Научная работа: Праця про Петра Могилу

Від самого початку своєї церковної діяльности, Петро Могила багато спричинився до розквіту друкарства на Україні, яке згодом відограло також важливу ролго для Молдавії і Волощини.

Вся ця релігійно-культурна діяльність Петра Могили за короткий час висунула його на передове становище в українській православній церкві під Польщею, даючи йому змогу досягти найвищого щабля — престолу митрополита Київського.

3) ПЕТРО МОГИЛА — КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ

а) Участь православних на конвокацІйноліу і елекційному сеймах 1632 р.

Із смертю короля Сігізмунда (30 квітня 1632 р.) закінчується важкий період в житті православних українців, а вибір нового короля був доброю нагодою, щоб висунути домагання для повернення прав, які втратили православні в наслідок Берестейської унії 1596 р.

Підготовка до вибору нового короля розпочалася відбуттям провінційних сеймів (в Луцькому відбувся 3 червня 1632 р.), на яких висувалися різні домагання, насамперед на відтинку церковному. Зібрані в Прилуці 9 червня 1632 р. запорозькі козаки виготовили своїм делеґатам-послам інструкцію, в якій між іншим говорилося: «Щоб наш руський народ не терпів більше вказаних утисків, а вільно користувався приналежними йому правами і вольностями... щоб наші православні священики, а не уніяти, володіли приходами і бенефіціями, даними святій церкві богобоязними людьми...» 141).

А в письмі до депутатів конвокаційного сейму запорозькі козаки ще раз висували свої побажання в церковній площині, обіцяючи свою жертвенність у випадку позитивного вирішення домагань православних, в противному випадку козаки загрожували: «...Тоді нам прийшлось би шукать інші шляхи для заспоко­єння своєї совісти» 142).

Аналогічні зібрання відбули і братства, насамперед Львівське ставропігіяльнс братство, як також Віленське і дали такі самі інструкції своїм послам. Крім цього, Віленське братство виготовило до конвокаційного сейму брошуру польською мовою «Синопсіс», або «короткий опис прав, свобод і вольностей преславного, древнього руського народу, що знаходиться у залежності від константинопільського патріярха, наданих йому (народові) і підтверджених присягою найясніших св. пам'яти польських королів і великих литовських князів» 143).

Перед такою всебічною підготовкою всіх верств українського народу під Польщею в справі оборони своєї віри, не могла не включитись у це духовна ієрархія, насамперед одна з чільних постатей православія, архимандрит Петро Могила.

Відразу після смерти Сіґізмунда III, Могила встановив зв'язки з всіма визначними українськими особистостями і установами, щоб спільними силами домагатися відновлення прав української православної церкви. Крім зв'язків архимандрита з братствами, С. Голубев твердить, що «Могила в цей час увійшов в тісні зв'язки в релігійній справі також з військом запорозьким» 144), але на це припущення не подав ніяких документальних потверджень.

Тодішній релігійний поділ в Польщі не запевняв ніякій групі можливості! здобути більшість в сеймі, тому П. Могила зрозумів, що успіх православних залежатиме від союзу з іншою групою. А тому, що православним доводилося змагатися проти ка-толицько-уніятського союзу, природним союзником у змаганні за повернення релігійної свободи для перших були протестанти. Петро Могила зв'язався з князем Христофором Радзівілом, одним з найвпливовіших представників протестантів, запропонувавши йому політичний союз, без того, щоб заторкувати питання ре­лігійних розходжень з протестантами. В одному зі своїх листів він просить князя приєднатися до заходів православних, «щоб з'єднаними силами повернути те, що несправедливо і насиллям було відібране» 145).

Занепокоєна такою всеохоплюючою підготовкою православних, католицько-уніятська сторона й собі готувалася до конвокаційного сейму. Почавши від Ватикану, почерез папського нунція, уніятського митрополита Й. Рутського, а на єпископах і шляхті кінчаючи, підготовлявся протинаступ. Загальною директивою для цісї групи було — не допустити до обговорення на сеймі церковних питань.

