Научная работа: Праця про Петра Могилу

Щоб краще зрозуміти зміни, які ввів Могила в Київській Печерській Лаврі, слід бодай коротко переглянути, що вона являла собою перед тим, яка була її організація, ділянки праці та які були визначні керівники.

Через напади кримських татар становище Печерської Лаври до кінця XV ст. було нужденне. Це становище змінилося в XVI ст., головне в наслідок дії козаків, що спинили набіги татар, та жертвенности населення, яке давало великі пожертви для її розбудова. Зіздяки цьому, при кінці XVI ст., Печерська Лавра стала одкіек з наибагатших інституцій на українських землях, особливо поширивши земельні посілості шляхом записів і духовних заповітів. У цей час Печерський манастир володів численними землями у всіх повітах Київської области, в Остерському повіті більшість земель належала Лаврі, крім того вона мала посілості на Білорусі і в Литві, у Слуцькому, Логойському, Бобруйському, Глуському, Могилівському і Віденському повітах. В кінці 1593 р. печерському манастиреві належали 2 міста: Василів і Радомисль, два містечка, близько 50 великих сіл, 5 селищ, 3 присілки, 5 садиб, 2 двори-палаци, 2 замки, різні рибні ловлі, млини, річні перевози І різні угіддя 91).

Вже цей список багатств вказус на могутність манастиря, яка перетворювала його архимандрита на справжнього володаря, якого слухали на його посілостях, а одночасно поважали всі інші цивільні установи в усьому королівстві.

Але ці багатства дуже часто зловживалися лаврською ієрархією, яка використовувала його для своїх особистих інтересів. У XV і XVI ст. цивільні чинники втручалися у внутрішні справи Лаври і часто робили тиск при виборі архимандрита. Труднощі виникали також з того, що призначення високих ієрархів на українських землях під Польщею залежали від польських королів. Але почавши від 1522 p., печерські ченці почали робити заходи для здобуття своєрідної автономії для своєї інституції, головне проти втручання цивільних чинників у внутрішні справи манастиря. В цей же рік король затвердив привілей, на основі якого « старші монахи разом з князями, панами і землянами Київщини самі вибирали собі архимандрита і щойно після того просили короля про його затвердження» 92).

Але дуже часто цей привілей порушувано і цивільні люди надалі втручалися у справи Печерської Лаври, щоб здобути для своєї користи керівництво маєтками манастиря. Про боротьбу за архимандріго свідчить саме велике число архимандритів від І494 до 1574 р.: на протязі 80 років змінилося 25 печорських архимандритів 93), Цей список доповнює С. Голубев, доходячи до 35 архимандритів за вісімдесятиріччя 94).

І хоч у другій половині XVI ст. з'явилися здібніші архиман-дрити, що намагалися повернути деякі загарбані маєтки, все ж таки вони обмежувалися до економічної санації, а Лавра далі за­лишалася без шкіл, друкарень, бібліотек, шпиталів, приймалень.

Щойно при кінці XVI ст. стався своєрідний переворот в житті Печерської Лаври як і всього православія, особливо під впливом пропаґанди інших віровизнань, насамперед в наслідок існування унії. Розпочатий релігійний рух впливав і на піднесення морального манастирського життя, а разом з тим висуваються на перше місце релігійно-освітні засоби, потрібні для боротьби з протилежного пропагандою і для збереження віри; засновуються школи, друкарні, видаються книжки, організуються добродійні установи.

Серед визначних попередників Петра Могили, які підготували ґрунт для його далекосяжних реформ були вже згадані ар-химандрити. Коротко переглянемо їхню діяльність, щоб краще оцінити заходи самого Петра Могили.

Никифор Тур (1593-1599) відзначився завзятою обороною прав Печерського манастиря проти втручання київського митрополита Михаїла Рогози, а згодом проти посягання унії. Не зважаючи на те, що по стороні останньої став і сам король, який декретом з 18 листопада 1597 р. присудив віддати манастир під владу М. Рогози, архимандрит чинив опір, заявляючи висланникові короля, що король нічого не має до нас, і ми не зобов'язані його слухати, коли він порушує наші права і вольності» 95). Коли в самому Києві уніяти зазнали поразки, в той час, за допомогою адміністрації, вони силою призначали своїх службовців у посілостях Лаври, що знаходилися поза Київщиною, головне в Литві. Опір Тура значно вплинув на піднесення релігійних почувань населення українських земель.

