Научная работа: Праця про Петра Могилу

К. Харлампович підкреслює, що польська орієнтація українського шкільництва виявилася у формі схолястики і панегіризму, однак відзначає й позитивний вплив: «Польща була посередницею між Европою й далеко позаду неї відсталою Руссю... Історична заслуга Польщі полягає в тому, що в шкільній галузі вона виявила руському народові сусідню послугу, допомагаючи йому вийти з тісного кола візантійських виховних засад на широке поле наукових і практичних ідей, себто відкрити західнього генія» 51). Тут відчувається польський месіянізм, але сама суть справи не позбавлена певної слушности.

Свою біографічну статтю про П. Могилу Е. Пікот закінчує такою загальною характеристикою: «Коли Могила часто нас вражас своїми деспотичними вчинками, не підпадає сумніву, що його талант, його різноманітні знання, його родинні зв'язки, його невпинна діяльність — відкрили для російської (української — А. Ж.) церкви нову добу. Він зумів поширити освіту серед священиків, які не мали ніякої, і надав їй спаяність, якої бракувало грецькому духовенству. Київська школа стала вогнищем, звідки вийшла більшість людей, які від двох з-половиною століть залишили сліди в релігійній історії Росії; вона (Могилянська Академія) вистачила б, щоб уславити ім'я свого засновника» 52).

За останній час також совстська історіографія з більшою увагою ставиться до культурної діяльности П. Могили. В колективній праці про друкарство сказано : « Протягом майже 20 років до самої смерти Петро Могила стояв на чолі книговидавничої справи на Україні... Могилянська епоха відрізняється від попередньої посиленням авторитету слов'янських видань... Діяльність лаврської друкарні в період правління Петра Могили набуває значного виробничого розмаху і чіткої організації...» 53).

Широкого розголосу в Україні набрала справа т. зв. реабілітації Київської Колегії та пізнішої Могилянської Академії з вимогою визнати цю «Alma Mater» за предтечу сучасного Київського Університету. В цій справі група культурних діячів написала листа до журналу «Дніпро», в якому, крім критичних завваг зазначалося : « Ми, звичайно, не заперечуємо видатної ролі Петра Могили в розвитку вищої освіти на Україні...» 54). Після цієї першої заяви, виступили й інші діячі УРСР. Ф. Шевченко, подаючи коротку історію Киево-Могилянської Академії і підтримуючи про­позицію, що « Вища освіта на Україні починається з 1615 p., що Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка є законним спадкоємцем Києво-братської школи, Києво-Могилянсько'ї коле­гії, Академії», так характеризує Петра Могилу: «Людина висо­кого інтелекту, він здобув освіту у вищих західноєвропейських школах. То був визначний церковний і політичний діяч, письменник. Його твори, написані українською, польською і латинською мовами, друкувалися не тільки на Україні, айв Молдавії, Польщі, Грузії. Створюючи лаврську школу, Петро Могила використав досвід організації вищої школи в Західній Европі» 55).

Слідом за Ф. Шевченком також ряд інших наукових і громадських діячів УРСР висловлювали свої схвальні заяви про Могилянську Академію, які вміщені в журналі «Дніпро», ч. І, 1968, стор. 90-95. Реферуючи німецькі і польські публікації про Києво-Могилянську Академію, Д. С Наливайко пише; «В ній справедливо вбачають центральне культурне вогнище на Східно-слов'янщині XVII ст., з широким діяпазоном впливу, який охоплював Україну й Росію, Сербію й Болгарію, Румунію й Грецію, і разом з тим головну ланку зв'язку між тогочасною культурою Західньої Европи й культурою православно-слов'янського сходу» 56).

Коли в 1967 р. будинкові колишньої Могилянської Академії на Подолі в Києві загрожувала небезпека знищення, тоді М. Врай-чевський відважно виступив у пресі за його збереження 57).