Конвокаційний сейм розпочався 22 червня 1632 р. у Варшаві, на якому вибрано маршалком Христофора Радзівіла, литовського князя і союзника православних. З самого початку православні і протестанти заявили, що вони не приступлять до сеймових нарад доки не буде їм забезпечена свобода віровизнання, тоді, коли друга частина настоювала на тому, щоб релігійні питання відкласти до елекційного сейму.

Православні, порозумівшись з протестантами, передали на розгляд сеймові свої домагання т. зв. «puncta dissidentium de religione» сформульовані в 14-ох точках 146), в яких вимагалося повороту відібраних від православних і протестантів прав і зрівняння їх у правах з католиками.

І хоч ці домагання зустріли сильний опір католицької партії, обставини примушували останніх піти на певні поступки «по можливості без порушення прав католицької церкви» для чого були створені дві комісії. Одна мала розглядати домагання протестантської церкви, а друга зайнялася проблемою православних і уніятів. Останню комісію очолив сам королевич Володислав, а членами її були 11 визначних особистостей польської держави (католики і протестанти) 147). В засіданні цієї комісії з боку православних брав участь і архимандрит Петро Могила, який спростував всі аргументи уніятів. від імени яких виступав митрополит Й. Рутський, мовляв, не православних переслідується і утискається в польській державі, але уніятів. Словесний поєдинок між: митрополитом Й. Рутським, з одного боку, і різними православними промовцями, з другого, тривав впродовж кількох днів, кожна із сторін захищала свої права і доводила зв'язок української церкви від прийняття християнства або з Римом, або з Константинополем. Докладні відомості про ці дебати знаходимо в додатку до «Синопсису», виданому Віденським братством в 1632 р. В цих дебатах члени комісії не брали участи, будучи своєрідними суддями між двома сторонами. Через політичні причини члени комісії намагалися знайти між ними якийсь компроміс і для цього опрацювали проект узгіднення православних з уніятами, сформульований у 9 пунктах 148). Однак цей проект не задовольняв православних, а тому, що настав час закінчити конвокаційний сейм, маршалок запропонував, щоб уніяти виготовили два списки : один, в якому повинні фігурувати поступки православним, а другий — поступки на майбутнє. На цьому закінчено наради конво-каційного сейму.

З його наслідків православні були дуже незадоволені, тому відразу почали підготовку до виборчого сейму, в якій виявили себе активно волинська шляхта, братства, особливо Віл енське, що надрукувало « Доповнення до Синопсису», а найбільше запорізьке військо, яке вислало на вибори своїх депутатів із категоричними домаганнями в справі відновлення прав для православної церкви. Знову в центрі підготовки православних був архимандрит П. Могила, який «розсилав по всіх руських воєводствах листи, що в них закликав православних не приймати умов «проекту згоди», а радив взяти якнайактивнішу участь у майбутньому виборчому сеймі, щоб таким чином здобути повне задоволення своїх потреб» 149).

Паралельно з підготовкою православних, так само готувалися і католики, які дістали з Ватикану директиву не приймати «проект згоди». Також і уніяти на чолі зі своїм митрополитом Рутським та своїм Віденським братством вели підготовчу акцію.

Виборчий сейм розпочався 27 вересня 1632 р. при величезній кількості православних делегатів. їхні представники — Л. Древинський, А. Кисіль, Ф. Воронин — від самого початку заявили, що вони не приступлять до ніяких нарад так довго, поки не буде забезпечена свобода віровизнань, а православній церкві не будуть забезпечені її права. На самому сеймі православним допомагав князь Христофор Радзівіл. Після поновних дебатів між православними і католико-уніятами, створено окрему комісію з 4 депутатів і 2 сенаторів для вирішення релігійного спору. Цю комісію знову очолив королевич Володислав. Підготовані цією комісією «Пункти заспокоєння народу руського» 150) повертали православним втрачені права після Берестейської унії. Тому католицька сторона гостро зарєаґувала, домагаючись від королевича, щоб він їх не затвердив. Однак він уважав, що православні мають право на релігійну свободу, тому не відступав від устійне-них « пунктів заспокоєння».