Єлисей Плетенецький (1599-1624) своєю діяльністю для возвеличення Печерської Лаври, а за її посередництвом і всього православного українського народу, може бути названий справжнім предтечею Могили.

Продовжуючи боротьбу проти намагань уніятів, очолених новими митрополитами: Іпатісм Потієм, а з 1613 р. Иосифом Вельямином Рутським, архимандрит добився від короля визнання Печерської Лаври за православними 96). Але основну увагу Плетенеиький зосередив на впорядкуванні манастиря, намагаючись піднести його до тісї моральної висоти, щоб він був гідним своєї світової слави. Щоб покласти край моральному упадку серед ченців, від самого початку він відновив у манастирі спільне життя за основами Св. Василія та покращив побутові умови. Турботи про зідродження чернечого життя були тісно пов'язані з розвитком освіти в найширшому розумінні цього слова.

Для здійснення цього Є. Плетенецький ужив таких заходів : а) створив друкарню в Лаврі в 1616 p.; б) фабрику паперу; в) запросив спеціялістів у ділянці друкарства; г) запросив до Лаври учених людей, серед яких слід згадати: Захарію Копистенського, Памву Беринду, Стефана Беринду, Тараса Левковича Земку, Лаврентія Зизанія Тустановського, Иосифа Кириловича, Гаврила До-оотеевича, Філотея Кизаревича, Олександра Мітуру, як також Иова Борецького, що згодом став Київським митрополитом; ґ) видавав книги; за його урядування видано 11 великих публікацій з ділянки літургіки, патрології, канонічного права і релігійної полеміки; д) заснував інститут проповідників; є) заснував школи, в яких крім богословських наук вивчали ще й латинську та грецьку мови. До цього слід додати, що за архимандритства Є. Плетенецького Печєрська Лавра стала ставропігією, створено б. Лаври жіночий манастир; він впорядкував Дятеловецький манастир — філіял Лаври, узалежнив від Лаври київський Пустинно-Миколаївський манастир, реставрував печерську церкву, збудував нові храми, покращив стан шпиталю для бідних.

Захарія Копистенський (1624-1627) продовжував морально-виховну і освітню роботу свого великого попередника. Він закликав керівників манастирів дотримуватися загального співжиття і нелицемірно ставитися до ченців. Щоб дотримуватися справжнього навчання, він встановив цензуру проповідей. За два з половиною роки його керівництва печерською друкарнею було випущено 9 видань. Досягнута попередником автономія Печерської Лаври опинилася в небезпечному становищі після того як М. Смотри-цький домігся у Константинопільського патріярха скасування всіх ставропігій на українських землях. Попри це Копистенський домігся у митрополита Борецького визнання ставропігії за Печерською Лаврою. Дбаючи і про інші ділянки, він насамперед звернув увагу на моральний стан ченців печерського манастиря, число яких в 1625 р. дійшло до вісім сот 97).

Паралельно з відродженням у самій Печерській Лаврі, аналогічний рух проходив і в самому Києві, де наприкінці 16 ст. оформилося церковне братство, яке ставило собі за завдання допомогову акцію і оборону православної віри перед її противниками. Київське братство значно розвинулось після того як Єлисавета Гулевичівна, дружина маршалка мозирського Стефана Лозки, пожертвувала 14 жовтня 1615 р. великі маєтки: двір і землю у самому Києві, які мали служити для заснування школи і добродійних закладів для старців 98). Фундація Гулевичівни перейшла під благотворний вплив Києво-Печерського манастиря, а школою заопікувалися лаврські ченці на чолі з Є. Плєтенецьким. В цей час між братством і манастирем існували тісні зв'язки і на початку 1616 р. прийшло до повної співпраці між братством і Печерським манастирем.

