Научная работа: Праця про Петра Могилу

У власноручних записках Могили збереглися з того часу кілька канонів і співів на честь Пресвятої Богородиці з нагоди чудесного спасіння Києво-Печерського манастиря від навали польського війська 1630 р.

ґ) Пристойна і велична відправа Богослужения в Лаврі і у всіх церквах, що були на посілостях Лаври. Завваживши, що Бо-гослуження відбуваються мляво і буденно, Могила своєю грамотою з 7. 1. 1629 р. до всіх священиків дав вказівки, щоб Богослужения відбувати урочисто і велично. Для цього було звернено особливу увагу на молебні пісні, створено особливі урочисті служби на день свята Києво-Печерської Лаври (15 серпня). Розпочато відправу у Лаврі великопісних пасій, під впливом католицької церкви, але пристосованих до духу православного віровчення. Не забув наш архимандрит і про проповіді під час Богослужень, сам написавши низку глибокоповчальних проповідей 117).

д) Лавра ставропігією

Багато заходів було зроблено Могилою не тільки для скріплення самостійносте Лаври, але також для поширення її впливів і па інші манастирі, як Киево-Пустинно-Нікольський, Спа-ський Черненський. З уваги на особливе місце і завдання своєї установи, він надав їй титул Велика Кисво-Печерська Лавра, а собі назву Великого Архимандрита 118). Митрополит Йов Борецький надав йому спеціяльною грамотою уповноваження давати розпорядження в церковних справах під час поїздок по православних спархіях 119).

є) Могилянська Колегія

Найбільшим ділом Петра Могили за цей період було перетворення, заснованої Плетенецьким, лаврської школи у вищий навчальний інститут.

До кінця XVI ст. навчання на українських землях було на низькому рівні. Тільки з появою тут єзуїтів з їхніми школами, що вели широку пропаганду серед православного населення, провідна верства почала думати про потребу освіти. В наслідок цього засновано ряд шкіл, переважно при братствах, але вони не піднесли освіти до того ступеня, щоб могли конкурувати з єзуїтськими. Насамперед цим школам бракувало певної строгої системи, слабо вивчалося латинську мову, яка в той час уважалася за обов'язкову для кожної культурної людини.

Труднощі для підвищення рівня освіти в православних школах випливали з того, що відчувався брак відповідної кількости підготованих викладачів і ці останні мусили звертатися за вдосконаленням науки до чужинецьких навчальних інститутів. Спроба реформ — підвищення рівня освіти — зустріла опір деяких завзятих православних консервативного способу думання. Ось думки цього середовища, висловлені відомим українським письменником Іваном Бишенським :

«...Латинська премудрість — пряма дорога до пекла. Рето-рика, діялектика й інші поганські (латинські) хитрості й руководства є витворами діявола, що веде боротьбу із слов'янською мовою, яка є найбільш плодюча і найулюбленіша Богові. Тому, чи не краще вивчити богомолебний і праведнословний часословець, молебний псалтир, плачивий і смиренномудрии октоїх, євангельську і апостольську проповідь (з поясненням простим, а не хитрим) і інші богослужебні книги, і через тс здобути життя вічне, — чим розуміти Аристотеля красномовного, Платона і інші вавилонські хитрості — і зі всім тим відійти в огненну гієну...» 120). До цих двох моментів слід ще додати й третій, а саме пригноблення і обмеження освіти в українських школах з боку польського уряду.

У домогилянський час, найважливішими школами була Острозька, Вілснська і Львівська. Особливо остання славилась своею освітою на всі українські землі, але в 1620-их роках вона почала підупадати, головне через нетактовне втручання братчиків у ділянку викладів. Тому більшість визначних викладачів покинула Львів і переселилася до Киева.

Такий стан освіти застав архимандрит Могила. Він був пов­ністю свідомий, що занепад православія був наслідком невистачальної і на низькому рівні освіти. Про це він недвозначно писав у своєму заповіті, що його переказус Голубев: «Найбільш надійним засобом для піднесення і розвитку освіти на українських землях Могила вбачав у заснуванні таких колегій, які би по духу своему були строго православними, а в науковому відношенні не поступалися б найкращим колегіям західньоевропейським і польським» 121).