Після вибору Володислава королем Польщі й Великого князівства Литовського 13 листопада 1632 p., він склав присягу виконувати всі статті, прийняті на сеймі. Від імени православних дякували Володиславові IV архимандрит Могила і Михайло Кро-пивницький за те, що «розумно розглянув наші просьби і справедливо їх розсудив» 151).

б) Вибір Петра Могили митрополитом і хіротонія його

У «Пунктах заспокоєння» надавалося православним між іншим право мати свою, затверджену урядом, ієрархію — митрополита і чотирьох спископів : львівського, луцького, перемиського і мстиславського. Згідно з цісю статтею, здавалося, що православні посли будуть просити короля затвердити на єпархіях ту ієрархію, що її в 1620 р. встановив патріярх Теофан і яку польська влада уважала незаконною. Однак православні депутати цього не зробили, вони вирішили, ще перебуваючи у Варшаві, ще перед вибором нового короля, а саме З листопада 1632 p., вибрати на намічені становища нових людей, між іншим на митрополита — Петра Могилу 152). Під протоколом, складеним з цього православного зібрання, підписалися 49 учасників сейму, між іншим Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль, С. Гулевич-Воютинський, Филон і Федір Вороничі та ін. Протокол цей із 49-ма прізвищами опублікував М. Максимович 153) і з нього довідуємося, що разом з Могилою, на випадок нсзатвердження його королем, був поданий і другий кандидат, а саме Михайло Лозка, підстароста вінницький, син Єлисавети Лозки-Гулевич, фундаторки Київського братства. У виборчому акті зазначалося, що Могилу вибиралося під умовою «що коли він отримає привілей на сан митрополита, то лечерська архимандрія буде нерозлучно з'сдна-на з митрополією до кінця його життя, або до того часу, коли митрополія дістане матеріяльне забезпечення (бенефіції)» 154).

Під цим актом підписалися 49 православних шляхтичів, але не всі, що брали участь у варшавському сеймі, а серед підписів немає духовних осіб.

Рішення православних вибрати нових кандидатів на митрополита І на єпископів, викликало ускладнення через існування ієрархії з 1620 p., що пізніші дослідники пояснювали різними гіпотезами.

Посилаючись на Єрлича. який твердив, що Петро Могила був вибраний митрополитом своїми «приятелями» 155), деякі історики твердять, що такий вибір був наслідком інтриґ Могили, який бажав стати митрополитом. Цю гіпотезу намагався обґрунтувати Е. Е. Голубинський різними аргументами : свідченням сучасника Єрлича, фактом, що підписались тільки 49 людей, поспіхом висилки послів до Константинополя, тим що висвята відбулась у Львові, а не у Києві, щоб прийти до висновку: «Ледве чи можна сумніватися в тому, що при співпраці своїх прихильників і, як висловився Єрлич, приятелів між руською і польською шляхтою, він сам зумів добитися, щоб Ісая звільнив йому місце на ка-тедру митрополичу, був віддалений з останньої» 156).

Цієї думки придержувався і М. П. Василенко, який писав: « Петро Могила вів свою політику, сам хотів зробитися митрополитом. Тому він, користуючись своїми зв'язками, настоював, щоб були проведені нові вибори і при тому невідкладно у Варшаві... » 157). Більшість совстських істориків представляють вибір П. Могили на митрополита як потаємну інтриґу самого архимандрита: «Обрання Петра Могили на катедру митрополита викликало великі протести киян, в тому числі частини духовенства. Він не користувався довір'ям українського населення, заплямував себе угодництвом перед польськими маґнатами, не мав сану епископа. «Обрання» на посаду митрополита він добився в той час, коли ця посада була зайнята обраним лише рік назад і дуже популярним у масах прихильником Росії Ісасю Копинським» 158).

Протилежну думку відстоювали інші історики. М. Костомаров уважав, що: «Православні шляхтичі, які були на сеймі, тоді ж вирішили віддалити від митрополії Іеаю Копинського, як людину стару і хвору, і вибрали, разом з перебуваючими там духовними людьми в митрополити Петра Могилу» 159).