Мов перегукуючися з діячами з України, але на 10 років скоріше, Н. Полоньска-Василенко, високо оцінюючи ролю «Братської школи», писала: «Пізніш, за часів Митрополита Петра Могили, школу було реформовано за зразком найкращих колегій Західньої Европи; вона стала називатися Петро-Могилянською Колегією. За часів Мозспи її було реформовано на Академію. Так з Братської школи, заснованої на дар пані Гальшки Гулевичевої, розвинулася славетна Академія, яка впродовж двох століть була найвищою школою не лише для України, а для цілої Східньої Европи, і учні її несли освіту на всю Московщину і Російську Імперію» 58).

На кінець цього підрозділу подамо одну з найкращих характеристик усієї «Могилянської доби» О.Оглоблина; він писав: «Доба Могили — то була доба великих досягнень. Грандіозний проект утворення українського патріархату, поєднаний з ідеєю відродження єдиної вселенської християнської Церкви під зверхністю Папи, хай не здійснений, свідчить про те, що українські церковні кола тогочасні мислили світовими маштабами не лише простору, але й часу. Створення Києво-Могилянської Колегії, цієї слави і гордости Київських Атен, що незабаром стане «Альма Матер» для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східньої Европи. Було б цілком не науково і не історично думати, що ці величезні осяги української релігійної і наукової думки не вплинули на дальший розвиток української духовости і не створили тієї ідейної сфери, що в ній народилася ідея україн­ської національно-визвольної революції. Українська Церква в середині XVII сторіччя далеко вже переросла ті державно-політичні рамці, в яких її тримало чуже й чужовірне державне панування над Україною і українським народом. Сама діяльність Митрополита Могили і його київського гуртка прискорила українську кризу і вказала шлях до її розв'язання» 59).

Національно-культурна ділянка діяльности Петра Могили це тільки частина, і то додаткова, до його властивого твору в релігійно-церковній площині. Очевидно, що між цими трьома аспектами — національним, культурним і церковним — є тісна взаємодія і взаємодоповнення, тому тільки сукупність всіх трьох елементів може представити справжній образ Київського Митрополита.

Українська історіографія по-різному предєтавляла ці три аспекти, дуже часто давала навіть діяметрально-протилежну оцінку. На це склалися різні причини, про які вже була мова вище, не забуваючи також про ідеологічні моменти.

Перейшовши від повного заперечення до непотрібного «забронзовування», можна втратити міру і нанести навіть шкоду самій постаті Великого Митрополита. Тому тільки докладна аналіза всього створеного ним на тлі даної доби і в світлі пізнішої перспективи, дотримуючись мудрої поради Таціта «sine ira et studio», може принести правильну оцінку визначного мужа української історії.

3. ОЦІНКА ЦЕРКОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТИ П. МОГИЛИ ТА ЙОГО СТАВЛЕННЯ ДО ІНШИХ ВІРОВИЗНАНЬ

Останнє питання становить основний зміст третього розділу цієї праці, тому подаватимемо на цьому місці тільки розбіжності в оцінках поодиноких дослідників, залишаючи саму аналізу і висновки на кінець розвідки.

Церковним питанням цікавилися також багато чужинецьких істориків, переважно теологи, які не завжди підходили сумлінно до історичних фактів.

Сучасник Могили, київський літописець Я. Єрлич, неприхильно наставлений до Митрополита при його житті, проте свідчить що Могила: «Жив на цьому світі богобоязно, гарно і тверезо; діяльний в справах благочестивих, завжди турбуючись про цілість церкви Божої і оберігаючи своє стадо, хоч і не був чужий і людської слави...» 60).