Здійснення свого пляну Петро Могила почав зразу після зайняття Київської архимандрії; тоді ж він попросив від константиноиільського патріярха «благословення завести в Києві латинські і польські школи, а раніше вислав здібних ченців у різні держави для навчання, між якими був і покійний Інокентій Гізель» 122). Висилка Могилою молодих людей закордон і наміри відкрити в Лаврі вищу колегію не знайшли схвалення з боку киян. Вони бачили в цьому підрив своєї школи, яка існувала при Київському Богоявленському братстві. Особливо з недовір'ям до плянів Могили ставились люди консервативних переконань, які побоювались, що поширення програми в школі доведе до створення єресей. Тому ще до відкриття згаданої колеґії члени братства й інші кияни звернули архимандритові Могилі увагу на шкідливість розподілу викладацьких сил між двома школами і попросили його, щоб професори, підготовлені Могилою, викладали у братській школі. Цісї засади притримувався і друг Могили, митрополит Йов Борецький, який перед своєю смертю (березень 1631 р.) залишив духовний заповіт, в якому застерігав П. Могилу не організувати для виховання православних дітей ніяких шкіл, крім братської: «За наперший и церкве божой и всему православному народови Российскому потребнейший пункт в том тестаменте остатное воли моее кладу, абы школы в братстве Киевскомдля цвичення деток хрестиянских, а негде индей фундованы были под нсблагословением приказую» 123).

Саме в цей час П. Могила був у Львові, де взяв участь у посвяченні Успенської церкви — збудованої коштом його родичів —, де 15 червня 1631 р. зложив таку декларацію: «Я Петро Могила, з божої ласки архимандрит київський печерський, бачучи в православній церкві велику втрату в душах людських через неосвіченність духовних і нсучення молоді, за ласкою і поміччю Божою і за власною волею моего, бажаючи запобігти такій великій утраті й хотячи позискати заблудших від православія, рішив фундувати школи на те, аби молодь у всякій побожності, в обичаях добрих, в науках свобідних була вихована, а то не на якусь користь, або славу мою, а тільки на славу і честь живоначальної Тройці, на користь і потіху правовірного роду. На те діло боже зібрав я до себе братію, бажаючи, аби вона була належна, на певних правилах, до тої святої справи. їй маю я дати слушне удержання як на поживу і одежу, так і на інші потреби з свого власного кошту на вічні часи, на певне число осіб, відповідно до фун-душу, аби вони без перепони відправляли діло Боже. Одначе поки мене благодать Божа потримає на тім світі, я всіляко і у всім маю бути їм опікуном і промотором, наскільки будуть позволяти мені мої здібності і заняття архимандричі, і наскільки буде того вимагати їх потреба в служенню душам людським. І аби поспіх без проволоки був у тім ділі божім, і аби братія, закликана до того, збиралася на те без усякої вимівки, я тепер тим, які при мені пробувають, чесним отцям і братії: ієромонаху Ісаї Трофиміусу і монаху Сильвестру Косову, і тим що потім зберуться до них, обіцяю з усього серця мого перед Господом Богом, що я все написане в моїм фундуші, їм мною наданім, без проволоки і утиску буду приводити в дійсність в Києві, в манастирі Печерськім, або де я й вони вважатимемо за потрібне. А той фундуш у формі правній, вповні певній маю їм подати якнайскорше, але не більше в кожнім разі як дванадцять місяців будуть вони чекати спов­нення тої мосї обіцянки. А все те аби було певніше, я добровільно обіцяю се в храмі Уєпенія у Львові, перед хрестом Господнім.

А коли б зійшов я зі світу не скінчивши тої справи божої, маю забезпечити те тестаментом і за опікунів до сповнення його без всякого нарушения моєї волі маю взяти людей чесних і сильних » 124).

Повернувшись до Києва і ознайомившись із заповітом свого померлого друга Борецького, Петро Могила рішив виконати і основний пункт його заповіту : з'єднати свою фундацію на колегію з Київською Богоявленською школою, а Київське братство зобов'язалось визнати архимандрита своїм старшим братчиком і опікуном.