Митрополит Макарій писав, що православні були примушені вибрати нового митрополита і єпископів через неприхильність короля, який не хотів визнати попередніх ієрархів, бо їх не признавав попередній король і уряд 160). С. Голубев, натомість, пояснював, що православні вирішили це без примусу короля, та що вибір нової ієрархії був «ділом найбільш вигідним і корисним», а зміна була потрібна, бо попередні ієрархи були старші віком, а між іншим «обставини часу вимагали, щоб на чолі церкви були люди... енергійні, діяльні, сильні своїми зв'язками, які могли б твердою рукою втримувати надані православним права і з успіхом відбивати напади з боку противників» 161).

Посереднє становище займав М. Грушевський, уважаючи, що «з правительственних кругів вже загодя дали знати, що на призначені їм катедри православні мусять предложити нових кандидатів», але до цього додас дуже сильний аргумент, а саме, що: «й Ісая, і деякі з єпископів... могли вважатися скомпромітовани-ми своїми зносинами з Москвою і агітацією за московською зверхністю, що йшла від них по Україні і, мабуть, не була секретом для правительства» 162). Цей же аргумент наводить і Д. Дорошенко: «Перш за все було вирішено анулювати вибір на київську митро­полію Ісаї Копинського, хотіли мати такого митрополита, чия б кандидатура була затверджена новим королем. Копинський був відомим з свого москвофільства...» 163).

Вже сам факт, що вибір Могили на кандидата в митрополити відбувся перед затвердженням пунктів релігійного компромісу королем, вказує на те, що це була одна з передумов, на яку більшість з православних послів погодилися, а Могила, як енергійна і амбітна людина, бажав очолити українську церкву. Своєю дальшою діяльністю він виправдав це своє рішення.

З двох, запропонованих православними, кандидатів на київського митрополита, Володислав затвердив 10 листопада 1632 р. Петра Могилу, а після коронації, 14 березня 1633 p., надав Могилі «привілей», в якому зазначав, що він (король) уважає печерського архимандрита вповні достойним митрополичого сану, бо члени роду Могил завжди відзначались відданістю польській короні... 164).

Після затвердження нової православної ієрархії, 12 листопада 1632 p., король, ще перед своею коронацією, видав пашпорт (охоронну грамоту) ректорові київських шкіл Ісаї Трофимовичеві-Козловському і настоятелеві Кирилівського манастиря о. Ле-онтію на вільний проїзд до Константинополя, з метою отримати від патріярха Кирила Лукаріса « сакру » для Могили; в цій гра­моті Володислав зазначав: «Обивателями Корони і В. Кн. Литовського і збором духовних вибраний на митрополита і нами іменований» 165). Одночасно Могила мав просити патріярха про грамоту, яка усувала б з митрополії його попередника 166).

Посольство Могили було прийняте патріярхом, який дав своє благословення і пошанував нового митрополита титулом «екзарха святого апостольського константинопїльського трону» 167). На початку квітня 1633 р. Могила вже мав патріяршу «сакру» і відразу почав підготовку до висвячення, розсилаючи листи із запрошенням прибути на Хомину неділю до Львова, щоб прийняти участь «в радості, загальній всіх православних... коли мас відбутися ожиданий акт згідно з волею його королівської милости, ми­лостивого нашого короля, і святійшого пастиря нашого патріярха константинопільського» 168). По дорозі з Варшави до Львова Могила разом із своїм двором і присутнім на сеймі духовенством зупинився у Перемишлі, де намагався полагодити спір між двома кандидатами на епископа, а саме І, Попеля і Семена Гулевича. Після полагодження цього спору Могила подався до Львова.

Чому саме вибрано Львів, а не Київ, як треба було сподіватися, для урочистої хіротонії? Причини слід шукати у конфлікті Могили з Копинським. Напевне деякий вплив мало також напруження, яке існувало між ліберальним табором, що толерантно ставився до інших віровизнань, та консервативним, вороже наставленим до нових шляхів та до світської науки.

