданнях зразком своїх противників...» 159).

Для авґустинця А. Венґера: «В требнику Могила пристрасно обороняє честь православної церкви і відстоює для неї прерогативу бути єдиною Церквою Христа. Тоді як пояснити факт, що він позичив у католицької церкви майже всі інструкції й цілий ряд обрядів? Могила приєднався до тез католицької теології в справі матерії і форми різних таїнств. Цим же він узгіднив практику Східньої Церкви з теологією Західньої. Там, де компроміс був неможливий, він не завагався ввести сміливі зміни...» 160). В іншій своїй праці про «Требник» А. Венґер, висуваючи заслугу Могили на відтинку екуменізму, пише: «Слід також захоплюватися цією зустріччю Заходу і Сходу в людині, яка була передвісником (екуменізму — А. Ж.) і творчість якої заслуговує на наслідування всіми тими, які нині шукають духовних зв'язків між Сходом і Заходом...» 161).

Також румунський архимандрит Т. Йонеску знаходить у «Требнику» деякі відхилення від доктрини православної церкви, поданої в літургії Св. Якова та літургії Св. Василія Великого; Йонеску пише: «Требник» допускає хрищення через окроплення як також через занурення, тільки, щоб окроплення відбулося тричі в ім'я трьох божественних осіб... «Требник» ставить також питання про момент перетворення матерії (транссубстанція-ції), який визначується в хвилину, коли священик повторює слова Спасителя: «Прийміть, споживайте...», тоді, коли православна церква відносить цей момент до Епіклсзи » 162).

Для І. Огієнка — «Требник», — «це вінець праці як самого Могили, так і Печерської друкарні... в якому скрізь додержано свої українські звичаї і дано багато таких молитов та «чинів», яких пізніше вже ніколи не друковано» 163).

Частково відповідаючи Кулішеві, М. Костомаров згадує про деяке використання Могилою римських джерел, але Костомаров уважає, що: «Могила, захищаючи православіє перед католицизмом, не соромився, однак, запозичати від Західньої церкви те, що не було супротивне духу православія і було згідне з практикою первісної церкви» 164). При цьому Костомаров пояснює, що з часів Могили донині на Україні залишилися деякі місцеві різниці в богослуженні, не прийняті в Росії, як наприклад — запозичення від Західньої церкви «Пасій» — читання Євангелії про страждання Ісуса Христа.

О. Лотоцький, який зробив докладну аналізу «Требника» Могили, головно як нормативне джерело церковного права, так оцінює цей твір: «Требник митрополита Петра Могили мав значення історичне в церковному праві. Це найбільш повний і систематичний з усіх Требників православних, і він став основою для видання Требників надалі — у нас, на Україні, та на Московщині... Ця монументальна праця не втратила свого значення й для на­шої церковної сучасности; це та невичерпна основа, звідки наші церковні дисципліни мають широко черпати матеріял для відновлення старої нашої практики церковної, так порушеної під час невільного полону нашої церкви» 165).

Не заторкугочи безпосередньо закидів Куліша, але визначаючи особливості української православної церкви та яскраво накреслюючи розходження, які існують між українською і московською церквами, Н. Полонська-Василенко часто посилається на догматичні й обрядові нормування Петра Могили. Ось деякі з розходжень, які зафіксував Могила у своєму «Требнику» й «Ісповіданні», відзначених авторкою:

«3 перших часів підкорення Київської митрополії Московській патріярхії почалися розходження з приводу розуміння моменту, коли саме відбувається Таїнство перетворення хліба та вина на Тіло та Кров Христову. За старим українським розумінням, яке згадано в «Гоповіданні» Петра Могили — під час виго­лошення священиком слів Спасителя: «Сіє є Тіло Моє» та «Сіє є Кров Моя» відбувається перетворення хліба та вина. Московські богослови вважали, що Тайна перетворення відбувається під час молитви священика: «Сотвори убо хліб сей...»