Про вступления Петра Могили до Київського братства залишився документ з 11 березня 1631 р., в якому пишеться: «За згодною прозбою всех их милостей и отцев наших духовных и ста­ну шляхетскаго обывателей киевских всякого стану, вписанных до братства церкви и монастыря Богоявление в Киеве. Ставропигии святейшего вселенского прирожоного отца и пастыря Россійской церкви, патріархи Константинопольскаго, старшим братом, опекуном и фундатором того святого братства, обители и школ любовне в тот братскій реестр подписугось» 125).

Зближення П. Могили з Київським братством наступило не тільки в наслідок заповіту митрополита Борецького, але також певної дипломатичної комбінації: мабуть, Могила хотів зайняти вакантне місце митрополита, а для цього йому була потрібна підтримка впливового Київського братства. Але вибраним був і 20 липня 1631 р. висвячений Ісая Копинський — архиепископ смоленський і чернігівський.

Коли було видно, що кандидатура Могили на митрополита не пройде, тоді в половині червня 1631 р. він поїхав знову до Львова і там умовився з вченими професорами Львівської братської школи І. Трофимовичем і С. Косовим, що вони переїдуть викладати до заплянованої школи в Лаврі. (Дивись деклярацію подану вище).

Мабуть, зі Львова листовно Могила просив Константинопільського патріярха благословення для плянованої школи, яке й отримав восени 1631 р.

З початком шкільного 1631/32 року Могила призначив ректором Лаврської школи І. Трофимовича-Козловського, а префектом С. Косова. Але архимандритові довелось поборювати різного рода труднощі, насамперед з ченцями Троїцького манастиря, які не хотіли віддати свого приміщення для школи, а згодом, коли вже почалося навчання в новій колегії, сильний опір постав серед київського суспільства, як також і козацтва через відмову об'єднати Лаврську школу з братською та у зв'язку з тлумаченням викладів нових професорів, яких підозрівали у симпатіях до унії. Вже згаданий Г. Донецький писав: «Від нєучсних попів і козаків велике було обурення: нащо заводите латинську і польську школи, яких в нас дотепер не було й спасались... Було, що хотіли самого Петра Могилу і учителів до смерти побити, ледве їх умовили» 126).

А один з викладачів, С. Косів, через кілька років так згадував про критичні моменти школи: «Але скоро тільки ми з отцем Петром Могилою завітали до тебе, вікопомний Киеве, і пожираючи очима твої сотні святих і твої неосяжні вали, стали приладжувати перший дарунок Мінерви, — зараз пішли про нас розсівати в слухах людських такі поголоски, що ми уніяти, що ми неправославні. Які з того перуни, які громи і тріскавиці почали шибати на нас, того язик атраментовий не подужає анато-мізувати! Був же час, що ми, висповідавшися, тільки того й чекали, коли нами схочуть начиняти животи дніпрових осетрів, або поки одного огнем, другого мечем не пішлють на той світ» 127).

Під тиском цих заходів Петро Могила мусив піти на поступки і дати свою згоду на об'єднання заснованої ним вищої колегії з Київською Богоявленською братською школою. Взявши ініціятиву для цього об'єднання, наш архимандрит запевнив за собою нагляд і опіку над з'єднаною школою.

До нас дійшли три акти, які підтверджують це об'єднання, а саме:

1) Актовий запис з 30 грудня 1631 р. мешканців київського воєводства і всіх київських братчиків даний Петрові Могилі, у якому вони заявляють, що задля великої зручности і користи з заснованої школи в Києві при церкві братського Богоявления Господнього, вони просять преподобнішого пана отця П. Могилу, воєводича молдавського, на цей час архимандрита печорського, щоб він школи, які почав улаштовувати в Києво-Печерському ма-настирі, і учителів, що знаходяться при них... переніс до братства і тут їх засновував, братство натомість признає його на ввесь час його життя старшим братчиком, опікуном і дозірцем свого братства, з тим, що виборні «старости» братства у завіданні спра­вами його ні в чім не будуть противитися раді і волі Могили, а в усім будуть його слухати 128).