Католицькі біографи представляли Могилу як великого прихильника католицької церкви. Уніятський єпископ Яків Суша намагався доказати в своїй праці про М. Смотрицького, написаній в 1665 p., що П. Могила перед смертю сповідався латинському священикові: «Et in vita et in morte latino confessus» 61). Покликаючись на цю нічим не підтверджену вістку, більшість католицьких дослідників брали її як незаперечний факт. Єзуїт Теофіл Рутка у своїй відповіді І. Галятовському, який твердив, що «Літос» написаний П. Могилою 62) — висловив сумнів про це авторство: « Не віримо цьому, бо він не має єретичного духа і був прихильний до запозичення із книг латинських, як це я помітив в його «Требнику»...» 63). Згодом цю теорію перебрав Ігнатій Сте-бельський 64), а довів її до «досконалості!» бенедиктинець А. Ґепен у своїй тенденційній праці про Св. Йосафата; він писав: «Запевняють навіть що Могила, маючи докори сумління, часто кликав латинських священиків, щоб висповідатися; та що він на ложі смерти таємно помирився з римською церквою. Через чудо милосердя Господь змилувався над його душею, але це привернення в останню годину в нічому не міняє ролі цього нещасного пре­лата. Він бо є батьком схизматичних спископів, які, вже більш як століття зривають майже щороку шматок скривавленого м'яса Польщі і католицької церкви » 65). Про сумнівну вартість цієї праці Ґепена свідчить не тільки те, що він називав козаків — «Бандитами, які не мають ніякої релігії» 66), але насамперед через його явну тенденційність, яка найкраще випливає з передмови до книжки, в якій він писав: «Римська церква не вимагає від Росії жертви своїх мрій величности; вона (Римська церква — А. Ж.) освятить її зброю, коли ця зброя буде католицькою, і вона схвалюватиме поширення Імперії, яка буде тоді справді (імперією) Ісуса Христа. Наївні думали колись, що німецький Цезар визволить Святішого Отця, забуваючи, що він був насамперед протестантом. Католицький цар міг би багато легше перебрати для своєї користи твір Карла Великого, під оплески всього християнства» 67). Ми зупинились дещо довше над цим автором, бо часто українські дослідники покликуються на нього, як на достовірне джерело.

Значно ґрунтовнішу, а понад все наукову працю про «Православне ісповідання віри Петра Могили» і про самого Київського Митрополита написали два французькі єзуїти А. Мальві і М. Віллер. Згадуючи про запевнення Ґепена щрдо привернення Могили до Римської церкви, автори заявляють: «Ніякий доказ не підтверджує цю тезу» 68). Мальві і Віллер підкреслюють захід-ньоевропейську методу праці Могили, та що: «доктори з Києва думають як латинники у багатьох спірних справах між Сходом і Римом, а саме про чистилище, про Непорочне зачаття, про освячення Євхаристії словами Христа. Ця частина згоди не зупинила полеміки; але попри спори, Київський Університет (Могилянська Академія —- А. Ж.) був більш як одне століття інструментом док-тринального зближення », — все ж таки для історичної правди вони не намагаються заховати, що «Боротьба проти уніятів, яку Могила підтримував відколи він очолив Печорську Лавру, ніколи цілковито не припинялася» 69). Назагал це одна з кращих спеціялізованих праць про Київського Митрополита і про його капітальну догматичну працю.

З української католицької сторони о. Б. Курилас, ЧНІ, зробивши порівняння між Петром Могилою і Андреем Шептицьким, намагається представити дію першого як «дорогу теж католицькій частині українського народу і взагалі всім християнам, як проєктодавця і борця за з'єднання християн під проводом св. Петра, як ідеолога справжнього екуменізму...» 70).

Для всієї румунської історіографії Петро Могила був зразком правовірности, відданости православній церкві і її найбільшим захисником проти протестантизму і католицизму. Більшість з них навіть не ставили собі питання про його екуменічні заходи. Щоб зрівноважити його прив'язаність до київської митрополії, протиставляється його вірність Польщі, чи інтернаціональне значення його акції. Деякі румуни пояснювали введення латинської мови в школах не як наслідок про-польських, чи прокатолицьких симпатій, але як дань своїй первісній батьківщині. Це виглядас, одначе, дуже мало правдоподібним, бо тоді серед румунів ще не було тенденцій про-римських.