Другою значною подією для православного Києва були відвідини Єрусалимського патріярха Теофана в 1620 p., який, повертаючись з Москви, завітав до Печерської Лаври і при цій нагоді надав київському братству три грамоти, в яких потверджував: 1) заснування братства (грамота з 17. 5. 1620); 2) створення при братстві школи, в якій навчали старослов'янську, грецьку і латинську мови (26. 5. 1620) і 3) признав за братством право ставропігії.

Але найважливішим актом патріярха Теофана в Києві було встановлення вищої ієрархії православної церкви на українських землях, де після Берестейської унії залишилися тільки два єпископи (Г. Балабан і М. Копистенський), а з 1610 р. тільки один епископ (Є. Тисаровський) у Львові. Маючи широкі уповноваження від Константинопольського патріярха, Єрусалимський патріярх Теофан висвятив 1620 р. Йова Борецького на Київського митрополита, Мелетія Смотрицького на архиепископа Полоцького і Ісаю Копинського на Перемиського єпископа. Висвята відбулася при активній допомозі козаків та їхнього гетьмана П. Сагайдачного, які охороняли патріярха перед нападами польської адміністрації.

Діяльність цих трьох ієрархів тісно пов'язана з діяльністю Петра Могили, тому часто доведеться ще згадувати про них. Висвята нової ієрархії сильно занепокоїла латино-уніятів, які домагалися, щоб король своїм маніфестом заперечив патріярхові Теофанові будь-яку церковно-адміністративну владу, а трьох ново-висвячених ієрархів поставив поза законом.

Такий був стан самої Лаври та православної церкви на українських землях в час, коли Петро Могила став архимандритом і почав грати велику ролго. Пригляньмося тепер до основних аспектів діяльности архимандритства Петра Могили.

Продовжуючи боротьбу за повернення поодиноких посілостей манастиря, що їх різні чинники присвоїли собі тим часом, Могила поставив цю справу на більш практичний шлях. Він відмовився від судових процесів, які тягнулися б у нескінченність і часто вирішувалися в некористь дійсного власника, а вирішив застосувати для повороту лаврських дібр ті самі методи, якими користувалися і противники, коли вони їх забирали.

Так «він збирав манастирських слуг, озброював їх і силою захоплював раніше належні маєтки до Лаври. Інколи для подібної дії кликалося і козаків. Коли якийсь пан, поласившись на багату лаврську маєтність, нападав на неї і грабував, то він міг бути певним, що подібну (якщо не більш болючу) відплату зазнає в короткий час і його посілість...» 99).

І хоча противники Могили перебільшують, ведучи очорню-ючу його акцію і малюють його надто негативно, то «сам факт озброєних нападів Могили на противників Лаври не підлягає сумніву» 100).

Дуже часто противники Могили висували проти нього застосовані ним брутальні заходи. Для виправдання архимандрита слід зазначити, що такі методи були в дусі тієї доби, що так само, але не так часто поступали і його попередники, та вкінці, що ці енергійні методи виявились ефективними, бо вони повернули Лаврі багато забраних маєтків та остерегли інших грабіжників перед подібними нападами.

З уваги на те, що серед тих, що посягали на добра Лаври, були й православні, Петро Могила користувався також моральними методами, намагаючись впливати на релігійні почуття людей, вказуючи, що подібні насильства викликають гнів і кару Божу. Про це ми довідуємося з красномовних записок архимандрита 101).

С. Голубев, характеризуючи аспект діяльности Могили для збереження і поширення мастків Печерської Лаври, стверджує, що: «П. Могила високо цінив матеріяльні багатства Києво-Печерського манастиря, при чому обороняючи його масткові права, нерідко виявляв схильність показати свою силу маґната. В даному випадку ця його діяльність має деяку подібність з багатьма печерськими архимандритами XVI ст. Але ця подібність є тільки зовнішня.. Для П. Могили Лаврські багатства мали ціну і значення переважно тому, що в них він бачив тверду опору для боротьби з могутніми противниками православія... Тому Могила, ревно оберігаючи манастирське добро, не тільки не користувався ним для своїх інтересів, але також багато власних мастків давав для потреб веденого ним манастиря...» 102).