Попри це, що вибір був здійснений православними послами, згодом підтверджений королем і патріярхом, все ж таки Могила побоявся відбути церемонію в Києві, де Ісая Копинський не збирався уступити з митрополичого престолу, і урочистий акт міг викликати неприхильні демонстрації з боку сторонників Копинського і навіть козаків. Крім цього київська митрополича катедра — Св. Софія — була ще в руках уніятів.

Натомість у Львові Могила користався великими симпатіями, які існували ще з часів його батьків — добродіїв братства, тут не було конфесійної непримиримости, не дратувала орієнта­ція на західноєвропейську культуру.

При великій кількості народу і православного духовенства відбуто акт висвячення в новій братській церкві трьома фазами : першу висвяту звершено в світлу середу, другу (в сан епископа) в суботу, і третю (в сан митрополита) в неділю. 28 квітня 1633 р. Висвяту провели львівський єпископ Єремія Тисаровський, як екзарх константинопольського патріярха, з трьома єпископами Тео-фанової висвяти: Тсакій Борріскович (кол. луцький), Паїсій Ілполітович (кол. холмський) і Аврамій Страгонський (кол. пинський і туровськии) 169). Твердження деяких дослідників 170), що Могила був висвячений волоським митрополитом не мають ніякого документального підтвердження.

Львівські братчики були задоволені з приводу хіротонії Могили і привітали його панегіриком польською мовою «Aurora na horyzoncie lwowskim swiecqea», який був виданий брошурою, яку, однак, згодом сконфіскувала католицька консисторія, через те, що ця брошура могла б пошкодити папському престолові.

У Львові митрополит Могила залишився близько двох місяців, підготовляючи свій переїзд до Києва. Він розсилав зі Львова свої листи-універсали до всіх православних воеводств, в яких повідомляв про перебрання київської митрополії згідно з всенароднім вибором, за королівським привілеєм і патріяршим благословенням 171).

На початку Могила намагався мирно добитися зречення Ісаї Копинського, а коли цей чинив опір, Могила застосував силу. Але про це згодом.

В'їзд до Киева і посвячення собору Св. Софії «єдиної народу православного оздоби, голови і матері всіх церков» 172) назначив Могила V липня 1633 р. Тим часом прихильники Могили зайнялися відібранням Собору Св. Софії від уніятів. 2 липня 1633 Мужиловський, С. Косів і Почаський зібрали міщан, шляхту, козаків і селян, і силою відібрали від уніятів Софійську катедру й інші сусідні церкви. Цей відважний і рішучий крок позитивно вплинув навіть на противників нового митрополита, тому йому зорганізовано тріюмфальний в'їзд до Києва. Його вітали двома панегіриками: один польською мовою «Мнемозіна» 173) від імени студентів Колегії, фундатором якої був Могила і другий «Евфонія веселобрмячая» 174) від кисво-печерських друкарів.

У «Мнемозіні» восхвалясться Могилу — «екзарха св. трону константинопільського» за його заходи для відновлення прав православної церкви; а в «Евфонії», у віршованій формі, автори висловлюють сподівання, що Могила сприятиме розквіту видавничої і освітньої діяльносте:

«О Петре, здавна гостю пожиданий,

Витай Россіи на утЬху даный.

Давай ратунку россійской оздобЬ

В мизерной добЬ.

Помнишь, як перед тымъ Россія бывала

Славна, як много патроновъ мішала,

Теперъ ихъ мало: тебе хочемъ мЬти

В сарматскомъ свіїти...» 175).

Крім парад і панегіриків Могилу чекали у Києві й менш приємні несподіванки. Вже вище була мова про жорстоке покарання ченців Кисво-Никольського манастиря, які чинили опір Могилі. Але найбільшою прикрістю для Могили був конфлікт з Ісаею Копинським, який завдав багато прикростей нововисвя-ченому митрополитові, а одночасно шкоду православній церкві та спричинив втечу українських ченців до Московщини.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20