2) Грамота з 5 січня 1632 р. митрополита Ісаї Копинського і других православних єпископів та духовенства, в якій сказано, що Могила добровільно бажає з'єднати лаврську школу з брат­ською під умовою, яку наведено вище, при чому митр. Копинський додас ще умову, а саме, щоб у навчальному манастирі при виголошеннях і в єктеніях поминалося ім'я митрополита 129).

3) Лист гетьмана Івана Петражицького і всього запорозького війська з 17 березня 1632 р.. в якому військо зі своєї сторони запрошус печерського архимандрита засновувати школи при братстві, обіцяючи служити їм своею охороною і стояти за них до самої смерти: «Яко завше з предков своих войско запорожское звикло чинити стараніе о добрим и пожитечним церкви божой, не мней и тепер в том не уставаючи, звлаща видячи знать зезволенье Духа Святого, тудеж згодное застановленьс всего народу нашего россійского, духовного и свецкого — их милости панов шляхти яко и иосполитства, абы науки або цвиченя в писме святом ку подпоре благочестія нашего при церкви брацкой св. Богоявленіи были за старанем. коштом и накладом в Бозе превелебнаго отца е. м. П.Могили, — теды и мы видечи барзо речь слушную и цер-квом божіим пожитечную, — тосюж милостю братерскою обо-вязанные будучи, зезволясм и на то припадаем, и при той церкви братской яко и при школе новозаложеной и при шпитале до ней належачом обовязуем стоять и опоновать до горл своих» 130).

Могила обіцяв провести поєднання лаврської школи з братською в кінці 1Й31 p., яке вдалося зреалізувати щойно восени 1632 р. Отже навчання в лаврській школі, що відбувалося у Троїцькому манастирі, тривало один рік. За цей короткий період основну увагу звернено на вивчення латинської мови, що С. Ко-сів виправдус у своїй «Ексеґезіс» тим: «Яка потреба латинських шкіл нашому народові? Передусім та, щоб бідної нашої Руси не називали глупою (дурною) Руссю. Учіться, говорить обмовець, по-грецькому, а не-полатинському. Добра рада, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток. Поїде бідолаха на трибунал, на сойм, на соймик, до гроду, до земства, — bez laciny placi winv...« 131).

Серед вчителів могилянської школи знаходимо запрошених із Львова Ісаію Трофимовича-Козловського — ректора колегії і професора філософії та Сильвестра Косова — професора реторики; крім того Софронія Почапського, що викладав реторику і Пацевського, що викладав поетику, та інших 132).

На Великдень 1632 р. спудеї лаврської колегії піднесли Петрові Могилі панегірик — «Евхарістеріон альбо вдячність», який є цікавим літературним твором того часу, а також документом існування печерського « гімназіюму». У передмові «Евхарістеріону » Софроній Почапський, викладач школи, ставить питання, з ким можна б порівняти Петра Могилу : « Із золотом? Але ти сам разом із золотом віддав себе науці... З дорогоцінним камінням? Але ти сам неоцінимий камінь, алмаз » 133). Тому найбільш пристойним символом для Петра Могили автор вважає гори Пар­нас і Гелікон, « щоб піднесена на них слава була видна всьому світові ».

Після цієї передмови зображено на горі Гелікон Петра Могилу в убранні архимандрита, з хрестом і посохом у правій руці та віткою мудрости у лівій. Біля ніг його кинуті на землю корона і скіпетр, мабуть, молдавські : символ того, що Петро Могила добровільно віддав перевагу служінню церкві над політичною владою у Молдавії 134).

Сам панегірик складається з двох частин: Гелікону, де прославляються 8 наук : граматику («учить слов і мови»). реторику («учить слов і вимови »), діялектику («учить розумнаго в речах познаваня»), аритлтетику («учить лічбу»), музику («учить співання»), геометрію («учить землі розміреня»), астрономію («учить бігов небесних»), теологію («учить Бозских речей») 135), що їх викладали, чи мали викладати в « гімназіюм »-і, та Парнасу, де прославляється 10 муз.