«Другим питанням Української Церкви, яке викликало засудження в Московії, було питання хрищення. Тоді, як в Україні з давніх часів обряд хрищення виконувався зануренням та обливанням, в Московській Церкві вживалося тільки занурювання у воду. Переконані в своїй правоті, москалі називали українців призирливо «обливанці» і не визнавали за хрищених, вимагаючи повторного хрищення — зануренням у воду... В «Требнику» Петра Могили, в описанні чину заручення й вінчання підкреслено, що звертається священик до молодих «руською» мовою — себто українською. Він повинен спитати молодих, чи не давали вони обіцянки одружитися іншим і чи добровільно беруть шлюб і чи була присяга молодих на додержання вірности...» 165а).

3) «Літос»

Широкі погляди Петра Могили, уникнення полеміки і його спроби діялогу з католицькою церквою не перешкодили йому рішуче стати в оборону української православної церкви, коли Ка-сіян Сакович нетактовно напав на останню і на уклад життя українського народу у своїй праці «Епанортосіс albo Perspectiwa у obiasnienie bledow, herezyey у zabobonow w Grekoruskiey cerkwi Disunitskiey...» (Краків, 1642). Перейшовши з православія до унії, а в 1641 р. прийнявши латинство, К. Сакович однаково атакував як православних, так і уніятів, особливо в кривому і образливому світлі представляв український обряд («але простота руська все зносить»). На цю книгу появилася в 1644 р. відповідь православних під заголовком «Lithos albo Kamien z procy prawdy cerkwie swiQtey prawos^awnoy Ruskiey... » Київ, 1644 (4, 425 стор.), під псевдонімом Евсевія Піміна. Під цим прихованим ім'ям більшість дослідників розкривали Петра Могилу, а в дійсності цей твір (як також. «Катехизис» і «Требник») був спільним твором учених з могилянського гуртка, в якому, одначе, Могила відогравав значну ролю.

Автор «Літоса» не заперечує того, що в побуті й обряді українського духовенства і народу є різні хиби, але уважає, що ці хиби це наслідок тяжкого становища, в якому перебувала пра­вославна церква під Польщею, а головним винуватцем якого була унія, яка на протязі довгих років переслідувала й утискала православних.

Основна частина «Літоса» присвячена спростуванню звинувачень К. Саковича. В першій частині розглянено «неблагопристойності» при виконанні таїнств та інших богослужень; другу частину присвячено церковному статуту — відповідь на «абсурди» православних чинів і на кінець, полемічний твір дає відповідь на заклик Саковича до православних, щоб вони перейшли на католицизм; ця відповідь має дві частині: про походження Святого Духа і про примат папи.

Відповідаючи Саковичеві, автор «Літоса» використав різні православні, уніятські і римо-католицькі богослужебні книги, постанови вселенських соборів, писання святих отців, богословські твори католицьких вчених, церковно-історичні твори, історичні хроніки тощо. «Літос» намагається доказати, що обряд української церкви образно виявляє православну віронауку і базується На апостольських і на переказах давніх отців. Автор «Літоса» обережно і тактовно трактує римо-католицьку церкву і обряди. Він уважає, що можуть існувати різні обряди, вони не є перешкодою для вселенської сдности християнської церкви, при умові, щоб при тому не було відхилення від визнаної церквою догматики. Тому до римського обряду слід ставитися з такою ж пошаною, як і до східньої. Щось інше щодо визнання абсолютного головства папи, бо «Літос» категорично відкидав підпорядкування православної церкви папі 166). Проте, автор «Літоса» не був проти зближення з римською церквою, він так відповідав Саковичу: «Східня церква завжди просить Бога про з'єднання церков, але не про таке з'єднання, як нинішня унія, яка гонить людей до з'єднання дубинами, тюрмами, несправедливими процесами і всякого рода насильствами. Така унія викликає не з'єднання, але роз'єднання...» 167).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20