Вже Ґ. Єничяну називав Петра Могилу: «Батьком модерної православної теології» 71), а румунський православний синод з травня 1899 р. визнав «Православне ісповідання» першою книгою, яка за своего догматичною вартістю йде після Символу Нікейсько-Константинопільського Синоду 72).

П.П. Панаітеску вважас, що прив'язаність Петра Могили до української нації випливає із становища, яке він займав, але «не зважаючи на це, Могила намагався пропагувати свій твір між всіма православними,.. Його реформа не стосувалася тільки до українців з Польщі, але до всього православія» 73).

Інший румунський дослідник, Т. Йонеску, так закінчує свою цінну монографію про Київського Митрополита: «Його визначний твір, особливо його догматична творчість, залишила ім'я Могили в пам'яті всіх православних. Друзі і вороги, православні і неправославні, всі згідні визнати незаперечну догматичну вартість його капітальної праці «Православне ісповідання », прямоту його характеру і святість його життя» 74).

Серед російських авторів найбільш позитивні оцінки церковної діяльности II. Могили дали митр. Макарій і С.Голубев. Перший перед вирахуванням всіх його добродійств православній церкві, подас яскраву характеристику: «Ім'я Петра Могили є однією з кращих оздоб нашої церковної історії. Він перевищував безумовно усіх сучасних йому ієрархів не тільки малоруської (української — А.Ж.), але Й великоруської церкви і навіть всієї Східньої Церкви» 75).

По цій лінії пішов і С. Голубев у передмові до своєї монументальної монографії; він писав : «Привернення і зміцнення багатьох, порушених введенням унії, прав західньо-руської церкви, заснування в Києві вищої школи, відновлення з руїн старовинних київських храмів, вікових пам'яток народних святинь, виправлення богослужбових книг, приведення до порядку церковної обрядовости, видання славетного «Требника», опрацювання не менш славнозвісного катехизиса, -— всі ці і багато інших визначних подій в історії західньо-руської церкви або цілком, або переважно належать Могиллнській добі, роблячи ім'я Петра Могили завжди пам'ятним для всякого, хто розуміє важливість І значення віри й освіти в розвитку й охороні народного життя» 76).

Як підсумок своєї великої монографії про Могилу С. Рождественський писав: «Вся загально-церковна діяльність Петра Могили, починаючи з самого його висвячення в сан Архимандрита, яка тривала 20 років, а за цей час він зробив стільки, скільки не було вроблено в незрівняно більший попередній період часу» 77).

Протилежні думки відстоювали інші російські історики, серед яких згадасмо Г.В. Флоровського, який уважає, що впровадження Могилою латинського впливу в українську-руську церкву скоріше спинило, ніж допомогло її розвиткові. Засуджуючи Могилу за те, що він відірвав українську церкву від Сходу, допомагаючи, щоб « чужинна і штучна традиція почала встановлятися. Далеко від того щоб бути органічною, вона спиняла всі творчі шляхи...»78).

Порівняно з попередніми аспектами — національним і культурним — українська історіографія за малими винятками, оцінює назагал позитивно церковну діяльність Петра Могили.

У своїй дисертації «О причинах и характере Уній в Западной Россіи», виданій у Харкові в 1841 p., але сконфіскованій, М. Костомаров писав: «Ніхто із його попередників не звертав такої уваги на освіту духовенства. Заведення духовної академії в Києві, інших навчальних установ, бібліотек, друкарень зробило більшу переміну в цій клясі (духовенства — А. Ж.), поставило його на вищий рівень, викликало до нього пошану й, крім того, сприяло поборникам православія озброїтися проти унії. Священиками випускалось уже не неуків, а людей достойних; розповсюдження потрібних книг доставляло їм засоби для змагу з уніята-ми, давало змогу упевнюватися самим в істинах грецької Церкви і доказувати їх народові; освіта духовних сильно діяла на скріплення православія і відродження народного духу» 79).