«Замінюючи меч на чернечу мантію», молдавський воєводич рішився на цей крок із всією щирістю та свідомістю своїх обов'язків як начальника чернечої братії. Про його високе зрозуміння про ролю чернечої місії довідуємося з його власноручних записок, які датуються з цього періоду його життя. Він писав: «Чернече життя — це досконалість християнського життя». То­му він був надзвичайно строгим до підлеглих йому ченців, від яких вимагав « досконалого некористолюбства, повного самовідречення, беззаперечного підпорядкування волі настоятеля...» 103).

При цьому слід зазначити, що серед власноручних записок Могили є низка прикладів, в яких він представляє основніші характеристики з життя сучасників, що достойні наслідування, а також приклади кари Божої за порушення чернечої обітниці чи непослуху зверхникам 104).

За непослух або невиконання розпорядків з боку ченців П. Могила в деяких випадках не обмежувався до моральної догани, а застосовував суворі, навіть жорстокі заходи. Сучасник нашого архимандрита Єрлич, що перебував у близьких відносинах з Могилою, розповідає про такі два факти:

а) Задумавши заснувати у Лаврі вищу школу, Могила вибрав для неї приміщення, де жили старі й хворі ченці, при Троїцькому манастирі. Було потрібно переселити хворих ченців у інше місце, але вони на чолі із своїм ігуменом Арсенієм чинили опір печерському архимандритові. Це дуже розгнівало Могилу, він забрав у непокірного ігумена гроші і все майно, наказав його бити і опісля його ув'язнив. Від тих побоїв ігумен помер. Так са­мо поступив він також з іншими ченцями, що ставили опір його волі 105).

б) На коронаційному сеймі Могила виклопотав у Володи-слава IV королівську грамоту на володіння Кисво-Пустинським (Микольським) манастирем. Але ігумен Серапіон Більський, що був перед тим впродовж 20 років управитилем цього манастиря, не захотів добровільно уступити своє місце. Тоді Могила, «взявши кілька сот людей з гарматами пішов і силою взяв манастир». Ігумен з деякими ченцями утік, устиг заховати манастирське майно. Ті ченці, що залишилися в манастирі, зустріли нового настоятеля без співчуття. Незадоволений цим Могила «наказав розмістити ченців по одиночках і бив їх посторонками доти, поки вони не сказали, де були сховані гроші і срібло» 106). Після цього найбільш непокірні ченці були на завжди вигнані з манастиря.

Визнаючи вищеподані звідомлення Єрлича за правдиві, найбільший дослідник життя і діяльности Могили — С. Голубев знову виправдує, що подібні методи були в дусі тієї епохи і практикувались Могилою у свідомості їх законности. Однак і цей великий прихильник Могили засуджує ці його заходи щодо підлеглих ченців 107). При цьому, слід ствердити, що Могила, будучи суворим до ченців і вимагаючи безумовного підпорядкування волі настоятеля, так само був вимогливий і суворий до себе самого, про що заявляє той самий Єрлич: «Він жив благочестиво, гарно, тверезо, вправлявся в добрих ділах і турбувався про цілість церкви Божої» 108). А один з біографів Могили з XVIII ст. писав, що він «стискав і умертвляв своє тіло гострою волосяницею, залізним ланцюгом» 109).

Серед інших ділянок, над якими зосередив свою увагу архимандрит Петро Могила, були:

а) Оздоба Лаврського манастиря

Оздоба Лаврського манастиря, який своєю зовнішністю був би гідний ролі, яку він відогравав. Для цього він звернувся з листами до царя Михаїла Федоровича (лист з 12. 1. 1628) і до Львівського братства (лист з 20. 1. 1628), щоб вони допомогли відновити найстарішу українську святиню. Він викупив « срібні й золоті служебні посуди і одяг», що були віддані в застав попе­редніми архимандритами, закупив багато нових цінних церковних речей, оздобив печерську церкву та інші манастирські будови 110).

Найбільшу увагу новий архимандрит присвятив справі печер, де спочивали Божі угодники. Він реставрував печери, розширив і прикрасив в них церкву, спорудив для мощей нові гробниці і поставив над кожною написи 111).