Цей «Евхарістеріон» підписали 23 учні к ляси реторики, на всього близько 100 учнів 136).

Проведена П. Могилою реформа братської школи на Киево-Могилянський колеґіюм на зразок західньоевропейських шкіл, не обмежувалася до введення латинської мови. За свої власні кошти він відновив колегію, поширив навчальні засоби, з турботою вибирав для неї начальників і професорів, він допомагав бідним вихованцям. Ось з якими словами звертався Петро Могила до вихованців колегії: «3 Божією поміччю, постаравшись, в міру слабих моїх сил, на кошт мого родинного майна, відновити гімназіюм. тобто київські школи, частково вже підупалі і опустілі, я постачав, постачаю і дуже бажаю, за допомогою небесною, до кін­ця мого життя постачати школи книгами, учителями, засобами для втримання бідних студентів, товаришів ваших і інших потребуючих. При тому я часто думав і турбувався про те, щоб в школах не тільки викладалися зовнішні науки, а насамперед доставлялось благочестя, яке повинне вкорінитися і посіятися у ваших молодих серцях, бо без цього всяка мудрість є глупотою леред Богом, як справедливо вона і називається...» 137).

До кінця свого життя Петро Могила по-батьківськи опікувався своею колегією, про яку не забув і у своєму заповіті, назива­ючи ЇЇ «unicum pignus meum» і якій записав досить великі суми в грошах і в доходах, від залишених колегії маєтків 138).

Головною турботою Петра Могили на шкільному відтинку було перетворення колегії у вищий навчальний інститут, тобто з академію. Він намагався здобути від короля Володислава IV відповідну для цього грамоту. Ллє під впливом своїх дорадників, :-::роль ставив труднощі в цьому. Володислав IV своїм привілеєм 2 14 березня 1633 р. затвердив школи на українських землях та-:-:;:ми. якими вони були до того часу, тобто з середнім рівнем. Ко-.-;: Могила продовжував провадити навчання за західньоевропей-:ьхнм зразком, тоді в 1634 р. король суворо заборонив мати в Києві та інших містах латинські школи 139). Але й на цю забобону Петро Могила не звертав уваги, він продовжував розпочату шкільну програму і в додатку ще створив школи-колеґії в Гоші і Вінниці. Знову під впливом противників православія Володис-лав IV видав 18 березня 1635 р. універсал, в якому підкреслювалося: «In scholis etiam Kijoviensibus el Vilnensibus graece et la-tine docere nonunitos permittimus, ita tamen, ut humaniora non ultra dialecticam et logicam doceant...» 140). Тобто, в київській Могилянській колегії дозволялося з навчанням не йти далі діялектики і логіки, а саме, філософського курсу. З цим правом Київська Ко-леґія залишилася до кінця польського панування над Києвом.

Характеристика періоду архимандритства Петра Могили

Назагал цей пробний період їв житті Петра Могили, поза деякими відтинками (шкільництво) є ігнорований більшістю істориків. Причину цього слід шукати в тому, що діяльність цього періоду стосується внутрішнього церковного життя, яким цікавилися переважно тільки дослідники історії церкви, а не дослідники загальної історії. Якщо останні й висловлювали думку до цього періоду, то хіба тільки, щоб вказати на неясність способу вступления на архимандритське становище та на авторитарність Могили. Єдині джерельні дані про цей період зібрав С. Голубев у «Матеріалах для исторіи Западно-русской Церкви», як «Приложеніе к 1-му тому сочиненія «Киевскій митрополит Петр Могила и его сподвижники», Київ 1883. Тому й ми так часто покликаємося на це джерело.

Великим ділом Петра Могили в цей період була культурно-освітня діяльність, яку розпочав із постанням у Києві школи, що її згодом названо «Могилянською колегією», яка стала найзначнішим навчально-науковим центром усієї Східньої Европи. При школі Могила згуртував визначних учених і культурних діячів, т. зв. Могилянський Атеней (С.Косів, І. Трофимович-Козлов-ський, А. Кальнофойський тощо), який розпочав важливу теологічно-наукову діяльність, ставлячи тверді підстави для православного віровизнання.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20