Також П. Житецький відповідно оцінював запроваджені Могилою реформи на церковно-освітньому полі; він писав: «Отже, заслуга Петра Могили полягає в тому, що він обстояв на Україні право наукового знання, не побоюючись того, що воно походило з іновірних джерел. Звичайно, це було однобічне знання, але все таки воно привчало думку до певного методу, який в кожному разі міг бути твердою точкою опору для дальшого руху думки. Важливо вже було те, що схоластична наука схиляла людей поважати цю саму думку і не боятися її логічної сили. Вона була запроваджена на Україні не для підриву місцевих засад життя, які за браком місцевої освічености захоплювались інонародного — польською. На сторожі цієї самосвідомости поставлено було слов'янську мову як богослужбовий орган «древнього благочестя» 80).

Навіть ті історики, які ставили під сумнів культурну діяльність Петра Могили, обороняли його православну правовірність. М. Грушевський, обговорюючи проект патріярхату та примирення Могили з козаками, писав про його очолення Київської Митрополії так:

«Це правління стало епохою в українськім церковнім життю і на всій дальшій історії української православної церкви вирив він нестерту печать свого духа... Могила на все життя зіставсь вірним прихильником католицької культури і церковности. Сучасна католицька церква, відреставрована єзуїтами, була для нього взірцем і ідеалом, до котрого він старавсь, яко мога, наблизити свою церкву, але лишаючи її бездоганно православною з догматичного погляду. На цім пункті він виявив незвичайну обережність і скрупулянтність» 81). Але й тут не обійшлося без суб'єктивної оцінки та симпатій великого українського Історика: «Могила пхнув українське церковне життя на дорогу реакції в момент дуже відповідальний, коли Україна стояла ще на роздорожу між європейською реакцією і рухом поступовим, зв'язаним з табором протестантським...» 82).

Слідом за Грушевським також всі його учні не висловлювали сумніву щодо правовірности Могили і Могилянського Атенею.

Орест Левицький, згадуючи в нотатці про відібрання ігуменом А. Мужиловським Св. Софії в Києві від уніятів (12. 7. 1633), називає П. Могилу «найбільшим з ієрархів київських» 83).

І. Франко, в енциклопедичній статті про «Південноруську літературу», писав: «Петро Могила вносить небувале пожвавлення в церковне і розумове життя, всього народу. Головна справа його життя — заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати заборолом правоєлавія і південноруської національности, користуючись зброєю, якою вівся на них напад з боку ворогів — наукою і освітою. Могила кладе початок реорганізації православної церкви, дбає про друкування літургійних книг, сам під псевдонімом Євсевія Піміна створює полемічну книгу «Літос» (1642) проти нападів Саковича і видає багато інших книг, в тому числі чудову енциклопедію моральних і житейських повчань «Анфологію» (1636) 84).

Також С. Маслов давав позитивну оцінку введеній Могилою новій системі освіти: «Спостерігаючи хід боротьби з латино-польською аґреєією, він прийшов до висновку, що для більшого успіху в захисті підвали руського культурно-релігійного та національного життя треба пересадити на православний ґрунт основи західньоевропейської та польсько-католицької науки. Для цього він вирішив створити на Україні таку школу, яка, залишаючись строго православною, поширювала б освіту за зразками і програмами західноєвропейських та польських колегіумів » 85).

В дечому змінив свою думку і Д. Дорошенко, бо в 1949 р. він писав: «Діяльність П. Могили у високій мірі прислужилась національній справі й тим, що поставила православну церкву — тодішній прапор і символ народности — на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись від римо-католицького натиску» 86). Дещо ширшу плятформу церковній реформі давав І. Крип'я-кевич, заторкуючи Могилині екуменічні пляни: «Могила ставив справу української церкви так широко,"що не відкидав ідеї порозуміння з Римом. Він заявляв готовість визнати папу головою церкви, але під умовою, що унія буде мати характер «з'єднання», а не «злиття» церков, — що будуть залишені обряди і автономія східньої церкви (1643). В той же час могилянські кола вживали заходів для заснування українського патріярхату» 87).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20