б) Звеличення Лаври

Паралельно з турботами про зовнішню окрасу Лаври, П. Могила намагався привернути їй релігійну вагу завдяки тому, що тут переховувалися чудотворна ікона Богоматері та мощі угодників Божих. Для цього він збирав свідчення про благодатні чудеса у Києво-Печерському манастирі. Архимандрит сам записав свідчення в домашню книгу, яких нараховано до ЗО, а згодом більшість з них видано в «Тератургімі» А. Кальнофойського 112). Серед цих чудес одні стосуються до перших років урядування самого Могили, інші до періоду його найближчих попередників.

Надаючи чудесам в Печорській Лаврі великого розголосу, Мо­гила старався дати відсіч деяким католицьким і протестантським авторам, які з недовір'ям ставилися до нетлінности тіл печерських угодників, а разом хотів закріпити переконання в справедливість православної віри.

Про це й згадують автори «Патерикону» (1635) — Косів і Тератургіми» (1638) — Косів і Кальнофойський, які написали ці твори з доручення і при співучасті Петра Могили. «Патерикон» мав на меті « спростувати необгрунтовані аргументи іновірців проти святости і правовірности києво-печерських отців і таким чином замкнути уста тим, які ведуть непотрібну війну з руською церквою». А автор «Тератургіми» пише: «Ти, що докоряєш Русі у схизмі, подивись і побачиш, що в церквах православних і до цього часу здійснюються чудеса, а це є незаперечним доказом, що наша православна церква свята і не заражена схизмою» 113).

в) Боротьба з неправославними віроісповіданнями

Ще з кінця XVI, а головне в XVII ст. православним на українських землях довелося вести завзяту релігійну боротьбу проти трьох віровизнань: католицизму, унії і протестантизму. У зібраних і власноручних записках Петра Могили про благодатні чудеса в православній церкві знаходимо ряд аргументів, звернених проти католицизму («православна віра є правдива, а віра латинян погана, бо перша мас силу благодаті Св. Духа, а остання поз­бавлена тієї благодаті», так критично він аналізує догматичне вчення про чистилище та відкидас введення нового календаря); проти уніятського віровизнання (Могила наводить деякі неґа-тивні факти з життя уніятських ієрархів, які переходили в унію «для розкошів і слави світу цього», заперечує історичну містифікацію щодо залежности української церкви від Риму з найдавніших часів, які вже були спростовані у згаданому «Патерику», а на конвокаційному сеймі 1632 р. Могила заявив, що в Києво-Печерській Лаврі є багато давніх документів, з яких ясно видно неправдивість тверджень про залежність руської церкви від Риму) 114). І, вкінці, проти протестантизму, де він вказує на кару Божу, що її зазнають «єретики через непошанування православних святинь і висміювання православних свят».

Дехто з пізніших дослідників уважав писання П. Могили про чудеса «надто простими, наївними, помилковими, в усякому разі не такими, які слід би писати Могилі, можливо навіть зменшуючи його історичну вагу» 115). При цьому не слід забувати, що ці записки датуються з першої половини XVII ст. і коли деякі з них нині можуть здаватися простими і наївними, то не такими вони були для людей, до яких вони зверталися.

г) Видання книг

Від самого початку управління Печерською Лаврою, Петро Могила присвятив велику увагу відомій друкарні, яку він розширив введенням латино-польських шрифтів, почавши з 1633 р. До того часу печорська друкарня випускала тільки книги церковно-слов'янським шрифтом.

За перші п'ять з половиною років архимандрії Петра Могили, київська друкарня випустила близько 15 книг і брошур. Серед тих, що стосуються безпосередньо до особи архимандрита згадаємо дві: «Крест Христа Спасителя й кождого человека» (1631), і «Літургіаріон, си есть Служебник» (1629) —- догматичне і обрядове пояснення літургії за грецькими джерелами та при використанні всіх дотогочасних українських служебників. Це є пер­ший більший твір, в складанні якого Могила взяв безпосередню участь, так потрібний в ті часи на українських землях. Служебник з 1629 р. відзначався повнотою і точністю 116). Цей «Літургіаріон» був схвалений українськими ієрархами; вони його знайшли «чистим і свобідним від всякого порока, а тому соборні прийняли, обняли, похвалили і затвердили».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20